Що ту сім'ю тепер у всій Америці знають. Щодня приїжджають екскурсії — подивитись на чудо. Подарунками так завалили, що батьки навіть оголошення вивісили: "Просимо не дарувати нічого. Не псуйте нам дітей".
Відклав газету Мик-Мик, а повідомлення про канадську сім'ю все не йде з голови. І в магазин бігав — думав (було це в неділю), і по дому порався — думав. А як ліг уже спати, таке стало верзтися, що хоч на ноги ставай. Примарилось Мик-Микові, наче Домна Данилівна знову вступила у тяж. І вже не трьох — п'ятьох привезли з пологового. Машини гудуть, кореспонденти фотоапаратами клацають, квіти під ноги їм кидають. І заходять вони не до трикімнатної — до котеджу окремого: подарунка від уряду. Адже з усього світу доведеться щодня приймати екскурсії.
Занепокоївсь, як же вони будуть гостей тих приймати: на роботі ж обоє. Та одразу ж і заспокоїв себе: ну, когось із них од роботи та звільнять. Поклавши відповідну зарплату. Краще, звісно, щоб Мик-Мик. Домна Данилівна що, з Домни Данилівни й слова не витягнеш.
От тільки чи подужа Домна Данилівна, щоб за один раз та п'ятьох?
Подужа, нічого з нею не станеться. Її й на десяток запросто вистачить.
І вранці вже за сніданком їсть, їсть Мик-Мик та на Домну Данилівну й гляне. їсть, їсть та й гляне.
— Ти що? — помітила врешті Домна Данилівна.
— Нічого, — збентежився Мик-Мик.
— Свататись до мене зібрався? Так я вже засватана. — І в бік кімнати кивнула, де подавали голос усі троє. — Бач, уже кличуть, не дадуть і поснідати. Настарався старальник! — Звелась, на ходу вже вивільняючи груди. А груди в Домни Данилівни — дай бог кожній! Не те що на трьох — на п'ятьох запросто вистачить!
Сидить, задумавсь Мик-Мик: усе про своє.
І коли Домна Данилівна повернулась доснідувати, на ходу застібаючи кофту, він і не витримав: поділився із нею світлими думками своїми. Планами на найближче майбутнє. Як вона, зможе?
Домна Данилівна ледь не подавилась. Кашляє, руками од нього одмахується. Згинь, мовляв, і щезни!
— Сам роди! — сказала, прийшовши до тями. — З мене й трьох оцих вистачить!
І що лишилось Мик-Микові, як не розпрощатись із солодкою мрією?
А діти росли нівроку. Одного назвали Петром, другого — Михайлом, а третю — Марусею. То через Петра й довелося Мик-Микові йти передчасно на пенсію.
Петро ще змалку тягнув на шофера. Михайло й Маруся в що тільки не гралися. Петро ж визнавав лише машини. Сядуть до столу, ті двоє їдять, як належиться, Петро ж: "Дир-дир-дир!" — повну ложку тягне до себе од миски. Довезе, перехилить до рота і тим же робом назад: "Дир-р-р! Біп-біп!"
— Я тебе подиркаю! — мати на нього. — Їж по-людському, бо по лобі заробиш!
Бувало, що й заробляв: Домна Данилівна завжди була швидка на руку. Переплаче, перерюмсає і знов за своє: "Дир-дир-дир! Бі-біп!" — до шалабана чергового.
Мик-Микові сина й жалко. Бере на коліна, вмовляє лагідно:
— А ти матері слухайся, не балуйся за їжею. Ложка на те, щоб їсти, а не борщ по столу возити.
— То ж ма-ашина! — все ще схлипує син.
— Машини по столу не їздять — для того дорога. І борщ не возять у кузові.
— А що возять — людей?
— І людей.
— Як виросту, я тільки тебе кататиму! — обіця татові син.
