Яблука з райського саду (збірка)

Це добре, що цей сука так зручно впав, щоб камера була не побилась, голо­ва йому ковзалася, непогано б її добить, подумав я; навіщо, щоб він запам'ятав мене навіки? Ми те навіки вкоротим йому сильно, встиг подумати я, почав нагинатися, що й побачив себе в об'єктиві знизу, я тобі, сука, познімаю – за­махнувся кастетом, не на камеру, звісно – хороша річ, вар­та путчу, піднімав я кастета, бо він, сука, хотів затулитись камерою. А знизу побачив ще й вічко пістолета, звідки він тут взявся? Може, дасть Бог, газового? Подумав я про Бо­га, однак вирішив спершу вибить з руки зброю, но не встиг, устиг лише побачити постріл, але не почути, бо..."

Їж, мамо

Це була епоха, коли цигани ще їздили кіньми, тоді це було дуже зручно, адже на них не потрібні були водійсь­кі права. Цигани ж не любили ніяких документів, коні теж, вони любили не бензин, а траву, яка не потребувала мороки, їж її собі, де хочеш, скільки хочеш, цигани були потрібні коням взаємно, аби заготувати трави на зиму. А ще для того, аби одганяти вовків, яких тоді також було чимало. Підмануті конятиною, вони потрапляли під ци­ганську влучну кулю й були дуже зручними для їжі, бо ніхто з навколишніх селян не бігав і не скаржився про втрату такого м'яса. Хутро ж можна легко натягнути на п'яльця, натерти білою золою й вигідно продати на база­рі, бо вовче хутро покупці любили, адже воно було не со­баче, яким тоді теж підторговували, але собака могла трапитися хазяйською й міг вибухнуть скандал. Отож вовча шкіра вважалася вищим класом серед післявоєнного жі­ноцтва, шапка чи муфта відгонила різних бродячих тва­рин, включаючи й агресивних свійських і диких птахів, які на дух її не терпіли нічого вовчого, а хутряні такі ви­роби мали тут дуже сильний ефект. Особливо поштарки мріють про такі оздоби, бо найчастіше підпадають під навколишню агресію фауни, що дуже ускладнює їхню роботу. Отож реалізація вовчих хутер дозволяла купува­ти неміряно сіна й соломи, і коняки зимували легко й приємно, тобто сито, і віддячували господарям відданіс­тю та любов'ю.

Мій тато не був циганом, хоч і дуже кучерявий, і ще давно, навіть коли він ще не був татом, він мріяв тільки про мотоцикл. Звісно, мрія була нездійснена, бо на тру­додень тоді платили одну копійку, отже назбирати потріб­ну суму треба було дуже багато часу. Однак тут на допо­могу прийшла війна, бо коли вона відступала, тато пішов покакать у виярок і побачив там пробитого німецького мотоцикла. Тато вирішив його викотити знов на дорогу, але в нього, тоді ще дитини, забракло сили. Шарпаючи руль, він помітив, що з простреленого бака вихлюпуєть­ся бензин. Тоді він вистругав кілка, намотав ганчірку й щільно забив, аби не витікало пальне, а, головне, аби не спалахнуло. Отож йому вдалося завести двигун і виїхати на шлях. Однак, незважаючи на це, тато був розумний, заглушив мотоцикл, а замість того у посадці почав терп­ляче чекати на темряву. І, скориставшись з неї, лише то­ді нечутно приштовхав його на подвір'я й закотив у кур­ник. Прикидавши хмизом та паліччям, він лише іноді розбирав маскування, й поночі викочував за село й вправлявся в керуванні. Хто не знає, що таке темрява, то ска­жемо: якщо ти натренувався в ній їздити нашими й без того страшними дорогами, то потім удень за тебе кращо­го водія не знайдеш. Й тато діждав такого дня, що став першокласним водієм з невдалого селянина. А сталося це тому, що він полагодив безнадійну фронтову покинуту полуторку, сам, без запчастин і посібників, чим заслу­жив право шоферювати в колгоспі і за його межами. По­тім вирішив одружитися, для чого підвозив на шляху різ­них тьоть, доки не підвіз мою майбутню маму. Але перед весіллям вирішив бути гарним і продав трофейного мо­тоцикла циганам, чим започаткував їхню моторизацію, а натомість придбав гарне офіцерське галіфе, шкіряну льот­ну перешиту куртку, а, головне чоботи із шкіряною ж підкладкою.

– Ти подивися ув Ворошилова, – казав він, – ув його гімвно, а не чоботи, протів моїх.

– Де ж я побачу Ворошилова? – дивувався я.

– В у кіні дивися, в шо його ноги обуті протів моїх, – вдоволено рипав підборами.

Тобто все в нас йшло добре, доки не стало йти пога­но, мама захворіла, сильно отруївшись на полі ядохімікатами.

– Тут нада агромні дєньги, – називав фельдшер страш­ну суму.

– Дак таких цін немає! – щоразу підстрибував тато. – Хотів би я на такі ліки подивицьця, чи вони з золота зроблені?

– З хуже золота, – пояснював фельдшер, ховаючи стетоскопа. – Бо за ними треба їхать на Блочок.

– Зроду на Блочку аптеки не бачив, скіко там проїж­джав, – сопів тато.

– Правильно, там ї нема. Но там живуть залізичні ма­шиністи, а вони їздять скрізь по країні, особливо в Моск­ву. І заїдя туди у військовий госпіталь, де працюють мої фронтові друзі, можуть купить у спекулянтів закордонні пігулки, – й називав цифру, од якої не лише мама, але й тато хрестилися.

– Це міні нада циганам полуторку продать і й сідать потім в тюрму, щоби маму вилікувать.

– Да, – зітхали ми вчотирьох.

