— Сідай, бо нема часу.
Виявилося, що керувати справжнім автом — досить просто. Виїхали на дорогу.
— А тепер спробуємо наздогнати чудернацьку миш, — сказав пан у білих рукавичках. Вони гнали у бік річки.
І от що з того вийшло.
21
Гігантська миш була вже далеко, і, на щастя, віддалялася від звіринця. Вулиця була безлюдна, тільки на Ринку зустрівся міліціонер, що сидів на мотоциклі. Миш запитала в нього:
— Скажіть, будь ласка, чи далеко до зоопарку?
— Не-е ду-уже, — відповів міліціонер, — а-але-е не-е в то-ой бік... Він так розтягнув відповідь, що дивовижний звір не став дослуховуватися до кінця. І дарма, бо був би почув правду.
Міліціонер був сміливою людиною, а затинатися став від здивування. Такої дивної тварини він ще ніколи не бачив, хоч регулярно дивився передачі "У світі тварин". Він довго сидів і думав, що найбільше його здивувало у тварині — хобот, ікла, грива чи довгий хвіст? І врешті збагнув, що найдивнішим було те, що потвора обізвалася до нього людською мовою. Що папуги можуть говорити, він знав. Але щоб тварини?!
— Дивина та й годі! — сказав міліціонер сам до себе, зліз із мотоцикла, увійшов до канцелярії, щоб зателефонувати.
— Гальо! — сказав він. — Це звіринець? Скажіть, у вас не втекла якась тварина з клітки?
— Не знаю. А яка саме? — запитало у слухавці.
— Якась дуже дивна. Я не впізнав. Вона мчала, як кенгуру. Тільки мала хобот і гриву, — пояснив міліціонер.
— Ви дивак, — вчулося у слухавці. — Не можете впізнати тварини? Навіть діти знають усіх наших тварин, не читаючи написів біля кліток. Чим ще вона вас здивувала?
— Вона розмовляла по-людськи, — відповів міліціонер.
— Не крутіть нам голови. У нас ніколи не було таких тварин. Ідіть краще поспіть, — сказала слухавка.
— Ви мене ображаєте. З вами розмовляє міліціонер, а не жартівник.
— Добраніч, — попрощалася трубка.
Міліціонер вийшов на вулицю. Гнався автомобіль, перевищуючи дозволену швидкість. Міліціонер підняв руку і зупинив його.
— Ви чому женете, як шалені? — запитав дуже строго. — Я вас оштрафую.
— Ми дуже поспішаємо, у нас нещастя, — сказав пан у фраці. Та міліціонер зауважив ще одне порушення:
— Чому дитина за кермом?
— А це не дитина, — поспішив відповісти пан у білих рукавичках, бо Янчик не знав, що казати. — Це дорослий мужчина, тільки карлик.
— А-а, — промимрив міліціонер. Він не знав, чи карликам дозволяється керувати справжніми автомобілями. — А ви хто такі?
— Ми з цирку, — відповів пан у циліндрі. — Я чарівник і маг, а карлик — мій помічник.
— Я так і думав, — сказав міліціонер. Він ще раз окинув оком машину і знову помітив непорядок.
— Чому машина без номера? — запитав він.
— Бо це циркова машина, якою їздять на арені, їй номерів не потрібно, — збрехав чарівник.
Янчик здивовано прислухався до розмови: пан Ніхто, виявляється, був великим хитруном.
— Міська дорога — не цирк! — сказав міліціонер. — Я складу протокол і візьму з вас штраф. Повертайтеся назад до цирку. Зрештою, я не чув, аби до нас приїжджав цирк. Звіринець тільки.
— Цирк прибув тільки ввечері. У нас втекла тварина, тому нам ніколи розмовляти, — сказав чарівник.
— Я її бачив! — вигукнув міліціонер. — Тільки не впізнав, що це за такий звір. Дуже дивацький.
— Так-так, — погодився чарівник. — Таких всього залишилося три у світі: в моєму цирку та ще на Гонолюлю і Галапагосі. Є такі острови.
— А як називається ваша тварина? — поцікавився міліціонер.
