Пригоди молодого лицаря

— Чимало я дечого пере­думав за цей день…

— Бачу, бачу, — як віддалений уже по бурі грім, гуділа мати, змітаючи в жменю крихти.

А він, осмілений несподіваною лагідністю неньчиною, правив далі — де й мова бралася:

— Що маю робити вдома, коли не оженюся? Людей смішити гультяйством, чи що? Зледащію зовсім. Вам помагати у вашому ді­лі — не хлопська це річ, а жіноча… Ремества ви мене не віддавали чомусь учити змалку…

— Де ж би таки! Дитину, однісіньку, як мізинець, у чужі люди, — обурилася мати.

— Отже, й я кажу, що не навчили, а починати тепер — люди сміятимуться…

— А оженишся, то чим жінку годуватимеш? Чи й кралю свою посадиш мені на шию?..

— Передумав і про це, мамо…

— Що ж ти вигадав розумне?

— Попрошуся в старшого за лейстровика…

— А як не прийме?

— Прийме, — засміявся Павло, згадавши вчорашню пригоду біля козацького уряду. — Якого ж йому ще козака треба!.. А не прийме — наймуся до старости за челядина… ну, та вже десь при­ткнуся, щоб заробити на жінку й на себе…

— А на матір?! — аж крутнулася з обурення стара. — Ще не оженився, та вже про матір забув, а як приведеш свою оту кралю, то матері й місця в хаті не буде! Знаю я їх, тих невісточок, що єди­начки в батьки-неньки: ні за холодну воду, а свекруха — слова накриво не вергни, зараз розприндиться й надметься, як миш на крупу, а то й синові наскаржиться та ще й накаже неньку бити. Ач, який лобуряка вигнався — в батька!..

Павло взяв був чумарку з жердки, щоб одягти мовчки під ма­терине бурчання, але, почувши це, спочатку отетерів, а далі по­чав реготати, аж за боки взявся:

— Я? Бити?! Ха-ха-ха!.. Вас бити?!. Матусенько моя ріднень­ка, що ви говорите!..

Він ухопив її за поперек і, піднявши, як пір'їну, високо вгору, цмокнув у щоку й пустив на піл.

— Пусти, осоружний! — борсалася в його могутніх руках Ва­силиха. — Пху! Навіжений!.. Не казала я, що лобуряка! Тепер цмокаєш, а тоді чим цмокнеш матір, як жінка наскаржиться, — люшнею або вилами?.. Ні, вже краще йди геть собі з отими гультя­ями на Січ, ніж матиме отут мені в моїй хаті краля твоя коверзувати! От що!..

Парубок трохи чумарки не впустив, почувши це.

— Де чорт не візьметься, та почне отут по-своєму, — правила своєї Василиха, пораючись коло ліжка. — Знівечить мені хлопця, нацькує на матір…

— Ха-ха-ха! — реготався Павло. — Ревнуєте мене до Орисі? Й хату ревнуєте?.. Таж ви її не знаєте як слід!

— Аякже, цяця яка!.. Не знаю… Знаю, голубе, оту руду Обе­ремчишину вирлату дівулю… Ходить, як пава, й набік не сплюне, пишна та горда, й не підступи!.. Знайшов золото… Куди це знов проти ночі? До своєї вирлоокої?

— Та до неї ж… Треба ж дізнатись…

— Нічого не треба!.. Сказала, і в хату не пущу — й не пущу!..

— Нічого, матусенько, помиритесь, аби тільки вона згоди­лась…

— Ось гляньте! — вдарила об поли руками Василиха. — Во­на!.. А як мати не згодна, то тобі байдуже?..

— Добраніч, мамо! — кивнув головою Павло, надів бриля й потяг із хати.

Стара сердито подивилася йому вслід.

