По той бік світу

— Він стукнув кулаком по залізі.

— Що саме сталося? співчуваючи, спи­тав Петро.

Хотів відрегулювати мотор, користую­чись з неділі. Розібрав все, як слід, почистив, помастив, де треба, і знову зложив, та все до біса!

— Чогось нестає?

— Якби то неставало, а то якраз навпаки! Лишилось три шрубки та дві гайки, не знати звідки і нащо, й куди їх тулити!

— Може, вони не потрібні?

— Якби не погрібні, то мотор би крушися, а то стоїть, як проклятий. — Він знову стук­нув кулаком. — Бісові американські вигадки!

— Буде вам, завтра налаштуєте, — намов­ляла Катря.

— Не піду, доки не налаштую чортове при­ладдя, — вперся Василь Михайлович. — А ви не тратьте часу, — порадив він, — натягайте "трикоти" та гайда у воду!

За вербовим гайком розливалася Ля Плята. Безкрая, як море, вона спокійно котила свої земні каламутні води. Була година відпливу, і серед води виступали широкі обмілі. На одній такій обмілі виднілася купка людей і пара ко­ней, що ними витягали невід.

Катря і Петро трапили саме на час. Невід вже лежав на землі, і в ньому плюскотіло чи­мало риби. На сонці блискотіли великі черво­но-золоті доради, срібні сабалі, строкаті сурубі; важко ворушились ражі, стрибали темні. подібні до жаб, багри.

Катря розглядала рибу і хотіла схопити ма­ленького багрика, що заплутався в рослинах.

— Не торкайте, — попередив її один з риба­лок, — багр, навіть мертвий вжалить, як оса, і тиждень болітиме.

— Вибирайте, що взяти на обід, — сказав дру­гий рибалка.

— Можна взяти сурубі.

— Не варто, це ж наш сом.

— Декому соми до вподоби.

— Ех, немає тут наших карасиків, — зітхнув хтось.

— Дораду обов'язково треба взяти, вона нагадує коропа.

— Куди таку велику рибину тягти?

— Усю не треба, виріжемо шмат зі спини, а решту покинемо.

Вибрали ще декілька невеликих сабал, а те, що зісталось, поскидали на візок.

— Це куди піде? — поцікавився Петро.

— Продамо гуртом на фабрику. Буде на пи­во.

— Тільки того? — здивувався Петро. — Ка­жуть, тепер на базарах риба дуже дорога.

— А як довезеш до Буйнесу в таку спеку. На базарах продають рибу з моря, що її до­стачають з Мар-дель-Плята в спеціяльних холодильниках. Ми ж її продаємо тонами на фа­брику для вироблення товщу та угноєння.

День був дійсно гарячий. Сонцеві не зава­жали ані найменші хмарки, і воно виливало на землю потоки пекучого проміння. Тільки тут, біля води, це нікого не лякало.

— Ходім купатись, — запропонував Петро.

— Ходімо, — погодилась Катря,

Вони вступили у воду, що ледве покрила їм стопи.

— До чого мені трудно звикнути, так не до кольору цієї води. Я думала колись "Ля Плята — срібна ріка".

— Вона і є срібна. Гляньте, як вона бли­щить на сонці і полискує, як срібло.

— Це здалека, а зблизька? Як я вперше по­бачила, очам не повірила. Аж сум мене взяв. Така велична, широчезна ріка і така брудна.

— Це не бруд, — заступився Петро, — це частинки ґрунту, так дрібні, що не осідають на дно.

— Мені це казали, але я звикла до інших річок. А на Україні, казав тато, є такі прозорі річки, що можна розглядати на дні маленькі камінці.

— Кажуть, що й тут є прозорі озера і річ­ки, та я крім Ля Пляти бачив лише Парану, і там вода така сама, як і тут.

Так балакаючи, вони йшли вперед і, хоч пройшли вже з півкілометра, вода не доходила їм і до колін.

— Гей, гей, — почули вони здалека і оберну­лись та побачили, що до них біжить Михась.

— Не заходьте далеко, — гукав він.

— Та тут же не глибоко.

— Завертайте, вода прибуває.