— Шим, — без надуми відповів чарівник.
— Вона говорила по-людськи, — додав міліціонер.
— Шим — учена тварина. Не дай Бог, аби вона пропала. Мені і вам знесуть голови, — сказав чарівник.
То поспішайте, не стану більше затримувати. Я їду за вами, — закінчив розмову міліціонер і кинувся до мотоцикла. Автомобіль рушив у погоню за шимом чи шимою.
І от що з того вийшло.
22
Авто мчало, минаючи Ринок. Янчик бачив у дзеркалі, що міліціонер наздоганяє їх.
— Чому ти миш назвав шимом? — поцікавився хлопчик.
— Коли прочитати слово миш назад, то вийде шим.
— Я думаю, що не варто міліціонерові бачити, як ми будемо зменшувати шима у мишу. Він може нас заарештувати за те, що ми знищили дуже рідкісну тварину з Гонолюлю, — міркував Янчик.
Чарівник підняв свою паличку, але Янчик злякався, аби з міліціонера не зробився карлик. Це було б негарно. 1 він попросив:
— Тільки не зменшуй його. Бо не оберемося неприємностей від міліції. Та й він добрий дядечко.
— Я тільки зменшу його заднє колесо, а завтра він маленьке колісце замінить на справжнє, ото тільки всього неприємностей.
Він так і зробив: шись-змен-шись-змен, сце-лі-ко-сце-лі-ко... Мотоцикл почав відставати, аж поки врешті не зупинився. Напевно, міліціонер був здивований і, напевно, погрожував чарівникові, тільки погроз не було чути. А насправді він казав таке:
— Знову якась чудасія! Колесо не відлетіло, на місці. Але то колісце з дитячого автомобільчика! О! Я знаю, чия це робота. То маг із цирку вчинив. Доберуся до телефону і зателефоную директорові цирку, аби він покарав його. І ще потелефоную до звіринця і скажу їм, що я при своєму розумі, що я дійсно бачив дивного звіра, який називається шим. І ще скажу їм, що таких шимів — всього три на світі: тут і десь на Гонолюлю та на Галапагосі...
І він пошкандибав назад. А тим часом Янчик і чарівник помітили шима. Він добіг до річки, перейшов міст і зупинився, роздивляючись за звіринцем. Але за річкою лежало всніжене поле, ніякого парку не було. Авто зупинилося.
— Я не бачу жодного звіринця, — сказав шим до Арчика. Він був ще більшим, аніж вдома.
— Я помилився, — відповів Янчик, — я не в той бік показав дорогу.
— Сідай з нами, — запропонував чарівник, — ми тебе довеземо до звіринця.
— Дякую, — відповів шим. — Я не влізуся в авто.
— Ще як влізешся! — сказав чарівник, — Я допоможу. Адже дорога неблизька, а ми вмить тебе підкинемо.
Він швиденько, щоб шим не опам'ятався, махнув магічною паличкою, проказуючи: шись-змен-шись-змен... із шима в миш із шима в миш...
Одоробло стало маліти; вміщуючись на задньому сидінні, сказало:
— О, як ви збільшуєте авто. Чи спеціально для мене?
Але не машина збільшувалася, а шим малів — і перетворився у звичайну мишку. Кудись поділися і грива і хобот.
— Куди дівається мій хвіст, мої ікла, мій хобот? — хотіла людською мовою запитати миш. Але вийшов тільки мишачий писк...
— Візьми мишку до кишені, а вдома відпустиш, — сказав чарівник.
— Ой, ні, — злякався Янчик. — Вона ще вкусить.
— Хі, — засміявся чарівник. — Велетенської шими не боявся, а маленької мишки страшно.
— Шим казав, що він мій приятель, — відповів хлопчик. — А ця мишка не любить ні тебе, ні мене, бо ми її обдурили.
— А коли б вона добралася до звіринця і вчинила там розбій? — запитав чарівник. — Це було б краще?
— Звичайно, ні, — згодився Янчик. — Хай миш буде мишею, а не шимом.
