Після цього сеансу на приміський автобус ніяк не встигнути.
Сонячна осінь безтурботно гуляла вулицями Києва. В магазинах та на виносних прилавках продавщиці в синіх фартухах торгували херсонськими кавунами. Теплий день, вигідна, легка торгівля спонукала продавщиць торгувати ще й своїми зубами. Коло них було весело.
Сашко – студент-вантажник гастроному, що розміщувався посередині вулиці Ярославів Вал, впустив необережно на землю величезного кавуна. Той покотився схилом у низ по вулиці Івана Франка й розбився на маленькі соковиті шматочки. Перехожі дріботіли дерев'яними сходинками й дивилися на ці солодкі куски, мимоволі ковтали слину. За якусь мить всі оси Шевченківського району злетілися до цього звабливого місця й почали свій бенкет. Мліли-терлися-шамотіли в червоній смакоті, дякували на своїй, незрозумілій нікому мові, вантажнику Сашкові за щедрість.
Коля вирішив піти в університетський скверик – зіграти у шахи. Під час навчання він часто любив заскочити сюди – "збацати партєйку". За будь-якої погоди: в мороз, холод, спеку й дощ – у сквері завжди засідали ярі шахісти, від любителів до відомих майстрів. За деякими столами грали на гроші. Про таке свідчили рамки з алюмінієвого дроту, які кріпилися до столів. Знавці-постояльці знали: бачиш такий дріт – без грошей не лізь. Тут уміли й винахідливо махлювати: заманювали новачків, аби на їх нажитися. Справжні шахові майстри спочатку програвали новачку, щоб його заохотити далі грати, а потім піднімали ставки й показували клас, одночасно спорожняючи кишені невмілого гравця. Хоча, як по правді, то ставки були невеликими, не більше одного-двох карбованців.
Поряд з шахістами кілька столів займали картярі. Тут гра йшла на значно більші гроші й на жорстких умовах. Якщо біля шахістів завжди стояла купа болільників, які лізли час од часу з підказками, чим дратували гравців, то біля картярів ніколи ніхто не стояв. Підказок тут не потерпіли б. Серед гравців у карти виділявся кавказець Рустам – здоровенний, нахабний, грізного вигляду, про якого казали, що він – "катала" й картярський "авторитет".
Коля обійшов столики шахістів у пошуку когось знайомого. Без цього зіграти безкоштовно було складно. Гравці старалися грати з рівними суперниками, яких, зазвичай, вже знали.
На такого знайомого натрапив. Побачив Юрку Сунта – запеклого шахіста, який вчився на два курси старше, тепер адвокатствував у Києві. Юра зустрічі зрадів, радо привітався. Коротко обмінялися про останні факультетські новини й засіли до гри. Не встигли закінчити першу партію, як почули шум-скандал з боку картярів. Там Рустам когось нахабно витягнув із-за столу "за шкірки" й гамселив кулаками.
– Мабуть, чувак зловив Рустама за махлярством, – мовив Юра. – Тепер получить своє, Рустам такого не прощає.
– То може втрутимося, – сказав Коля, – приб'є ж чоловіка, ще й глянь – старого.
– Не лізь! Тут свої порядки!
Однак Степаненко вирішив не ставати осторонь, все ж таки хтось повинен вмішатися, кому як не йому. Він підійшов до розлюченого кавказця й показав недавно отримане посвідчення з великими літерами на обкладинці: "Прокуратура". Зазвичай це діяло на людей, зупиняло їх від безчинства. Але не на Рустама, той, здається, втратив над собою контроль:
– Что ти мнє здес суйошь?.. Кто ти такой?.. Кто ти такой, я спрашіваю?.. Іді атсуда, чтобі я тібя здес нє відєл, понял? Суйош мнє…
– Спокійно, спокійно, шановний! Перестаньте хуліганити, чоловіка залиште в спокої, бо викличу міліцію!
