Особисті побоювання фюрера щодо того, що він полукровка, виявилися безпідставними, бо ж очевидно: аж на сімдесят п'ять відсотків він був не‑арійцем.
Отже, там постала оновлена раса напрочуд активних особистостей, що їхній прадавній голос крові виявився потужніший за деякі сумнозвісні хибні ідеологічні надбудови...
Гітлерюденд! – отак би сказав про них якийсь антисеміт.
Знати
Присвячується "Народним оповіданням" Марка Вовчка
День потроху переходив у завтрашній, я дивилася на нього з балкона, аж доки відчула на собі погляд Тоні. Вона вмостилася в кріслі і втупилася в мене, наче в захід сонця; при цьому нічого такого не казала, та я відчула тривогу – неясну, – що згодом з'ясувалася.
– Кицю, щось сталося?
– Нічого, – відповіла вона, але продовжувала дивитись.
Щоб не на мене – то я ввімкнула телевізор, але Тоня погляд на нього не перевела, і нарешті сказала:
– Мамо, щоб ти знала, я – лесбіянка.
І зіщулилась уся, як бувало в дитинстві, коли розбивала чашку або вікно.
– А шо це таке? – не дуже зрозуміла я. – Ти супчику поїла?
Тоня закопилила губи:
– Ти шо, тілівізор не дивишся? Зараз усі тільки про це й говорять.
– Професія така? – намагалася вгадати.
– Газет не читаєш?
Словом, я почала виправдовуватись:
– Доню, зараз стільки слів іноземних настало, шо не вслідиш, бо тут і без того мороки хватає, щоб слова учить, що це ти видумала. Ти в технікум такий поступить хочеш?
Тоня підійшла і вимкнула тєлік.
– Який іще тєхнікум, ну... ти ж знаєш, що мужики це мужлани, вони не можуть пойняти жіночої душі...
– Коню ясно, які сволочі.
– І тіла не можуть, – зраділа вона.
– Дак це ж ясно, сплошний тільки футбол і водка. Ну кажи, не муч.
Тоня почала ходить, потім знову сіла, зчепивши пальці.
– Ну, мамочко, ці козли так розпоясалися, шо з ними ніякого толку вже нема, а лесбіянки, це такі жінки, які люблять не їх.
– Це ти про що?
Почало заповзати якесь передчуття; хотіла проганяти, але Тоня не дала:
– Вобщім я на пляжі познакомилася з одними інтересними дівчатами природи. Вони зустрічали сонце, і я теж почала. Спочатку ми просто купалися там, загоряли під ним, бо утрені промені найполєзніші, потім почали вірші читать із хорошими словами, а дальше почали ласкать, і в мене хорошо получалось.
– Кого ласкать? Пляжників? – стривожилась я.
– Нафіг нада, од них тіко біда й неприємності, тільки уніженія замість поніманія, все життя те й роблять, що іздіваюцьця.
– Це точно, – зітхнула я, згадавши свого колишнього, про якого давно не питалася навіть взнать, де він і шо, щоб не травить душу, хоча дочці це було цікаво. Тоня вже виросла, так він, гад, і припреться тепер на все готовеньке й почне качать юридично батьківські права, шоб сісти ними на голову. А де ж ти, гад, був весь цей час?
– Сплошні козли, хоч на кого глянь. У кращім разі з дурацькими шуточками, а потім уже переходять до інших оскорблєній, послухати тільки, що вони говорять про нас між собою, фу.
– Це точно, – зітхнула я, бо подумала, шо ми з донею нарешті почали знаходить спільну мову, бо це ж я її підняла, воспитала, хотя й трудно було самій, бо я не розуміла ніяких молодьожних настроїв, а вона розуміла й дорікала мені ними, а оце зараз нарешті заговорила по‑людському.
– Словом, ми почали встрічацьця й не на пляжі, почали інтірісувацьця, бувать у різних місцях тіпа спеціальних таких клубів...