Покатав, спасибі йому! Як повернувся з армії (вже шофером другого класу), як влаштувався на молоковоз (по чотириста в місяць, де таке знайдеш!), як узяли на облік квартирний (через два роки обіцяли й дати, саме будинок заклали), то й понесла лиха година на виставку, наче іншого місця не було для відпочинку. А там, на тому досвідові передовому, не тільки рекордсменки-корови й породисті коні, не тільки кавуни пудові та дині, і груші, і яблука, й снопи отакенні, не лише техніка, яка довоєнним селам і не снилась, а й дівчата як перемиті: кляті голови колгоспів відбирали найкращих красунь — спеціалістів з міста заманювати. Петро й клюнув, Петро й попався — живця проковтнув. Агрономшу, нещодавно і спечену, з колгоспу поліського. Очі сині, а вії такі, що будь-якого хлопця з головою накриють. Петро й прикипів. І вже поза агрономшею для нього й світу не існує.
— Тату, мамо, я таки їду з нею. Бо їй тут, у місті, роботи немає.
Що немає, це точно. Не буде ж вона сіяти хліб по Хрещатикові, а буряки на площі Толстого вирощувати.
— А ти ж як?
— Мені робота там знайдеться! — І усміх самовпевнений, батьків. — Оля сказала...
Оля сказала — і квит! Для нього вже й авторитету вищого, ніж Оля, немає.
Пожурились батьки, пожурились та й — що мали робити — відпустили Петра. Зібрав свої нехитрі манатки синок та й — біп-біп! — услід за Олею.
Лишилися вчотирьох, а пізніше й удвох: перебралися в кооперативку. Трикімнатну дочці залишивши, яка заміж вийшла і двох онуків народити встигла, а другий син, Михайло, пішов приймаком. Тепер мода така: не дівчина за хлопця, а хлопець за дівчину заміж виходить. Зятьком дорогим, на печене-варене. Пішов і Михайло: в сім'ю до професора. Тож мав тягнутися на кандидатську: ні вихідного, ні прохідного, від науки весь аж посинів, ще й горба нажив, як у верблюда. Обіцяє, що от-от захиститься, тоді буде легше.
— А діти? — спитав якось Мик-Мик. — Дітей коли заведете? Чи тоді, як зовсім полисієш?
Посміхнувся зверхньо (от же татова кров!):
— Спершу треба захиститися, тату. А тоді вже про інше думати.
Ну, думай, думай. Тільки гляди, щоб не довелося потім магнітні лінії в чужого дяді позичати. Як свої всі розгубиш. Та подивися на рідного брата: пізніше тебе одружився, а вже онуком порадував. Кличе в гості: приїжджайте, мовляв, хоч подивитесь. І ще приписка до тата: надумалися вони з Олею будуватись. Колгосп і місце виділив — кращого не знайти. На пагорбі, поруч з асфальтом. То хочеться звести будинок не гірший, ніж у місті. Двоповерховий, з кухнею, ванною, паровим опаленням, ще й гаражем. Вже й цегли, й цементу дістали, а муляра путящого немає. Муляри-то є, але не ті, що їм треба. Їм же хочеться, щоб будинок співав. "То що б ви порадили, тату?"
Хитрий синок! Не пише у лоб, щоб приїхав та склав їм будинок, а поради питає.
Думав, мучився Мик-Мик: і роботу жалко лишати, і за молодят душа болить. Це ж не черевик, що, коли не по нозі, взяв та й викинув, — будинок! В якому жити й тобі, й дітям твоїм, і онукам. Він і справді співати повинен. І стінами, й дахом, і вікнами — усім видом своїм.
"Зіпсують! — думав з досадою про невідомих мулярів, що їх може син запросити. — Так складуть, що не те що співатиме — витиме! Їм що корівник, що будинок — лиш би цегла купи трималась!"
Ні, ніяк не міг Мик-Мик допустити, щоб синів будинок був не найкращий у селі. А то й у всьому районі.
— Поїдь, поможи, — підтримала Домна Данилівна. — А на роботу, як на пенсії знудьгуєшся, тебе візьмуть, ще й на руках однесуть.
Що на руки візьмуть, це точно: Мик-Мик собі ціну знав. Недарма ж як яка делегація, так обов'язково до нього: полюбуйтесь, які аси в нас кладуть стіни! Мик-Мик і показував клас: клав як вимальовував. Кожна цеглина в його руках оживала.
