Та що буде, як твій батько забажає мститися на моїй рідні?
– Мій батько? Ніколи! Він розлютився, щоправда, не трохи, та потім зм'як зовсім, і ось бачиш, просив навіть твойого батька, щоб і тебе пустив зі мною до єзуїтів. При ньому є ще й чернець Андрей і мати.
– Правда!.. Все-таки, бачиш, коли дізнається, що ми повтікали, то сказиться і…
– І висварить Дрогомирецького, бо він йому перший навинеться! – засміявся Юрко. – Відтак дасть у зуби обом гайдукам, ті поцілують його в руку, порадять вислати погоню під Тернопіль або Кам'янець, і старий вкоськається.
– А як ні? – спитав Іван, а в голосі його зазвучав неспокій. – Пригадай собі, Юрку, коли по повороті дізнався старий батько про нашу спільну науку, про твою любов, чи не прилетів тоді з пахолками під наше дворище та чи не полаяв нас тоді всіх, як останніх?
– Так, але як твій батько вийшов проти нього з іконою та сказав: "Вітай, гостю, з Богом у руській хаті", – то що зробив? Почервонів, постогнав, зліз із коня, поцілував ікону і привітався. Пусте говориш, Івасю! Наші околичні ляшки всяке творять, але мій батько не лях.
– І то правда!
Вже не довго сиділи молодці під коршмою. За хвилю вийшов з ізби Бялоскурський, Матис та Івашко, і пан Бялоскурський приказав сідлати коні. Відтак звернувся до нових ренкодайних:
– Вашмостьове теж зволять сісти на коні, поїдем домів, у мене діла, а й вам належиться вже відпочинок.
– Певно! Певно! – відповів Угерницький. – Оба ми ще від учора сильно fatigati.
Бялоскурський і Залушковський з обв'язаною головою їхали передом, за ними пахолок пана Залушковського з доволі великим шкіряним міхом, далі десяток гайдуків, укінці Івашко та оба нові дворяни пана Бялоскурського.
Цікаво виглядали особливо гайдуки, бо були се по найбільшій часті мадяри з сабатів, що покинули військову службу в Гербуртів та інших околичних панів. З-поміж учорашніх помічників пана Бялоскурського не було між ними нікого, крім Івашка, що сидів уже при жидівськім столі ще перед прибуттям шляхти. Дорога вела через ліс, який складався по найбільшій часті з ялиць. На відкритих місцях видніли ягоди, мов рубіни, на м'якій підстилці ягідника. В лісі залягала тишина, лиш міліони комах бреніли та жужжали в повітрі. Полуднє було близько, сонце раз у раз то скривалося, то появлялося знов із-за пірваної занавіси літніх дощових хмар, що знов стали насуватися з заходу. З учорашнього дощу не остало й сліду, було душно й парно. Видко, знов коїлася у природі буря. Поки що ясний та блискучий був світ, а веселий настрій гуртка їздців. Тілько коні завзято обмахувалися хвостами та обливалися потом. Їх кусали комахи та давила вага кульбак.
Пан Бялоскурський раз у раз оглядався на обох молодців, укінці сказав до пана Залушковського.
– Хвала Богу, що Зглобіцький винісся ще вчера. У сього Угерницького соколині очі. Бач, неабияка у нього sagacitas. Добре, що й Рамбулт забрав свою півбочку та своїх пахолків. От були би дещо вибалакали, а я не хотів би, щоби сі молодці знали про наш процедер.
– Се вже дурне – держати собі пахолків із тутешніх хлопів. Вправді, мало який догадується всіх arcan-ів вищого, благородного ingenium, але все-таки дещо можна замітити і на нас при всій вигілянції.
– Ба, вчорашні пахолки Рамбулта думали самі, що ми ловимо шпіона.
– Ха-ха-ха! – зареготався Залушковський, не вважаючи на біль лиця. – А Івашко, чи думав те саме? – спитав нишком.
Пан Бялоскурський махнув рукою.
