Тільки так...
— Куди ж ми завітаємо? — спитав Валерій.
— Як домовлялися, до музею.
Музеї вона щиро любила. В юності, коли дошкуляла туга по тому, чого не мала, й не знати було, чи матиме, ходила туди часто, вбравшись у найкращу сукню. Там можна було заспокоїтись, посидіти на прохолодних банкетках, серед простору, тиші й красивих речей.
Жіночі портрети чаїли в собі загадку здійсненого життя, й Мар'яна намагалася вловити на гарних і звичайних обличчях, облагороджених пензлем художника, відбиток того, що робило тих жінок щасливими або ж нещасними. Перед деякими творами просиджувала годинами.
Музейні наглядачки симпатизували їй, як і всім постійним відвідувачам. Одна з них, по-справжньому мила та романтична у своїй сукні й неодмінному мереживному шарфі, одного разу підійшла до Мар'яни й палко мовила:
— Вони були яскравими особистостями, насамперед були яскравими особистостями, ці жінки епохи енциклопедистів, і в тому виявилась їхня краса...
Ці слова запали в пам'ять.
— Виставка жіночого портрета,— прочитала Мар'яна вголос.— Саме те, що треба. Подивимось на уславлених красунь.
— Де ж вони? — спитав Валерій у першому залі.— Не бачу.
— Чому? Ось ця, наприклад... Таке породисте обличчя.
— Тільки не ця! У неї такий вигляд, ніби вона з дитинства харчувалася дустом. Не люблю надто худих.
— Дусту тоді не знали, мій любий!
"Мій любий" вихопилося мимохіть, і надалі Мар'яна поклала краще контролювати себе: не треба, аби складалося враження, що в їхніх стосунках ініціатива належить їй.
— А ця? Потоцька! 3 роду, який уславився красунями.
— Ця ще нічого. Принаймні в обличчі є життєва сила, й очі виразисті. Щоправда, як на красуню, то задовгий ніс, нехай би вже краще був кирпатим.
"Правильно, як у мене",— подумала Мар'яна. Вголос сказала:
— Не бачу звідси. Стривай...
Відійшла на кілька кроків і раптом зустрілася з іронічним поглядом жінки — у її вухах були химерні куль— чики-квіти.
— Ну, коли вже казати по життєву силу, то глянь па цю особу. Тільки ж — страшна, як смертний гріх.
— А нащо їй краса? — всміхнувся Валерій, придивившись.— Біля такої жінки чоловік досягне всього, чого захоче. Ти бачиш, яка вона зібрана, яка впевнена в собі? О, це характер! Такі при королівських дворах колись і без вроди робили політику.
"І зі мною ти досягнеш, чого схочеш, а хочеш ти дуже багато,— думала Мар'яна.— Тільки зі мною ти звершишся до кінця. І ти це добре знаєш, голубчику!"
Двоє молодиків майже пробігли холом, кваплячись крізь виставку давно померлих до двох гарненьких живих осіб. Валерій узяв Мар'яну за руку.
— Тобі не здається, що нам пора одружитись?
Вона прикусила губу.
— Ти згодна? — спитав тихо.
— Що ж, коли ти гадаєш, що для користі нашого спільного діла так буде краще...
Він пирхнув зо сміху, сприйнявши це як жарт:
— Мабуть, для нас з тобою — також.
З силою стиснувши Мар'янині плечі, поцілував її в губи.
Владна та енергійна дама з великим декольте та екстравагантними кульчиками у вухах поглядом співучасниці зирила зі свого притіненого кутка.
Після того їм розхотілося дивитись на картини, та й взагалі Мар'яні закортіло побути на самоті, й вона сказала, що пообіцяла Аллі зайти до неї увечері. У Валерія теж виявився терміновий клопіт, й біля Мар'яниного будинку вони розійшлись, домовившись назавтра подати заяву до загсу. Тихо, без зайвого розголосу — бучне весілля в їхньому віці зайве.