— Треба ж хоч пірнути — і кинувшись до води, Катря попливла.

— Завертайте, бо втопитесь!

— Справді, краще повертаймось, — мовив Петро, пливучи біля Катрі.

Катря стала на ноги й побачила, що вода сягає їй по груди.

— Чого ви перелякались?

— Бо справді вода прибуває. Бачите, Ми­хась стоїть по-пояс у воді, а як ми там прохо­дили, то ледве по литки сягало.

— Не пливіть, — кричав Михась, — вода від­несе. Йдіть швидше до берега.

Швидко йти було трудно. Петро узяв Катрю за руку, і вони посувались, борючись з течією.

— Берег ніби віддаляється від нас, — за­уважила Катря.

— Воно так і є, бо вода щораз більше його заливає.

Вони збільшили зусилля і як вийшли, на­решті, з води, Петро мовив:

— Знаєте, був момент, що я побоювався за вас.

— А за себе не боялись?

Петро всміхнувсь.

— Та й за себе злякався.

— Правду кажучи, і мене жах огортав. Вто­питись в темнорудій бридкій воді... бр...

Поки дійшли додому, переляк пройшов, і не­безпека, що вже минула, збудила бадьорість і охоту до життя. На майдані перед домом зіб­ралось велике товариство. Усі клопотались при готовленням до обіду.

Біля вогнищ пекли рибу і м'ясо. Під дерева­ми у холодку було поставлено столи та лав­ки. Лизавета Іванівна за допомогою інших жінок накривала столи і розставляла посуд.

Василь Михайлович ходив і давав розпоря­дження.

— Перевертай рибу, — казав він хлопцеві, що порався біля вогнища. — Підгорни жару! — наказував другому, — відсунь гілки, хіба ти не бачиш, що дим на м'ясо несе, — доко­ряв третьому.

Тоді підійшов до жінок і почав їх повчати. Але Лизавета Іванівна відрізала:

— Годі тобі командувати! Піди краще по­шукай слив'янки, що ти її шинкував. Та не барись, бо вже час обідати!

До столу сіло двадцять осіб, а ще дехто примостивсь побіч на пеньках та скриньках.

— Кожної неділі тут стільки людей збира­ється, — пошепки мовила Катря.

***

Перше було подано перекуску, щоб було чим закусити горілку: ковбаси, сало, рибу смажену і вуджену, огірки, буряки в оцті. А тоді вже почався самий обід: борщ, м'ясо печене і варене, порося, качки та різні дрібні по­трави, книші, періжки тощо.

— Що ж ти сидиш, — докоряла чоловікові Лизавета Іванівна. — Гості будуть ображені. Казатимуть: "Що з того, що була їжа? Аджеж не було припроху!" Твоя справа дивитись, щоб ніхто не сидів перед порожньою тарілкою.

Василь Михайлович послухався і почав при­прохувати:

— Пані Олено, ви на рибу не надійтесь, з риби наїдку не буде. З'їжте краще поросяче реберце. Пане Миколаю, ви чого зажурились? Покиньте свої вегетаріянські витребеньки, а як ви ані риби, ані м'яса не хочете, то візьміть пару книшів, вони смажені на качиному смальці, це харч легкий, не зашкодить вашому де­лікатному шлункові.

На солодке були пампушки з медом, кисіль та узвар.

— Вибачайте, більше нічого не буде, про­голосила Лизавета Іванівна.

— Ой, матінько моя, я на три дні наївся, — скрикнув один з гостей, огрядний дядько з червоним обличчям.

— Якби то так, — додала його жінка, — а то й до вечера не дотягнеш, знову їсти прохати­меш.

— Ну й нехай їсть на здоров'ячко!

— Так же ж лікар йому заборонив наїда­тись. Каже, він має високе тиснення, посадив його на дієту.

— Це все лікарські вигадки, — відказав Ва­силь Михайлович. — Ви так робіть, як мене один козак навчав, — їжте, казав, дієту і горілкою запивайте, і все буде гаразд.

— Чого ж ви самі до лікарів ходили, як ви їх лаєте?