– Се, що Івашко знає, хотів би ти, вашмость, сам знати. Велика в нього сцієнція та експерієнція у різних дисциплінах; він знає усякі artes, про які вашмості й не снилося. Що він думає, не знає ніхто, бо він нікому не брат, але що він нічого не скаже, за се ручу, чим хочете.
– Ов, а то чому? Відки така fiducia?
– Се страшний чоловік. В його грудь вложив чорт замість серця lapidem; він і мене не любить, хоч мені служить, і Бог лише знає у всевідучості своїй, кілько се мене коштує. Сей лик має вже чималий маєток.
– Справді? Не кольоризуєте , вашмость, дещо? – зацікавився пан Залушковський.
Бялоскурський засміявся злобно.
– Так, має! Лише ні вашмості, ні мені з сього нічого не прийде. Івашко не жид, але син міщанина з Теребовлі і має вже 35 літ. Се не дитина.
Мовчки їхала шляхта далі, а за ними мадяри, ведучи веселу гутірку своєю незрозумілою мовою.
– Що се за люди? – спитав Юрко Івашка.
– Мадяри! Лиш хіба чорт зрозуміє їх говір.
– Гм! – відізвався Попель, який від довшого часу приглядався пильно Івашкові. – Гм! Мені видиться також, що чорт не розуміє, але ви не чорт!
Івашко стягнув брови, та в сій хвилі отямився і засміявся.
– Бистре око у вашмость пана. Справді, я розумію їх дещо, але не зовсім.
– По чім же ти пізнав? – питав Угерницький Попеля.
– По чім? А ось я бачив, як пан…
– Називайте мене Івашком! – сказав, усміхаючись, товариш обох молодців. – Я міщанського роду.
–…Як пан Івашко надслухував та усміхався. Хто підслухує, а не розуміє, сей не сміється.
– Справді! – відповів Івашко і став бистро приглядатися Попелеві. – У вашмості неабияка голова. Мав пан Бялоскурський слушність.
– У чому?
– Що взяв вас на ренкодайних. Був би взяв мене, але я не шляхтич…
– А чи він на се оглядався? Се ж пусте! – замітив Угерницький. – Нікому не виписано ще роду на чолі.
Івашко усміхнувся байдужно.
– Може, оглядався, може, й ні, але не хотів. Від того він пан, щоби хотів, а я від того хам, щоби слухав, а не думав.
"Хитра бестія", – подумав Угерницький та переглянувся з другом.
– То ви на нас, Івашку, косим оком глядітимете! Мені се не мило! – сказав Угерницький.
Івашко розсміявся.
– Моя кресцитива не в худопахольській кишені! – сказав різко і замовк.
Довгу хвилю їхали їздці мовчки, ударяючи тілько деколи долонею по шиї коня, щоб убити муху.
По хвилі звернувся Івашко до Угерницького і сказав:
– Вам, панове, можуть дивними видатися мої слова. Але, бачите, я справді не думаю довго служити Бялоскурському.
Говорив се з погідним, спокійним лицем, усміхаючись приязно, тілько хижі очі бігали ненастанно від Юрка до Івана, немов оцінювали їх вартість.
– Не думаєте? – спитав Попель. – То зле! От бачите, пан Бялоскурський проворний чоловік, гроші має…
– Має!
– І скорше або пізніше накупить сіл, а тоді йому придасться чоловік, як вашмость. Останете підстаростою у багатого посесіоната, купите собі деяке шляхетство, хоч би й не дуже "пшеднього клейноту", та матимете спокійну старість. Якої ж кресцитиви вам завагається?
– Ха-ха-ха! – засміявся Івашко так, що оба молодці аж здригнулися. Немов крук закрякав нагло над ними. – Ха— ха-ха! – сміявся до розпуку.
– Чого, васть, смієшся? – спитав Угерницький, розлючений дещо поведенням "лика".
– Вибачте, вашмостьове! Я не хотів вас образити, бо бачу, що ви чесні люди, а таких небагато по світу ходить, особливо у сій Річі Посполитій, та ще й у шляхетськім жупані. Сміюся, бо такої думки, як ось єгомості пана Попеля, ще не чував, – тут звернувся до Івана:
– Чого я міг би доробитися за вашою порадою, як думаєте?