– Я чхать хатєл на тєбья і тваю міліцію! Понял?.. Умативай атсуда, пакуда я добрий! Понял?.. Міліцієй он мєня пугаєт…
В хід подій неочікувано вмішався Юра. Він обхопив Степаненка обома руками й відтягнув подалі від кавказця. При цьому ще й вибачився перед тим:
— Вибачай, Рустам! Хлопець молодий, не розібрався, я йому все поясню. А ви, – кинув Юра до побитого чоловіка, – йдіть звідси швиденько, йдіть-ідіть! Поки гірше не вийшло!
Коля не міг зрозуміти, що відбувається:
— Пусти! Що ти вчепився! Я не можу в'їхати: ти що його боїшся? Хто він такий, що так себе нахабно веде?
— Давай відійдемо в сторону, все розкажу!
Коли відійшли, Сунта розповів, що Рустам у скверику править "короля". Ніхто йому тут не указ. Ніякої міліції не боїться. Було, що вона забирала кавказця, як хтось жалівся й викликав по телефону, проте, не проходило й півгодини – і Рустам повертався. Тоді скаржнику попадало так, що не міг додому дійти.
— Хіба таке може бути?.. – дивувався Коля Степаненко. – Як то так?.. В столиці?.. Нізащо не повірю!
— От і дарма! Ти ще багато чого не знаєш?.. Те, що нам в універі говорили, далеко від дійсності. Реалії, вони, на жаль, зовсім інші.
— Не розумію, про що ти…
— Ой, чоловіче добрий, скільки тобі ще треба всього зрозуміти…
— Ну-ну, розкажи!
— А ти втихомирся, охолонь трохи, тоді може й розповім щось.
— Добре-добре, вже втихомирився. Давай розказуй, бо ти мене геть збив з пантелику: королі тут у вас, міліції не бояться, аж слухати не хочеться. Але давай, розказуй!
— Все не розкажу, а так, трохи… От візьмемо операції з валютою… Вони, що?.. Правильно – заборонені! За валюту – стаття, сам знаєш. Ще й не проста стаття, а з вишкою – розстрільна! Але біля кожного готелю, де іноземці проживають, проститутки валютні ошиваються цілими табунами. На очах у міліції й кагебістів. І ці, чомусь дівчат-валютниць не беруть, не заарештовують, ні за валюту, ні за проституцію. В готелях деяких знімають номери злодії "в законі", живуть там роками, керують звідти цілою мережею своїх підопічних. Всі їх знають, і ніхто до них діла не має, хоча проживання в готелі більше одного місяця заборонене. Або візьми скупщиків краденого, чи збирачів цінних речей, у яких накопиченого мільйонами… антикваріат, картини, прикраси… Їх теж ніхто не тривожить, не питає: де взяв?.. за що придбав?.. де такі гроші заробив?.. Незважаючи на те, що ледь не всі вони на видноті, всі відомі правоохоронцям. І в той же час: перепродай простій людині щось з вигодою-наваром, пальто там чи шапку хутряну – і можеш сісти в тюрягу за спекуляцію… Так то воно… А ти Рустам-Рустам… "як таке може бути"… А не знаєш, що таких рустамів у Києві ого-го скільки…
— Ти мені, Юра, не байки часом?..
— Хоч вір, хоч не вір, але чого б мав тобі брехати?.. Сам про це недавно дізнався. Теж спочатку думав: брехня… Та на власні очі приходилось бачити. Але, знаєш, то все таке… краще скажи чого приїжджав, просто скучив за столицею, за місцями студентськими, чи може щось конкретне?
— Ну як можна не заскучати, тут же стільки всього було, куди не глянь – скрізь щось нагадує, якісь спомини вмикаються. Хоча б скверик університетський візьми, я ж тут кожну лавочку знаю, кожен кущ і дерево. Правда, є й конкретне – дівчину одну пробую розшукати, але поки що безрезультатно, прийдеться, мабуть, ще не раз приїхати.