— Пху!.. Синок… Дві краплі води батько: і той волоцюга був, і цей такий самий… не держиться матері… Голівонько моя нещасли­ва, з такими батьками і з такими синками…

Почала поратись коло печі, помила начиння, принесла з сіней помийницю, вилила туди помиї з рештками від вечері й винесла надвір, до хліва кабанові… І все бурчала, бурчала тихо собі під ніс. Часом бурчання переходило в жалібне скиглення та скаргу на лиху долю жіночу, на гірке самітне життя. Вона вперше почула ма­тернім серцем, що син уже виріс, а не "дитина", як вона звикла звати з немовляти, а коли виріс, то так і знай, що відрізана скиба від хліба.

Помила руки і вчинила назавтра на ранок. Надворі смеркло зовсім. Стара вдова засвітила перед образами лампадку й довго молилася в пітьмі, ставши навколішки серед хати: ревні сльози, непомітно для леї самої, текли по висохлому, худорлявому облич­чі, зібганому коло очей і вуст у дрібні зморшки. Не за себе саму молилася: прохала в Бога покою з праведними для раба Божого Василя, якщо він неживий, і благала Милосердного, щоб поміг йо­му визволитися й вернутися додому, коли мучиться десь у неволі, — цебто молилася за те, про що жодній душі в світі ніколи б не призналася. Навіть синові… Дуже вже вразив колись, кинувши її, раб Божий Василь… Вболівала в молитві тихій і над долею "дити­ни" своєї, благаючи їй від небесних можновладців усього, що тіль­ки є на світі гарного.

А підвівшись і згадавши, куди "хлопець" її подався проти глупої ночі, знову почала бурчати та посилати всякі лиха на голо­ви тих, що ніби її "дитину" з розуму зводять.

Згадала, що не засунула надвірні двері, вийшла в сіни й засу­нула. Довго поволі розбиралася, хоч і не було з чого, власне, вре­шті, перехрестившись, уклалася…

Довго не спала, крутилася на ліжку, покректувала, зітхала…

V

Вдова Обеременчиха жила з дочкою Орисею сливе край села, в невеличкій, але дуже чепурненькій хаті з вишником перед нею, огородженим з улиці добрим (ще старий Обеременко заплітав) плотом. За хатою простягся великий город, на якому насаджено й насіяно було всякої всячини, і все те вже давно посходило й буйно розросталося та зеленіло, завдаючи господарям чимало праці й клопоту з полінням та доглядом. Тут же таки, недалечко за горо­дом, у лощині належав їм величенький шмат поля, що частину йо­го займав підмет з уже доволі високими зеленими коноплями, а решта красувалася густою, гарною темно-зеленою пшеницею. Ве­сна була напрочудо красна, тому все аж раділо рости та тішити господарське око.

Був ув Орисі й ще один клопіт, але водночас і її пиха й гордо­щі: це маленький перед самісіньким вікном квітник. Правду кажу­чи, й було чим пишатися, бо не всяка з дівчат канівських могла похвалитися тим, що було в Орисинім квітничку: тут і різнобарвні рожі випиналися вгору, намагаючись усе перерости в своєму гоні у височінь: тут кучеряві кущі півоній, мережеволисті чорнобривці духовиті; тут і блідо-зелені нагідки, що ось-ось засвітяться золоти­ми свічечками, і червоні крокоси, й мак — не той, що на вгороді, а повний, що цвіте й червоно, й рожево, й біло, й усяко; по тонень­ких тичках зеленіє-в'ється квасоля й горошок — теж не такі, як на вгороді, бо ті для спожиття, а ці для цвіту, для милування, а горо­шок ще й пахне ніжно так, гарно; була й красоля, й васильки, й любисток, і півники, й гвоздики — всього було. Школа тільки, що все то ще не починало цвісти, а лише зеленіло… А проте весна не­стримно швидко розгортається, й не оглянешся, як усе почне цвіс­ти одно за одним.

Мала Обеременчиха поряд із хатою комору, а в другій поло­вині великого двору хлівець і в нім — двох кабанців і свинку; а в дворі — кури, гуси, качки — потроху, але всього було, опріч коней та худоби: ці останні вже не на вдовине господарство.

