А єслі надумаєш, – хихотнув, – на готовенькое, то мілості прошу. К нашему шалашу, – хихотнув ще раз. – Єщо не раз спасіба скажеш.
Підсунувши під віконну раму штик, він поволі підважив вікно, аж доки гачок ізсередини спорснув і одскочив.
Віконниця нечутно розчинилася, однак за нею виявилася ще одна колюча загорожа – підвіконня рясно заставлене горщиками з алое – сказано, знахарка. Отож треба було потиху деякі вийняти надвір і поставити на землю. А вже потім, одхиливши штору, всунутися досередини.
Першою підскочила бабця, але не встигла скористатися бодай віником – одкинута поштовхом, зомліла в кутку.
– Тіхо, тіхо, а то хуже будет, – намацав дівчинку, але та й без того уклякла, – ну, ну, мілая, ну чєво там, – шепотів радше до себе, аніж до неї.
Несподівано рубіновий спалах ударив у стіну – сяюча плямка добігла чужинця і торкнулася його лиця.
Жах зосередився в маленькій лазерній цяточці й досконало проник крізь зіницю, вона од цього вмить вмертвіла, посмішка з лиця одскочила, й чоловік боком метнувся у вікно, вивалився й кинувся геть од промінчика.
– Ти што ет, Вань? – не встиг шугнутись напарник, як шугнувся вдруге –
з вікна метеним подвір'ям вибіг рожевий зайчик, вискочив йому на підсумок і вперся в перенісся, чоловік вмить затулився прикладом, завчено перекинувся через коліно й кинувся скакати зайцем зигзагами крізь шипшину.
А під ранок загупотіло з двох боків, потім загуркотіли всі військові мотори й подалися геть, потім ударило ближче.
Однак діти були приголомшені іншим, вони мовчки прокусювали вчорашні вареники, висмоктували, а потім обережненько надкушували, намагаючись не бризнути настояною начинкою і не дивитися на зірвані штори й потоптані алое.
Однак Кирилко не звертав уваги навіть на побиту бабусю – поглядом він прикипів до пічки, де притулився справжнісінький "калашніков" найновішої модифікації, не лише з каліматором, а й з підствольним гранатометом, не кажучи вже про штик‑ніж; щоразу натикаючись на суворий, підсвічений синцем бабусин погляд, хлопчик одводив очі у вареники, щоб знову потроху навестися на омріяну зброю.
У старенької додалося клопоту – без кінця ховати од малого автомат; а де ти його заховаєш, коли Кирилка як магнітом тягнуло до схованки?
Вже бабуся побігла до магазину, нажувала вишневої живиці і нею серед інших об'яв приліпила таку:
"Хто згубіу аутамат прійдзіць забяріць на ул. Саухозную № 28".
Однак ніхто так і не прийшов. Бабуся бо не здогадувалася, що Кирилко вистежив її зі своєї засідки й одразу здер оголошення.
8
Жора дивився в стереотрубу й мучився:
– Чи не вуаєрист я?
І було чого, бо ще навпроти його київської квартири був гуртожиток, і в кожному вікні була інша картинка життя – і що він тоді підглядав?
Дивно, але найцікавіше було, наприклад, як незнайомий пацан робить зарядку.
Або хтось собі за столом читає книжку, а Жора читає читача, ну, нічого особливого не відбувається, однак у людини іноді змінюється лице, справжньою знахідкою була проста посмішка.
Ну, чиясь сварка чи які танці нецікаві, головним чином приваблювала чужа буденна діяльність, наприклад, переписування конспекту або прання шкарпетки під краном.
Чому?
Бо жоден актор так не зіграє.
Актор буде вдаватися до різних професійних знахідок, певної послідовності, що, за великим рахунком, однаково буде фальш – більша або менша.
