Не погордливо, не виклично, а спокійно, ніби аж доброзичливо. Мабуть, тому "джинсові дівчатка" не одразу й збагнули, що сталося. А збагнувши, очманіло перезирнулися. Ні, пози, в яких вони позавмирали після цього, жодному описові не піддаються. Це потрібно бачити на власні очі.
— А-бал-дєть! — тільки й спромоглася вимовити Аліса, але вже тоді, коли Женька, здається, й забула про її існування.
— То де наша парта? — запитала вона, входячи слідом за мною до класу. І голосно, владно додала: — Від сьогодні дружитимемо. Не проти?
— Так, але... Розумієш... — розгублено промимрив я, знічуючись під поглядами однокласників. Хто зможе пояснити їм, чому новенька підійшла саме до мене? І чому дружити — ось так, у присутності всього класу — пропонує лише мені? — Біля мене зайнято.
— Нехай тебе це не хвилює, — підійшла Женька до моєї парти. — Чудове місце. Мені подобається. — Вона вередливо, двома пальцями взяла дипломатик Нелі, і переставила його на задню парту.
— Але ж тут... Я не знаю... Цей дипломат... Це несправедливо... — геть розгубився я, проте Женька просто не звертала на мене уваги.
Тепер уже в коридорі не лишилося нікого. Всі були тут, всі дивилися на мене й новеньку. На хвилину в класі запанувала неймовірна тиша. Від якої аж шибки дзвеніли.
— Що-що?! — першою схаменулася Неля, знервовано зриваючи з перенісся великі димчаті окуляри. У класі казали, що окуляри вона почала носити ще тоді, коли лікарі не радили робити цього, — мабуть, для солідності. Але це могли й вигадати. А що в класі Ковальчик одверто недолюблювали — за підлабузництво, демагогію і прагнення будь-що домогтися визнання її кращою ученицею класу — то це вже не вигадки.
— Сядь на вільне, крихітко, — незворушно подарувала їй Женька і, діловито відкривши свій дипломатик, виклала звідти підручник з англійської, зошит і модерну, в золотій оправі, авторучку.
— Мені подобається сидіти тут.
— Амені не подобається, що ти сидиштут. Повернися на те, на яке тебе посадила класний керівник. — Вона видобула пакетик жувальної гумки; і, розірвавши його, половину кубика віддала мені. — "Англійку" звуть Іриною Федорівною на прізвисько "Леді Макбет"? — На Нелю вона вже не звертала жодної уваги.
— Від кого дізналася? — встиг здивуватися я, перш ніж у дверях з'явилася сама Ірина Федорівна.
Всі кинулися до своїх парт, і тільки Неля залишилася стояти біля тієї парти, за якою досі сиділа. Всі бачили це і напружено чекали, що буде далі.
Як на те, вчителька не одразу й завважила, що в класі новенька і що Ковальчик виявилася без місця. Вона по-англійському привіталася, мовила: "Сідайте", сіла сама, відкрила журнал і заходилася щось там писати.
— Це ж треба! — увірвався в цю класну буденність писклявий голос Жорки Глудова, який уже скинув із себе маску лорда і знову ставав тим, ким він був насправді — клоуном-самоуком, першим нахабою й останнім ледарем. Мене завжди вражала ця його здатність перевтілюватися. У четвертому й п'ятому класах Жорка, кажуть, був справжнім нещастям учителів, але вже в шостому й учні, і вчителі змирилися з ним, як із неминучим лихом, якого не можна відвернути і якому неможливо запобігти. — Нельку забули! Посадіть її, бо вона поскаржиться мамі.
— Що сталося, Глудов? — підвела голову вчителька. В школі вона працювала тільки перший рік, одразу після інституту. І, мабуть, тому, що була наймолодшою і найсором'язливішою серед учителів, від Жорки їй діставалося найбільше. А ми всі — теж негідники, чого вже там! — замість того, щоб якось допомогти їй, досить часто підхіхіку— вали Глудову.