Хоч і багато праці, клопоту, турбанини було в хаті й поза ха­тою, — ніколи було з ранку до пізнього вечора й угору глянути, — але не раз на день стара вдова ні-ні, та й спиниться, буває, й за­мислиться, кинувши оком на свою Орисю. Непомітно розквітла дів­ка, як повная рожа, налилася, як яблучко, гарна, як королівна, струнка, як тополя, гнучка, як лозиночка, тьмаво-золоті коси ниж­че пояса, над великими синіми очима густі, тоненькі, темні брови, а вустонька вишневі так і просять поцілунків. Мати Божа, Царице Небесна! Відверни від любої дитини всяке нагле лихо, не попусти лихій людині занапастити красу дівочу!.. Щоправда, змалку, ще як почало тільки дибати, вже навчала дитину, напучувала на все до­бре; пильнувала паче ока, коли дівча почало вирівнюватися, кра­суватися; та хіба тепер світ який! Незчуєшся, як налетить лиходій, закрутить голівку молоду солодкими, звабливими речами, спози­раючи вроду її пишну та принадну, зобидить тяжко, скривдить, а потім повіється безвісти — шукай, вітра в полі!..

Ось чому переполошилася бідна вдова вчорашнього вечори, почувши від доньки, що за нею в темряві уганяв улицею якийсь низовець; тому й вичитала тоді напасникові хоч і звичайненько, та твердо, що нема чого, мовляв, походеньки справляти, коли ти не ледащо, а чесний лицар. Воно правда, що дівчина виросла горда та пишна й сама потрапить удержати таких лиходіїв на відстані, але хто не знає, що може накоїти тая пристрасть злочинна, коли опанує несамовиту людину до безумства. А врода ж Орисина — пху-пху! В добрий час сказати — хоч кого може з розуму звести. Інший може й на душогубство піти, аби свого доскочити. О Госпо­ди милосердний! Коли б уже боржій навинувся статечний, гарний молодик, що здолав би вродою своєю та любою, красною вдачею підбити горде серце дівчини й завершити щире кохання чесним шлюбом. Та й потреба конечна відчувається в мужній силі, в муж­ніх руках, а коли правду мовити, то й у розумові. Кепсько без цьо­го на господарстві…

З усіх хлопців, що залицялися до її Орисі, ніхто не був їй у та­кій подобі, як удовиченко Павло. Щоправда, гультяй був, але це тому, думалося їй, що ні за що парубкові було рук зачепити вдома, тож і тинявся як неприкаяний і гуляв із ким попало знічев'я; а дай йому якось діло, щоб цікаве було для молодика, щоб захопило йо­го всього, — вона певнісінька була, що де й гулі тії поділися б! Го­стрим, досвідченим оком доброї господині бачила, що з нього ви­йшов би гарний, запопадливий господар, та ще при його здоров'ї. А до того ще й красень парубок, саме для її Орисі: пара вийшла б усім сусідам на заздрість та навдивовижу. Приглянулася й до того, що Павло, не вважаючи на його надмірну силу, вдачу мав дуже лагідну, донечку її любив щиро, всім молодецьким серцем, а матір, її, вдову Обеременчиху, шанував, як неньку рідну, — отже, можна було сподіватися, що не зобидить ніколи ні жінки молодої, ні ста­ренької тещі.

Само собою розуміється, що знала, хоч і не так уже зблизька, й стару Василиху, бо хто ж у такому малому місті не знав би когось; знала й химерну, сувору навбач вдачу вдовину; знала й те, що Павла свого любить пристрасно, ревниво, аж до поглуму люд­ського, і це трохи непокоїло Обеременчиху, вносячи якийсь нелад у вимріяний нишком, потай навіть від дочки, порядок одруження й майбутнього подружнього життя дітей. Орисина мати інакше й не уявляла собі зятя, як господарем на її господарстві; може, тому й серце її так прихилялося до безгосподарного парубка, що легко пішов би в прийми; але стара Василиха… хто знав її думки й замі­ри?..