– Це. наркотики? – зойкнула я.
– Та які там наркотікі, мамо, це тіпа клуб за інтересами, куди збираюцьця такі жінки, які хочуть узнать свої проблеми, шоб їх зрозуміть.
– Фух, – вихопилося в мене, бо вже подумала, шо буває з дівчатами, які починають шляцьця по дискотеках. – Це як "кому за тридцять"?
Пригадала, як сама посіщала, правда, нічого хорошого з того не вийшло, бо там тільки такі мужики, які шукають льохких связєй, користуючись своєю самотністю.
– Мамо, яка ти одсталая вся, – підібгала губи доня‑Тоня, – ше не хватало мені товктися по ваших жеківських кружках рукодєлія.
Видно було, що вона ніяк не може підібрати слів, щоб пояснити.
– Ну, скажи мамі, – хотіла погладить по голові, так вона одсмикнулась од материнської руки. А малою така брикуча не була.
– Ну, ми там сидимо, можемо нарешті дивитися в очі, – почала підводити Тоня, та я її урвала:
– За ручки братися?
– І за ручки, мамо.
– Це... онанізм?
– Ну яка ж ти, мамо, древня, о, Господи, ну скільки ж можна такою буть, ну пора ж нарешті шось починать розуміти, життя ж проходить, – мало не плакала вона.
– Взаімний?
Ніякими словами не опишеш ті слова, якими вона пояснила мені. Що я не здержалася:
– Як так лесбіянки? А хто ж потім буде дітей рожать?
– Дітей? Це удєл жлобіх.
Я по роботі ходила як не своя, всі мене питалися, та нічого не могла пояснить ні собі, ні їм, ні в фасовочном цеху, ні в розливном; як до мене самої це ніяк не доходило: коли іменно я прогавила той момент, що він потіряв для мене мою дочку? І в кружок рукодєлія водила ж.
Змушена була бігти в районну поліклініку до терапевта правду шукать, а він мені й каже:
– Ми такі питання не вирішуєм, це йдіть у платну лікарню.
– А скіко це буде стоїть?
Він як назвав суму там за один прийом на консультацію, то це мені погано стало, а хіба хто може понять материнську боль?
– Оце ваша безплатна медицина може понять серце матері?
– Виходьте, – каже він, – не затримуйте чергу.
Я вже додому боюсь іти і правильно роблю, бо Тоня так до мене підійшла рішуче й рішуче каже:
– Мамо, мені потрібні гроші.
– Які ще гроші, доню?
– Дуже великі, бо я міняю пол.
Так сказала, що я не второпала:
– Навіщо пол міняти, у нас він хороший, паркетний.
– Ну яка ти мамо несовременна, бо я міняю пол із жіночого на протилежний, мені треба хірургічну операцію.
Й називає суму, що я на той паркет і сіла, це ж ужас такий, я за все життя стільки не заробила, а вона:
– Ну чого ви, мамо, мені принадліжить половина жилплощаді, я продам її і ляжу в приватну клініку, і все буде хорошо.
– Що "хорошо"? В кращому разі виміняємо дві гостінки в чорта на кулічках, ну продаси, ну оперуєшся, а де ж потім сама будеш жити – на пляжі? В клубі по інтересам?
Чула я од людей, що в нас процвітає торговля чоловічими членами органів, ну не до такої ж їхньой міри, щоб це моя рідна доня купувала один із них собі пришить таке. На що Тоня одводить погляд, ясно, що на пляжі жить не хоче, а це значить припреться до мене потім у мою нещасну гостінку, де я буду товктися з геть новими незнайомими людями.
– А як же буде звати тебе, Тонічко?
– Хіба важко здогадатися? А ще мама... Толіком буде звати, лучче дійсно на пляжі жити, ніж з такою, яка ж ви, мамо, несоврємєнна.
– То вже яка є! Но дєнєг на таке не позволю!
– Отака ти мати? Щоб до такої стєпєні не розуміть женську душу дочері – да ти хуже любого мужлана! Ха‑ха‑ха!