— Шана і повага, Ірино Федорівно, шана і повага, — вклонявся Жорка, стоячи за партою. — Я тільки хотів сказати, що краща учениця класу Неля Ковальчик нарешті навчилася відрізняти Манчестер від Ліверпуля , і не сяде, поки ви її не викличете.
— Справді, Нелю, чому ви?.. — почала Ірина Федорівна, і тільки тепер помітивши в класі новеньку, затнулася на півслові.
— Ірино Федорівно, — чітко, ніби відповідала завчений урок, проказала Ковальчик. — Моє місце зайняли. Я вважаю це несправедливим. Я протестую.
— Звичайно, звичайно, — аж тепер з'ясувала для себе ситуацію вчителька. — А хто ви така, дівчино? Ви що, новенька?
— Новенька, — ввічливо відповіла Женька по-англійському. І представилася. Я не все зрозумів із того, що вона казала далі, вловив тільки, що досі новенька навчалася у спеціалізованій школі з англійською мовою викладання. Та оскільки родина перебралася до цього району, тепер вона навчатиметься в нас. І що їй приємно познайомитися з учителькою англійської...
— Ось що таке спеціалізована школа! — враз просвітліла з лиця Леді Макбет. — Послухайте, яка вимова! Як вільно...
— Говоріть, будь ласка, по-англійському, — ще ввічливіше нагадала їй Женька, щоправда, зашарівшись при цьому. їй зовсім не хотілося, щоб учителька так протиставляла її класові. — Адже у нас урок англійської, правда? І давайте запропонуємо нашій відмінниці, — глянула на Ковальчик, — пересісти за ту парту, за якою вона сиділа два тижні тому. Класний керівник дозволила мені сісти з Віричем. На вільне місце.
Ми ошелешено стежили за цим діалогом. Усі розуміли, що в класі відбувається щось надзвичайне, проте ніхто не міг зрозуміти, що саме.
— Не треба... пропонувати мені... пересідати, — виклично проказала Неля, не чекаючи рішення Ірини Федорівни і гонорово закинувши голову, подивилася на вчительку. Щоб вона, перша учениця класу, і поступилася місцем якійсь там новенькій! — Мені подобається сидіти тут.
У класі всі знали, що Неля майже не готується до уроків. Два попередні класи вона закінчила з похвальними грамотами, і, мабуть, вирішила, що всі подальші п'ятірки заслужила авансом. Що ж до Леді Макбет, то вона була першою вчителькою, котра наважилася поставити Ковальчик спочатку трійку, а згодом і двійку. Довідавшись про це, наш класний керівник Ганна Степанівна вжахнулася: "Моїй кращій учениці! Це якесь прикре непорозуміння". "У кожного класу є своя гордість. Так от, гордість шостого "А" — Неля Ковальчик", — заявила вона згодом "англійці". І мовлено це було один-на-один, коли вони залишились удвох у пустому класі. Ганна Степанівна й досі, напевне, вважає, що ніхто цього не чув. І помиляється: цілком випадково їх підслухала Яна Задорожнюк. А що почує Яна, про те негайно дізнаються учні трьох поближніх шкіл. Ну а далі... далі (як похвалялася вже сама Неля) Ганна Степанівна "влаштувала Леді Макбет півгодинне виверження Везувію".
Одначе все це відбувалося колись. А зараз клас напружено мовчав і старанно крутив головами, переводячи погляд то на вчительку, то на Ковальчик.
— Гаразд, не будемо дискутувати, — зважилася англійка. — Пропоную такий компроміс: ти, Ковальчик, сідаєш поки що поруч Боча— рука, тобто, на те місце, на якому сиділа з початку навчального року. А потім, коли...
— І-ри-но Фе-дорівно, — ще вище підняла голову Ковальчик. — Я ні-ко-ли, — процідила вона крізь зціплені зуби, — чуєте: ні-ко-ли більше не сидітиму на одній парті з Бочаруком, цим "паном спортсменом".