Скільки тих стін уже змуровано: ні обійти, ні об'їхати. Якби всі цеглини, що побували в руках у Мик-Мика, викласти в ряд, то до Місяця простяглася б доріжка.
Став збиратися до сина: не на день чи на два — на весну, літо й осінь. А то, може, й зиму. Це ж не курник звести — двоповерховий котедж. А якщо врахувати на весь будинок підвал, то й триповерховий. Все продумав Мик-Мик, дістав навіть через знайомого виконроба проект: не будинок, а мрія. Не тільки ванна чи туалет, а й сауна фінська, і душ циркулярний, і теплий, при будинкові цьому ж гараж. Хоч син ще машини не мав, але, перш ніж корову купляти, треба про корівник подумати. Сиділи вечорами з Домною Данилівною і так і сяк мудрували, план майбутньої садиби вимальовуючи: де будинкові стояти, де корівникові, курникові, та й хлівець же потрібний. Сперечалися часом, а виходило одне: без Мик-Мика нічого путнього не вийде у сина.
І настав день, коли Мик-Мик запитав у дружини:
— Де моя кельма?
Хоч і сам знав, де вона в нього лежить, та хотів, щоб жінка подала.
Кельма в Мик-Мика була особлива. Фабричну він і в руки не взяв би: замовляв завжди в одного й того ж майстра з особливої сталі. А ручка — з вишні. Любив, щоб під рукою дерево дихало. Уже принісши од майстра, поповозиться, поповорожить, підправляючи та наждаками пришліфовуючи різними. Зате потім як візьме — з рукою зливається.
Якось, коли кельма пропала — чи де поклав, чи хтось украв, тиждень не міг працювати. Візьме фабричну й пожбурить. Візьме й пожбурить. Поки від майстра діждався нової. Бригадирові ледь цеглиною голови не провалив. Коли той сказав на Мик-Мика: подумаєш — пан! Уже й кельма фабрична йому не до вподоби! Добре, що бригадир молодий був та спритний: встиг присісти, коли цеглина прохурчала снарядом.
Отож Мик-Мик, уже зібравшись (лишається тільки рюкзак зав'язати), питає в Домни Данилівни:
— Де моя кельма?
Кельма у ванній лежить: не на підлозі — на спеціальному стільчикові. Прийшовши з роботи, він її й промиє, і чистенькою ганчіркою витре, а тоді вже вмивається сам.
Взяв кельму з рук Домни Данилівни, сховав у спеціально пошитий мішечок, поклав до рюкзака: отепер, здається, зібрався.
— Присядемо перед дорогою.
Таке на душі, мов навіки прощається. І в Домни Данилівни на очах уже сльози. Це ж уперше отак розлучаються. Все життя бік у бік, не виїжджаючи нікуди з Києва: ні до моря, ні на інші курорти. Ніколи було за дітьми, та й на здоров'я обоє не скаржились. На старість, щоправда, стали подумувати: а чому б і нам? Загорілись машиною, стали навіть гроші збирати. Але в житті воно так: коли не одна дірка, то інша. Хочеш не хочеш — латай. А під кінець — кооперативна квартира. Всі гроші, що їх вдалося на "Запорожця" зібрати (Мик-Мик навіть на курси почав ходити, і черга мала от-от підійти), всі до копієчки в квартиру ту бухнули.
— Не судилось нам, мабуть, поїздити.
— А мені й байдужісінько, — Домна Данилівна. — Ще б десь перекинулись або розбилися. Хай їздять ті, кому своїх голів не жалко.
Отака в нього Домна Данилівна! Навіть у прикрому знайде розраду.
А тут, бач, сидить і замалим не плаче:
— Ти ж там привіт передавай. І Петрові, й Васькові, і Олі. Та не застудись. Бережи себе — не молоденький.
— Ну, гаразд, — звівся Мик-Мик. — Посиділи, й досить. — Бо в самого вже почало щипати в носі. — Заміж тут без мене не вийди.
Вийшов надвір, а Домна Данилівна за ним як прив'язана:
— Я ж тебе хоч до автобуса проведу.
Ну, добралися вдвох до автостанції, і поїхав Мик-Мик прямим ходом до сина.