Виставивши з‑за бруствера замасковані лінзи, Жора здобув собі ціле село Сироваху з усіма найпростішими подробицями:
ось, наприклад, бабця сапає грядку,
дівчинка грається з кицькою,
дві тітки поволі долають час, балакаючи через такий же похилий паркан.
Звісна річ, за такими "лівими" спостереженнями може статися так, як у боксі: кліпнувши, проґавиш найцікавіше – нокаут, тобто десь не встережеш ворога, однак тут у Жори була надійна підпора: чуйка.
Він хребтом чув будь‑які важливі зміни в дійсності і тренувався, змагаючись із Джулькою, собачкою, що прижилася на блокпості, бо та чудово чула далекі удари, наприклад, з міномета; й першою кидалася в бункер, а за нею і вся братія; проте Жора і в цьому її, бувало, випереджав.
– Ей, Псіх, іди проковтни, – кликали його до пічки, але він не відповідав, знаючи, що хтось його пожаліє й принесе казаночок: хлопці бо думали, що він пильнує супротивника.
"Ні, – тішив себе, – якби я був вуаєристом, то вдивлявся б у дівчат чи, можливо, в тіток", – а то ж ні: міг, наприклад, дивитися, як хлопчик випасає козу або качка веде каченяток до води.
– Ей, Псіхолог сраний, будеш хавать чи дождеш, поки вистигне?
– Жора, іди в баню, я тобі шо, офіціянт? – тицьнув йому під ніс кашу Вітько, і пара вмить запітнявила оптику.
– Спасибі, брате, – чемно озвався Жора, знаючи, що зображення хутко відновиться.
– Шо ти там усік? – плямкав ложкою друзяка.
– Розумієш, зміни, – не став надто пояснювати він, нехай собі думає, що вистежує педералів.
Хоча його недаремно прозивали Псіхом, тобто Психологом, бо в перебігу буденних подій села була якась тривала закономірність, порушувалася вона незначними втручаннями.
Якими?
Оно, наприклад, в одного дядечка фальш проявлялася, як він курив – ну, сказати б, показово курив, а не натурально, як це роблять нормальні дядьки. Наприклад, надто картинно припалював.
На яку публіку працював цей саморобний актор? Ні на яку, він сам собі був за публіку.
Тому Жора не здивувався, коли дядечко з'явився біля блокпоста на своїх задрипаних "жигулях", показово метушився, коли хлопці перевіряли машину, водночас із‑під картуза глипаючи по укріпленнях.
Потім довго пихкав мотором, рушаючи з місця, доки, добряче газонувши, покотився.
Загрози такий персонаж не становив, однак справжній психолог зауважив – а чого це він їде на Ново‑Виселки, даючи гак, коли йому було б зручніше поїхати Долинівкою, бо там дорога не така побита? Шануючи свій древній автомобіль, звісно, кожен нормальний чоловік обрав би простіший маршрут; може, дядечко просто вирішив порисуватися, бо бійці давно вже мозолили йому очі, звісна річ, цей блокпост не прикрашав пейзаж.
Жора автоматично став придивлятися до його садиби, наприклад, у відблисках сусідового віконця добачив, що за хатою в дядечка з'явився такий же зацвиганий автопричеп, нічого б дивного в тім не було, якщо не завважити, що "жигуль‑копійка" ледве‑ледве тяг самого себе.
Або, наприклад, перш ніж зайти в гараж, чоловік довго й повільно курить цигарку перед дверима – хіба хтось заважає робити це, скажімо, всередині?
Смалить, покручує, зиркає навколо, не маючи й підозри, що з далекого блокпоста потужна оптика наближає його і його повадки впритул, піддаючи пильному вуаєризму.
Такі дрібниці поволі збиралися докупи, і тоді Жора почав закликати іншу дійсність.
Яку?
Вона вже не раз і не два виручала, ще колись на Майдані, тобто хлопець умів класно спілкуватися з дворовими, по‑простому кажучи, зі шпаною, така довіра викликала й зворотну, отож він міг тоді трохи контролювати обставини.