– Ну, звісно, чого! Майна, достатку, спокою! – відповів збитий з пантелику молодець.
– Майна? – засміявся Івашко. – Майна? У мене майна більше, ніж у не одного "шляхетнє" уродженого Бялоскурського. Достатку? Мені нічого не бракне. Спокою? Бачите, вашмостьове, я спокою не люблю, не хочу і не найду. Я хочу бути чимось, і тому остану підсвинком якогось шарака або навіть магната. Тепер сей має гріш, хто має значіння, а сей має спокій, хто не має совісті. Я від дитини дивився на життя у Річі Посполитій, у Волощині, Криму, Туреччині, Угорщині, і тому знаю, чого воно варте. Може, де в степу є добрі й лихі люди; на заході, на полудні, а головно тут – нема людей, а є тілько злодії. І хто більший злодій, тому всі кланяються.
– Пробі! Що ви таке, пане, говорите! – крикнув Угерницький, переляканий просто словами Івашка.
– Правду! – відповів Івашко і додав по хвилі:
– Я хочу тілько усунути підозріння, немовби я на вас косо дивився. Се, що мені належиться, дістану і без шляхетства. І йду відси невдовзі, бо тут, у Польщі, є тілько малі злодії, що крадуть, а добичею діляться. Се дрянь, що в грязі живе, без відваги, без думки, се просто худоба! Тут один обкраде другого, бере коні, збіжжя, дрова, срібло, самоцвіти, атласи, часом дівчину, а після того тілько вибріхується. Польща – се край карликів!
– Говорить із вас гнів на прерогативи шляхти, – відповів Попель. – Ви не шляхтич, а до того православний…
– Православний!.. Чорт знає, що я! – засміявся Івашко. – Пан Бялоскурський і я шукали себе і найшли, а тепер, коли пізналися, розходимося.
– Чому? – спитав Угерницький.
– Се просте! Він пан, я раб, а тут тим часом я більший злодій і вище зайду, ніж він.
– Із вашими думками і намірами хіба на паль! – відрізав Іван, який відразу стратив охоту до розмови з Івашком.
Івашко розсміявся.
– А хоч би й на гак у Стамбулі! Та заки се станеться, не один заплатить життям, хто забажає мене там побачити, і не думайте, вашмостьове, що на гак саджають кого-будь. А я ким-будь не хочу бути.
Други мовчали. Слова Івашка були для них у часті загадкою, а в часті будили страх і відразу. В ньому бачили вони одного з сих православних українців, які вирікалися своєї віри і народності для особистих користей. Особливо межи шляхтою було багато таких відступників, а від свойого учителя, монаха Андрея, навчилися були молодці гордити ними. Але Івашко був не з сих, його особа робила просто лячне вражіння, вражіння чогось грізного й лютого. Се не була підлість, тілько якась злоба для самої злоби, злоба чорта.
"Дух святий при нас", – подумав Юрко, їдучи поруч Попеля, і в душі його зродилася думка, що ось Івашко стоїть у зв'язі із нечистою силою. Іван думав, що Івашко несповна розуму, та підсміхувався, хоч і він не міг опанувати прикрого вражіння, яке робив на нього новий товариш.
З такими думками їхали всі три мовчки за іншими. Не знати чому, подорожні об'їхали Хирів густим лісом, попри Старяву. Тут не було вже навіть стілько прорубів, що під Добромилем. Ціла околиця шуміла одним величезним лісом, що стояв недвижно, наповняючи повітря чудовою аромою живиці та пахощами зілля. Мало користали їздці та коні з тіні, бо було парно, а розігріта вогкість обдавала усе тіло та лягала вагою на груди.
Аж ось побачили молодці, що пан Бялоскурський та Залушковський здержалися при вузькій стежині, що вела з горбка вдолину та губилася в гущавнику.
– Ну, то вашмость уже дома.