А мама ще й плакала і, щоб ми цього не бачили, зату­лялася липким волоссям.

Бо продать у нас нічого путнього вже давно не було.

А була в полуторці за кабіною купа мішків і от одно­го разу я заліз туди й зарився, а потім принишк. Дуже ж хотілося подорожувати, світу побачити. От сиджу я там у темряві й жду, доки світ з'явиться, а там окрім пилюки нічого й нема. Коли чую, мотор заглух геть. Перечекав трохи, висовуюсь із тенту і бачу гарну тьотю, яка допома­гає татові стелить на горі скатертину й допомагає накри­вати наїдки й напитки. Так я уперше побачив не тільки світу, а голландський сир. Бо нам його навіть в кіно не показували, такі часи були.

І от що я бачу:

Тато, який ніколи вдома вина не пив, бо "за рульом", – тут наливає собі й тьоті його по повному гранчаку, чекаються і зо сміхом перехиляють. І отак раз по разу починають ту скатерть потроху перетворювать на простільню, для чого вони потроху роздягаються. Так, що я впер­ше в житті побачив те, що тоді ні в жодному кіно не пока­зували, спочатку мені здалося, що вони голі борюкаються, як борці на килимі, і тьотя, хоч і була переможена на лопат­ках, а однаково не здається, а продовжує усіляко пруча­тися, до мене не одразу дійшло, однак я здогадався злізти з кузова, підповзти, згребти тьотину одежу й усю батько­ву, включно з чоботами й швидко податися з гори. Лише потім почав плакати, доти, доки не почув, як тато матюка­ється, бігаючи навколо машини. Голий, він присідав, ма­хав руками на тьотю, яка скорчилася, горнучись у простільню. Я тихенько утирав сльози на неї, білу міцну й гарну, з парашутної трофейної тканини, яку я не зміг украсти.

Шмотки я заховав у курнику, закидав хмизом, добре, що курей ми давно продали.

Тато приїхав голий, злий і в простільні, з подряпа­ним лицем, м'яв кучері й розповідав, як вирішив скупа­тися в річці Луганці, роздягся, склав одежу, пірнув, і як потім його за це повністю обікрали.

– Сволочі, навіть трусів не пощадили... Харашо, що хоч машину не взяли, – зітхав він.

За якийсь час я знайшов потрібних циган і продав усю одежу татову й тьотину. Й подався на станцію Блочок, і навіть знайшов потрібного машиніста.

– Да не, – пробурмотів він на мої гроші, – їх на раз перднуть.

І назвав суму, таку, що й сам присвиснув.

– Ти ж пойми, що по приїзді міні треба оддохнуть послі рейса, а я як мудак должен бігать по всій Москві і ризику­вать по спекулянтам, шо, може, й назад на свій паровоз не попаду. Хароший в мене паровоз, "СУ" тобто "Сталінєц усілєнний", дак це пошти шо те саме, шо самогонний апарат... Дак про шо це я? Да якщо й я безплатно пробіжку по столи­ці зроблю, до однак й на половину лікарств не вистачить.

Тоді я плюнув і пішов купив найдешевший фотоапа­рат "ГОМЗ", хороший вже тим, що мав великі такі кадри пластинчаті, що й не треба збільшувача, а друкувати контактно. До нього додавалася брошура-інструкція, що теж було дуже зручно. Практикувався я в посадці, а дру­кував уночі на горищі.

Довелося довго чекати, доки в тата не загоїлися по­дряпини, й він знову не почав чепуритися, – мив кучері не хазяйським милом, як належить шоферам, а брикетом мі­ської "лаванди". Отож я заліз в кузов під мішки й зачаївся.

Почали вони цілуватися в кабінці, і я дуже злякався, що в мене нічого не вийде. Але потім вони перебралися на траву, розстелилися, пообідали. А потім взялися одне за одного борюкатися, особливо їм вдавалася боротьба в партері. Я з кузова одв'язав поворозочку, одсунув тент і не поспішаючи зробив кілька вдалих знімків, звідси, зго­ри, був непоганий загальний план. Тьотя була вигадливі­ша за тата, при чому, відпочиваючи, щасливо сміялася, а потім знову кидалася у схватку, тому мені довелося спов­зати вниз і фотографувати з-під коліс, ніколи б не поду­мав, що під машиною так багато бруду, особливо пилю­ки, а, лежачи, було дуже незручно перезаряджати фото-пластини. Отак я повзав, доки вони в мене не скінчили­ся, запакував апарат і покотився з пагорба.

Найважче було тягнути нагору в "лабораторію" від­ро води, воно було важке й незручне, але коли вже розта­шувався там з банками й реактивами, то все пішло га­разд. Добре, що я вже був дорослим і вступив в піонери, і міг обмотати лампочку червоним галстуком, ситцевим, отож мав червоного фотоліхтаря; вибрав найвдалішого негатива, придавив скляну фотопластинку до паперу й потім подивувався, яка висока була якість контактного фотовідбитку.

Знайти потрібних циганчат було неважко, я продав першу зтиражовану композицію за непогані гроші.

– Хароше фото, – прицмокували вони, – чіткість отлічна.

Ще б пак! Тоді скрізь ходили ще неякісні кілька разів перезняті фотки з блідими трофейниими фрау, а тут же все знято на яскравій природі з класною закритою діаф­рагмою, кожну волосинку видко, особливо на кучеряво­му татові. Отак почався мій шлях у фотомистецтво. Таємне, про нього знало лише горище, де я ховав апара­та і розчини.

Тиражі зростали. Страшно подумати, але коли я, друкуючи чергову партію відбитків, чув знизу, як хропе тато, то чомусь ці фотки виходили якіснішими.

Довелося, правда, од такої роботи, втратити піонер­ського галстука, бо він пропікся лампочкою й прогорів.