Вони повернулися додому. Янчик вийшов з авта, а чарівник попросив залишити йому рукавичку в машині. Він підніс паличку, щось проказав, але Янчик не почув, що саме. Через мить на снігу лежав іграшковий автомобільчик із рукавичкою і мишкою всередині. Янчик вніс його до хати. Мишка метнулася в темний куток. Він витяг рукавичку, поклав на крісло побіч Арчикового ліжка і сказав:
— Дякую тобі, пане Ніхто. Ти добрий маг і чарівник. Заснув і Янчик. Завтра ж Арчикові іменини.
І от що з того вийшло.
23
Хлопці ще спали, коли в неділю вранці дівчинка Інка ввійшла до їхньої кімнати. Вона не стала будити їх, тільки поклала на крісло, на якому лежав Арчиковий одяг, довгу коробку. У ній був подарунок — рушниця, яка стріляла дерев'яною стрілою, з наконечником — плескатою гумкою, подібною до корка з аптечної пляшечки. Гумовим наконечником стріла могла чіплятися до чого завгодно. Хіба не чудовий подарунок? Хоч Інка, як дівчинка, була байдужа до зброї, але ця рушниця їй самій сподобалася. Звичайно, Інка трохи переживала, щоб Арчик не стріляв у пташок, людей, чи у різні делікатні скляні речі. Але вона його попередить.
Інка ще раз зазирнула до пуделка, щоб полюбуватися подарунком. У ту хвилину вона більше нагадувала дитину, аніж дорослу. І пан Ніхто, який був недалечке від коробки, відразу це відчув. Він вирішив розпочати розмову з Інкою. Але не знав, з чого. Можна було заспівати пісеньку, але Інка вже її чула у виконанні хлопчиків. Тому пан Ніхто оголосив своє улюблене слівце: — Не!
— Що "не"? — запитала без здивування Інка. Вона відразу здогадалася, що говорить пан Ніхто, який вчора ввечері не хотів показувати цирку.
— Ні!
— Що "ні"? — знову запитала Інка. — Можливо, ви хочете сказати, що "не" і "ні" як службові слова є заперечними частками? Про це вчать у ...ому класі. Пфі!
— Не я не вчу, — заперечив пан Ніхто.
— Звичайно, у рукавичці цього не навчишся, — сказала Інка. — Треба вчитися в школі. Он Янчик вже ходить до підготовчого класу. Хай візьме і вас зі собою.
— Не я не хочу, — відповів пан у рукавичці.
— Ви неправильно будуєте речення, — сказала Інка. — Треба тільки раз вживати частку "не". Отак: "я не хочу".
— Ні, — обізвався пан Ніхто. — Не я не хочу.
— Ого, ви вперті, — сказала Інка. — І не хочете зрозуміти, що вжита два рази частка "не" означає ствердження, а не заперечення. Тобто, речення "не я не хочу" означає "я хочу". Ви це хотіли сказати?
— Не і ні, — знає своє пан Ніхто.
Дівчинка Інка говорила, можливо, і розумні, але занадто вчені речі. Добре, що хлопці спали. Бо вони, як і пан у рукавичці, не зрозуміли б Інки. Пан Ніхто пошкодував, що затіяв розмову. І він більше не хотів відзиватися. А Інка далі провадила своє:
— Знову ж неправильно. На запитання слід відповідати тільки часткою "ні".
Ця Інка напевно буде вчителькою, можливо, так думав собі пан Ніхто. Врешті вона запитала:
— Ви зрозуміли моє пояснення?
Пан Ніхто, замість сказати "ні", відповів: "не". Інка
тільки махнула рукою:
— Вам двійка з української мови. Тут прокинулися Арчик і Янчик.
— Який мені дивний сон приснився! — оголосив Янчик. Але, подумавши, сказав: "А, може, то не сон, а правда?"
— І мені приснилася правда! — також пригадав Арчик.
— Потім розповісте свої сни чи правди, — перебила Інка. — Дивись, Арчику, що коло тебе лежить.
Хлопці забули свої сни, як побачили рушницю.
І от що з того вийшло.
24
— Ходімо на подвір'я стріляти! — запропонував Янчик після сніданку.
Вони по черзі стріляли в різні предмети.