Мар'яна трохи почекала на другому поверсі, доки Валерій сяде в тролейбус, потім вийшла з парадного.
Передвечірня сутінь приглушила звуки, й на вулицях панував особливий, майже хатній затишок. Був час, коли на лавочках по дворах влаштовуються бабусі, не познімавши фартушків, а найпроворніші дітлахи — ті, що встигли так-сяк упоратись з уроками, кидають об асфальт м'яча, нетерпляче поглядаючи на вікна: чи скоро вийдуть їх менш удатні товариші? Жінки поливали на балконах квіти: ті, що мали гарний настрій, подовгу роздивлялись, що зацвіло, що пустило пуп'янки й чи не побив їхній садочок якийсь шкідник; втомлені або ж роздратовані квапливо плескали воду, потрапляючи за бильця. Кілька краплин упало на Мар'яну: звівши голову, вона високо вгорі побачила Аллину завинуту в махровий рушник голівку й прискорила кроки: їй таки ні з ким не хотілось розмовляти.
Далі Мар'яна йшла повільно, з насолодою дихаючи посвіжілим повітрям, перейнята спокоєм, вдивлялась у визолочені вечірнім сонцем дерева, вологі біля балконів стіни будинків, нечастих перехожих: блаженний час відпочинку по трудових клопотах, по магазинних чергах — час відпочинку в кріслах перед телевізорами, з книжкою на тахті. От хіба що матері котять візочки, прогулюючи малюків перед сном,— цілий парад візочків, різнобарвних, як цукерки-горошинки. Вулиця належить їм та ще закоханим, що збігаються до скверу — кожний до своєї лавочки. Хлопці, яким доводиться довго чекати, читають газету, вдаючи, що їм байдуже до всього, окрім спортивних новин. їхніх неорганізованих подруг можна пізнати здаля: по притамованій винувато-лукавій усмішці, по скрадливій ході.
"Ми з Валерієм будемо чудовою парою,— сказала собі Мар'яна.— Хай пощастить кожному збудувати таку сім'ю, як ми".
А Валерій купив "Вечірній Київ" і сів у душнуватий після денної спеки тролейбус — його улюблене місце на задньому сидінні було вільне. Спробував читати, однак завадило дивне потенькування — невисокий худорлявий чоловік з кумедними вусиками втягував довжелезні вудочки — їх прищикнули двері тролейбуса, і, втративши рівновагу, рибалка гепнувся на скриньку з причандаллям.
То був Левандовський, і Валерій поквапився прикритись газетою. Раптом відчув легенький острах, як це завжди траплялось з ним, коли зустрічав людей, котрі, відігравши певну роль у його житті, волею обставин мусили йти назавжди. Обставин? Так складалось і тільки так мало складатись, хоч він і не міг би до пуття пояснити, чому саме. Минуле не в'язало його ні з ким, і люди, що належали йому, здавались нереальними й трохи лячними, як привиди. От хоча б і цей Левандовський... А й справді, про що б він розмовляв з ним? Про виробництво базальтового волокна? Про риболовлю? Нащо?
Олександр Миколайович вийшов за три зупинки, так само незграбно витягнув свої вудки. Коли тролейбус рушив, Валерій не стримався і озирнувся: старий порпався у своїй скриньці.
"ЦЯ ВЕЖА ЗІ СЛОНОВОЇ КІСТКИ"
Після роботи Алла вийняла з поштової скриньки два листи: від Шамрая і від матері. Обоє повідомляли, що незабаром приїдуть: мати — коли допорає город, Шам— рай — коли нагостюється у брата.
"Ото буде номер, якщо вони тут зійдуться!" — жахнулась Алла.
Від самої думки, що мати у вихідному трикотажному к 'тюмі, купленому двадцять років тому, роззується в п. ; і дпокої й триматиме в руках свої грубі черевики, не знаю id, куди їх подіти, а потім спитає пошепки: "А це хто, донечко?" — Аллу переймала тиха паніка.