Що свого часу зіграло роль у розмінуванні сцени Майдану, і сам Євген Нищук, дворазовий незмінний фронтмен велетенського дійства – чи міг здогадатися він, що отут якийсь саморобний психолог профільтрував обставини і дійшов висновку, звідки чигає загроза? І не помилився, бо професійні мінери виявили той заряд і знешкодили.
Бач, дітлахи надто полюбляють зброю, а ще полюбляють льодяники, особливо столичні, на які, дякувати волонтерам, був багатий блокпост, отож здалеку забачивши, як до крамниці простує наш патруль, пацанята знаходили причину, щоб бути там, помацати у вояків зброю чи обладунки, почути схвальні слова, покуштувати солодощів – а де ще ти їх тут візьмеш, як навколо війна? Тут простого цукру з гуманітарки, бувало, місяцями не діждешся.
Військові психологи називають це роботою з мирним населенням, а Жора іменував словесним вуаєризмом, коли якесь дитинча в словесному потоці й проблисне інформацією про учителя фізики:
– Дак он єщо давно хотєл запрєтіть етово, Ейнштейна, – реготалася дівчинка, колишня відмінниця, колишня, бо школа вже давно стояла зачинена. – Нє запрєтіть, а возразіть єму хвастався. – Розповідала малявка, хизуючись, що знає такі складні слова, як "Ейнштейн".
– Да все тьоті достают єво: тебе, дядь Вась, не Ейнштейн нужен, а жєніцца, ха‑ха‑ха, – пишалася дитина, що знає балачки старших жінок, тобто вони довіряють їй, малявці.
Отак потроху складався образ далекого дядечка, й не одного його, бо, зрештою, всеньке село становило найголовніший тактичний інтерес, і не лише населенням, а й розташуванням ніби й простих, але доволі стратегічних споруд.
Уява Жори вже багато разів малювала їхнє використання ворогом і перебіг військових подій у такому непоказному населеному пункті, як Сироваха.
Додати до цього й інше важливе джерело – під час патрулювання околиць на джипі Жора неодмінно давав гак по навколишніх грушівках, бувало, іноді підвезе когось із місцевих, а ті на подяку торохкотіли, не вгаваючи, про болючі теми – зачинену школу, потім про її "безхатніх" педагогів, ясна річ, жодна жіночка не промине про "бобиля" дядю Васю, вчителя фізики, бо той мозолив жіночу уяву – був неодружений.
– Дак, бля, мастер на всі руки, а толку‑то? Сідіт себе, возіцца чорті з чим, а старость прийде – ані внуків, нікого. І крєпкій, казалось би, мужик.
Тут прозиралася "класова" відчуженість місцевого інтелігента від народних мас, що давало додаткову енергію балачкам:
– Ну, зол он, ясно, а чєво злітся‑то? Все злиє, да, но не на своїх сєрдітся надо... – жіночка миттєво вмовкала, бо ляпнула зайвого. – А на обстоятельства нада сєрдітся, раз такі сложиліся, – виправлялася хутко.
– А ви чого ж, – вставлявся Жора, – не виявляєте ініціативи? Зайшли б по‑сусідському, попрати чи щось заштопати, та? Гляди, може, й вийшло б чого?
– І‑і‑і‑х! – вереснула тьотя Катя. – Он молодєнькіх‑то сторонітся, куда уж мне, старой тьохє?
– Та вже ж і такій старій, – тонко підкочувався Жора, – дивлюся на вас, так тут ще роботи й роботи, га?
– І‑і‑і‑х! – радісно пищала та, одмахуючись од хлопця, бо так одвикла од компліментів, що раділа навіть грубим. – Да тут нє одна‑то питалась, дак даже на порог не пускає, секрети там какіє‑то.
– Секрети? – по‑дитячому дивувався Психолог.
– Да уж, ізобрєтаєт.