— Ну-ну, ти, задавако! — пробурчав Валько. — Я з тобою теж не сидітиму. І взагалі, якщо по-справедливості, з Вадиком сиділа Зойка. А ти нахабно примусила її пересісти, збрехавши Ганні Степанівні, що Зойка сама попросила помінятися з нею місцями.
— Ти чув, що я казала таке Ганні Степанівні?! Чув?!
— Будь ласка, припиніть! — втрутилася вчителька, розгублено обводячи поглядом клас. — Я просто не знаю, як вийти зі становища. Ваш класний керівник хворіє. Але в понеділок вона з'явиться і тоді... А поки що ми втрачаємо час. Женечко, може ви все ж таки сядете за іншу парту? Ну, принаймні поки що...
— В будь-якій іншій ситуації, звичайно, сіла б. Але зараз — пробачте... Тут уже справа принципу. Це Ковальчик повинна сісти на своє місце. Щоб усе було чесно. А цим місцем я з задоволенням поступлюся тільки Зої Золотенко.
— А може, до Лесі Журавської? — все ще намагалася залагодити конфлікт Ірина Федорівна. — Навіщо ці дріб'язкові конфлікти?
— І до Журавської теж не сяду, — пихато відповіла Неля.
— Тоді так, — підвелася староста класу Наталка Міхова. Реальним лідером нашого класу Наталка так і не стала. Хоча старостою обрали її вже вдруге. Єдине, що нам по-справжньому подобалось в ній: Наталка вміла залишатися на диво спокійною і розсудливою. Завжди, у будь-якій ситуації. — Я пересяду до Бочарука. А Неля нехай сідає сюди. Адже вона справді обдурила Ганну Степанівну. Там Зоїне місце. Ну а Леся Журавська... просто чудова дівчина. Це всі підтвердять.
— Ось і сиди з нею, з "чудовою". Мазюлькою недовченою, — скинула брови Неля. — А я ніколи, чули, ніколи!..
— Але чому?! Так нечесно. Це несправедливо!
Навіть важко було з'ясувати, хто це вигукував. Мені здалося, що обурився одразу весь клас. І кричали хором.
Неля, здається, й не збиралася реагувати на наші вигуки. Тримаючи дипломатик обома руками попереду себе, вона зверхньо дивилася поверх голови вчительки і мовчала. Було зрозуміло: Леді Макбет для неї більше не існує.
— Сідай до Жорки Глудова — і всі проблеми, — якомога спокійніше порадив я, почуваючи і свою провину в цій несподіваній війні нервів.
— Сиди і слухай, — сіпнула мене за рукав Женька. — Не втручайся. Конфуз в благородном семействе. Щодня таке не побачиш.
— Думаєте, що коли я змовчую цьому клоунові, Глудову, на перерві, то це вже щось означає? — не мені, а всьому класові відповіла Неля. — Краще поясніть, як цей недолугий пігмей взагалі опинився в нашому шостому "А"?
— А-бал-дєть! — сплеснула руками Аліса.
— Плебейша, — презирливо огризнувся Жорка. — "Ганно Степанівно, Ганно Степанівно, ви ж розумієте, що отримувати четвірку — це нижче моєї гідності!"
— Ось тепер я вже зовсім не розумію вас, Нелю, — знервовано зиркнула на годинник учителька. — Ми даремне втрачаємо час.
— Зате вас, Ірино Федорівно, я чудово розумію, — в'їдливо посміхнулася Неля. — А сидіти з ху-дож-ни-цею Журавською, або з цим клоуном — справді нижче моєї гідності.
— Що з тобою, Нелько?! — вражено запитав я, підводячись. Мені просто не вірилося, що чую все це від Ковальчик. — Навіщо ти так? їм же образливо чути... А ти...
— Можу повторити ще хоч сто разів! Тому що звикла говорити в обличчя все, що думаю про людину.
— Говорити комусь усе, що думають про нього, здатні тільки вкрай невиховані люди.