— Того і лаю, що ходив. Знаєте, як ті лікарі роблять? Прийдете ви і почнете оповідати, що і де у вас болить, а він і не слухає. Треба зро­бити рентгенографію зі шлунку, каже. Прине­сете йому знімок, каже, ні, треба зняти дру­гий — з легенів, а потім ще й з печінки. Так знимає все по черзі, а як зниме останні штани, тоді каже, звиняйте, добродію, я не годен вам допомогти, ідіть собі з Богом!

— Виходить, що ви відкидаєте медицину?!

— Відкидати не відкидаю, а тільки цур їй, тій медицині. Як дасть Господь повернутися на Україну, то всі хвороби самі щезнуть, а не щезнуть, то умру щасливий, що лежатиму в рідній землі.

Катря потиху оповідала Петрові:

— Василь Михайлович все бурчить та ла­ється. Проте немає на всім світі добрішої лю­дини. Кому він тільки не допомагає?! Кому працю підшукає, кому позичку зробить. Нащо далеко шукати, якби не він, ми б ніколи сю­ди не приїхали. І візу нам прислав і грішми до­поміг.

— А вода все прибуває! — гукнув Михась.

Усі глянули в бік Ла-Плати. Вода підійшла під самі верби і було чутно її хлюпотіння.

— Сьогодні буде великий приплив, — мовив Василь Михайлович.

— Так і рибалки казали, — підтвердив Ми­хась.

— Вони вже мають свої прикмети.

— Як ми були на Північному морі в Німеч­чині, то там на пляжі виставляли таблицю з розписом припливів і відпливів, сказала пані Олена.

— Тут це неможливо. У Ла-Платі вода при­буває і відбуває незалежно від морських припливів. Часом пройде тиждень і другий і вода не підходить близько, а буває день у день все заливає.

— Від чого це залежить?

— Хто його знає. Від вітру, від хвиль, що перегорожують вихід у море, від течій в оке­ані, що перешкоджають Ла-Платі виливати туди свою воду.

— Ой, подивіться, подивіться, — скрикнула пе­релякано одна з жінок.

Вздовж дороги, що нею приїхали, йшов рів­чак. Тепер вода заповнювала його і в деяких місцях виливалась широкими потоками.

— Ой, лишечко! Нас усіх позаливає!

— Не бійтесь, пані, небезпеки немає, — від­казав Василь Михайлович, — проте треба потро­ху переноситись.

Усі взялися до роботи.

Столи, стільчики, лавки, тощо зносили на гору та складали на даху.

— Квочку, квочку ловіть!

Забрали на гору і квочку.

Лизавета Іванівна оповідала:

— Одного разу уночі прийшла вода. Усіх курчат потопила, тільки двоє врятувались. То тепер гляньте, де примостились.

На дереві, високо між галузками сиділо двоє рудих курочок.

— Цих уже вода не захопить.

Тим часом вода прибувала. Потайна, зрад­лива, вона шукала ходу проміж деревами. Де точилась непомітно, де вривалась бурхливими струмками. Довгими лазурями обгортала па­горки, розливалась калюжами по траві. Земля ховалась, вода підступала, спокійна, могутня, і незабаром все навколо було затоплене.

Гості і господарі посідали на сходах, і пе­ред наступом води пересідали щораз вище, аж під дашок.

— Тепер ми, як на пароплаві!

— А чи не попливемо ми разом з будинком?

— Немає страху, — заспокоював гостей Ва­силь Михайлович. — Ми тут і не таке бачили. Ко­лись зимою вода затопила стовпи вщерть, а вони мають три метри височини.

— Ух, яке страхіття!

— Добре, що сьогодні вітру немає.

Справді, на воді ані зморшки,

— Небо блакитне і сонечко сяє,

— Дивіться, як радісно хлюпочуться качки.

— А що це там пливе, як флотилія панцер­ників?

— Ой, ой, ой! Це ж наші свині! Куди це во­ни помандрували?

— Вони вже знатимуть, куди! Як вода спа­де, вони повернуться, невперше їм трапляєть­ся.

Так розважались гості та вже починали ну­дитись у своєму полоні, коли Лизавета Іванів­на запропонувала:

— Давайте заспіваємо.