І треба ж такої напасті!
Щоб заспокоїтись, хутенько роздяглась і, плеснувши у ванну ледь не півпляшки імпортного шампуню, напустила туди води. Майже до підборіддя занурилась у зеленкувато-рожеву піну.
Яка солодка млість котиться тілом!
Алла вистромила ногу, потримала її в прохолоді й знов опустила в пахуче літепло. Ноги в неї стрункі, .смагляві — хто б не пишався такими?
Отже, приїздить Шамрай. Скільки ж це він пробуде цього разу? Якась позапланова відпустка, чи що... Від думки, що в цій затишній квартирці нечупарний чоловік розкидатиме свої шкарпетки та носовички, що доведеться йому готувати смачні обіди й всіляко втамовувати моряцьку тугу по хатньому затишку, стало недобре. Ну та від цього дітись нікуди — переживе...
А мати?
В Алли заболіло в скронях — мабуть, перебрала міри з патентованим засобом: пахне, як не пахнуть сто нагрітих сонцем сосен. Так буває з усім, що претендує здаватися справжнім, а проте і близько не є ним. Довго одми— валась під душем, й навіть коли у великому кошлатому халаті лягла на тахту, все ще нудило й наморочилось у голові.
О лихо, ну чому вона така нещасна? Звичайно, багато дівчат живуть у значно гірших умовах, та, либонь, ні в кого немає такого фальшивого становища.
Років зо два тому вона прочитала на стовпі: "Здаю окрему ізольовану квартиру" й негайно прибігла за вказаною адресою. їй одчинив невисокий кремезняк з глибокими зморшками на чолі й навіть щоках: з порога змірявши Аллу тим поглядом, від якого в неї завжди підносився настрій, вигукнув:
— О, нарешті! А то вже не "на жарт почав боятись, що доведеться залишити хату без нагляду.
Це тепер Алла розуміє, який конкурс краси влаштував бісів Шамрай, доки вподобав її. А може, інші дівчата не приставали на такий двозначний варіант?
— Роздягайтеся і почувайтесь як удома. За кілька годин я вирушаю на Північ, і ви мене проведете. Ви ж не відмовитесь провести старого моряка в далеке плавання?
Ну чого ж відмовлятися? Незабаром Алла відчула себе дуже невимушено в товаристві цього хлопця — таки ж був хлопцем десь її віку, то на перший погляд видався немолодим. Скинула шубку, змінила промоклі чоботи на хатні капці, які запропонував їй господар. Квартира однокімнатна, але простора й непогано вмебльована,— здалась їй задорогою. Втім, можна й поторгуватись. Є за що.
Помивши руки в обкладеній рожевими та блакитними кахлями ванні (але ж і розкіш!), Алла заходилася допомагати господареві готувати стіл. У холодильнику виявились аж надто солідні для людини, яка зібралася сьогодні ж від'їжджати, припаси, навіть кілька пляшок з іноземними етикетками знайшлося.
Пригоди Алла завжди любила, а звідтоді, як оселилась тимчасово у знайомої, жила з відчуттям постійного чекання. Ну хай ще день, ще один, а там... там щось неодмінно зміниться на краще в її житті, й тоді її колишні ранки — росяні літні, коли вигонила на пашу корову, а зі старого клена падали заціпенілі від холоду хрущі, або ж тьмяні зимові, коли неквапно йшла до школи, чекаючи, доки Гриць Шугай затулить холодними долонями очі,— стануть нудним прологом до того справжнього, яке от-от має розпочатись. Приїхавши до Києва, вона взяла долю до своїх рук, а це головне.
Моряк увімкнув програвач — у нього виявився цілий арсенал дефіцитних платівок ("Як бачиш, рибонько, не нудьгуватимеш, коли ж щось ненароком розіб'єш, я тобі не докорятиму") — і почав говорити...
— Глянь на мої руки! Бачиш шрами? То порізи від рибальських сітей.