Я була вся як є заплакала й не змогла сказати їй, щоб не сміялась мені в очі, бо цього вже точно ніхто на світі не зможе пояснить: це ж було треба так раньше ненавидіть усіх тих мужиків, щоби потіряти свою всю жилплощадь за це, і потім взять і в одного з них, такого ж Толіка, перетворитись?
Для протоколу
Коли ми патрулювали околиці в честь майбутнього "Євро–2017", то були вже нічого цікавого не ждали, а особливо – жахливого, як це буває з кождними правоохоронцями, якби не лютий, сказати б, нечуваний крик "а–а–а!!!", такий, що в ньому вже ніяк не можна розпізнати жіночого. Не встигли ми збагнути, як зрозуміли, що він лунає з парадняку трьохетажки дореволюційного взірця, як звідтіля вирвалась жінка, кричучи усім, чим можна, не зважаючи, що сама була кругом гола, промчала крізь нас, крізь ніч, у чому була.
Це місце користувалося поганими чутками, але так давно, з дореволюційних ще часів, що всі вже й не змогли згадати причину. Свідки завжди нічого конкретного не могли сказати, окрім про привидів.
Одіта лише в підтрусовий бандаж, перекинутий чомусь через лівий бюст, де, крім нього, на ній більше нічого не було, окроми одежі у виді двох гостроносих туфель на таких же високих каблуках. Незважаючи на це, вона перевищувала швидкість, з якою ще не бігала жоднісінька й одягнена жінка.
Тому я одразу віддав наказ Дацькові, щоби він навздогнав голий об'єкт. І ось чому. Бо в Дацька були найкращі нормативи, а особливо з бар'єрного бігу. Бо хто б побачив той біліючий її в темряві таз, який за допомогою двох отуфлених ніг скаче через ярки і паркани, той би зрозумівши. Тому Дацько відмовився.
– А якщо це іноземна футбольщиця? – наказав я.
Тому Дацько тут же оголив миттю свій табельний пістолет і ним узяв швидкий курс.
Ми трохи милувались, як він це робить крізь перешкоди. Доки не почули із того ж страшного парадняка тихий, майже нелюдський сміх, до такої міри він був невловимий. Бо такий буває лише в кіно або в комп'ютерних іграх. Тут і ми також оголили свої "макарови" і скритно рушили з обох боків до тих дверей, не випускаючи їхню темряву з очей. Так воно заворожило нечутним хихотінням, що я цілком забувся віддати наказ, щоби оточити його з тилу чорного ходу.
Певно, не про це я думав, бо тихий сміх уже почав активно втрачати свою тихість, переходячи на відверте своє сатанинське ревисько, яке завжди бува в маніяків. Од якого б ми поприсідали, якби не пістолети, за які ми і вдержались, як це буває в кіно, особливо, якщо воно не на екрані, а навпаки. По моїй чіткій команді я і всі інші чітко ввімкнули ліхтарики і ними увірвалися всередину.
Й і оніміли.
Бо побачили ними теж чоловіка, бо він був теж голий, бо одягнутий лише у повну відсутність одежі. При цьому він якось дивно тицяв пальцем на порожню стіну, що приводило його в ще дурніший сміх, ніж бував раніше. Коли ж він побачив проти себе голі пістолети, то прибрав свій ще еругіруваний орган члену, великих, як навіть за нашими міліціонерськими мірками, розмірів. Таких, що на ньому був відсутній хоч який презерватив, який, якби він був, міг би запобігти нещастю...
Нас це дуже здивувало попервах, і ми чомусь подумали: "Мабуть, це од магнітних бурь".
Бо коли магнітні бурі та ще в порнолуніє, тьху, тобто в повнолуніє, то всі маніяки виходять тоді із своїх домівок укритій і, ясна річ, не піклуються при цьому геть аж ніяк про запобіжні засоби. Що хоч бери й просто не виходь на діжурство.