— Твоя дівчина, чи просто знайома?
— Моя, геть-геть моя! Так вийшло, що не порозумілися, розбіглися по-дурному, а тепер я сорочку рву на собі – так стараюся віднайти її.
— Телефон, адресу, прізвище чи що-небудь маєш?
— Тільки прізвище, і що студентка. Є думка – з біологією може бути пов'язана, але й це не точно, версія скоріше.
— Не переймайся, думаю прізвища буде достатньо, запиши мені його, і свій робочий телефон залиш, я наших підключу – знайдемо, можеш не сумніватися.
— Був би тобі дуже вдячний! З мене могорич! І буде привід у шахи зіграти. З вдячності піддамся разок, – сміючись промовив Коля, радіючи, що знайшов таку підмогу.
— Ха! Дивись, якби мені не прийшлося піддаватися, аби твої прокурорські амбіції не травмувати.
В дорозі додому Степаненко весь час думав про почуте від Юрки Сунта. Не міг ніяк зрозуміти, що ж це відбувається в країні, чому про це ніхто не говорить, не пише. Отримана інформація настільки йшла врозріз з тим, про що знав, про що писалось у газетах, повідомлялось по телевізору, радіо. Якби хтось інший розповів – нізащо не повірив би. Однак Юру знав, як серйозну людину, не вірити йому не мав жодних підстав.
Врешті-решт Коля вирішив одволіктися від цього незрозумілого, почутого від Сунта, піддався кращим спогадам. Ліна вкотре вийшла на перше місце і затулила в думках весь світ поза нею. Хлопець згадував кожну хвилину, кожну мить, проведену з дівчиною: її слова, усмішки й насмішки, її рухи, погляд, золотавий пушок на ногах, губи, доторки… Хотілося хоча б на маленьку долю секунди повернутися до такого, повернути краплину часу, проведену разом. У пам'яті зринали: перша зустріч, прогулянка лісом, як сиділи разом на колоді, як зустрілися на місточку, як смакували смаженими грибами… "Де ти, Ліно?.. Як знайти тебе, як відшукати?.. Якби ти тільки знала, як мені порожньо без тебе, як одиноко й холодно?.. Якби ти тільки знала, як хочу повернути наші зустрічі, як хочу ніколи не розлучатися з тобою… Де ти, Ліно?..."
Через кілька днів у кабінеті Миколи Степаненка роздався дзвінок – телефонував Юра Сунта:
– Привіт прокурорським! Знайшов я твою подругу, так що готуй обіцяне, бажано коньячку доброго, бо я сильно старався.
– Здоров, Юра! Я знав, що ти зможеш. І де вона?
– В сільгосподарській академії, лісотехнічний факультет. Є і номер гуртожитку, і кімнати. Приїжджай скоріше, а то ще хтось перехопить.
– Добре! Випаде вільний час – відразу до тебе, готуй шахи!
Ліна, від'їхавши на навчання, теж собі місця не знаходила. Марила Колею. З думками про нього лягала спати, вставала, готувала їжу, їхала в автобусі, сиділа на заняттях. Вона так, як і Коля, безкінечно прокручувала в голові картинки їхніх зустрічей, слова, жести, усмішки. Ще ніколи і ніхто не займав так багато її помислів, не забирав у неї всю увагу, всю зосередженість, весь розум. Все крутилось навколо хлопця й не відпускало ні на мить. Тепер любу свою роботу вона виконувала мовби разом з Колею, хлопець наче вмішувався, був присутнім при кожному рухові, кожній дії. Ліна вже сто разів розкаялась, що написала той клятий лист, вона вже була готова піти на все, аби тільки знову бачитися з Колею. За цей час дівчина зрозуміла, що зустріла свою долю, яку ймовірно більше не вдасться знайти. Жоден хлопець в її очах, в її тонкому сприйнятті навколишнього, не міг зрівнятися з Колею, жоден не міг би навіть близько з ним стати в один ряд.