Зраділи ягнята і почали радісно помекувати. А на суворих лицях янголів розцвіла незбагненна усмішка...
Опав серпанок туги з лиця Марії. Поклала Вона свої білі долоні на русяві коси дівчатка і спитала:
— Хто ти, дитино?
— Я — українська пластунка, — відповіло відважно дівча, глядачи просто в ласкаві очі Марії.
Ніжно пестила рука Пречистої русяву голівку, і в задумі промовила Вона:
— Ти жаром серця свого Дитя Боже від холодної смерти врятувала. Нехай той жар буде твоїм благословенням! Нехай гріє тебе і друзів твоїх у ніч холодну і безпросвітну. Нехай веде вас до Землі Обіцяної, не гаснучи ні на хвилину.
І пішло дівча у світ. Ясним промінням світило в темряві її серденько. А на шлях проводжали її ласкаві очі Марії...
1) Колиба — хатка, збудована з колод. Колиби будують звичайно в горах на верхах, а в них ночують пастухи з своєю худобою.
2) Верховина — так називають наші гуцули свої гори Карпати.
3) Сап'янці — чоботи з дорогої, червоної або зеленої, шкіри-сап'яну.
4) Постоли — гуцульські черевики з м'якими підошвами.
П'ЯТАЧОК
Був собі грошик-п'ятачок. Кругленький та блискучий. Несла його в руці Маруся. Ішла Маруся понад річку. Було темно надворі. Сказала Маруся:
— Я дуже боюся! — і побігла швиденько в хату. А коли бігла понад річку, біля млинка загубила п'ятачка. Котився п'ятачок, котився довгу мить — і вже на снігу, над самою річкою лежить. А ніч була темна та чорна, і нічого не було видно. Аж ось через той гай ішов до дітей святий Миколай. Ішов, ішов... Дивиться: щось блискуче на дорозі! Приглядається — а то п'ятачок на самому березі річки лежить. А якби він ще тільки один крок ступив, то у воду впав би і всі дарунки потопив! Каже святий:
— П'ятаче, п'ятаче, славний козаче! Врятував ти мене від біди — проси ж у мене, чого лише хочеш!
Я святий — все тобі зробити можу, чого тільки забажаєш!
А п'ятачок його просить-благає:
— Святий Отче Миколаю! Дай, щоб завжди і всюди мене лиш на добро вживали люди!
А Святий йому:
— Хай так і буде!
А другого дня ранком, скоро, не поволі, йде понад річку Гануся у школу. Побачила п'ятачок, зраділа знахідці, почала думати-гадати:
— Зможу я тепер у крамниці цукорки купувати!
А п'ятачок як почув — так і покотився геть від Ганусі. Котився, котився довгу мить — і вже на землі при шляху лежить. Не могла його знайти Гануся і сумна пішла дальше.
Аж іде-підскакує — скакіць, скакіць! — дорогою у школу Гриць. Побачив п'ятачок, зрадів знахідці, почав думати-гадати:
— Піду в кіно — так, щоб не знала мати!
А п'ятачок, як почув, та й покотився геть від Грицька. Котився, котився довгу мить — і вже на землі під каменем лежить. А Гриць не міг його знайти — і сумний пішов дальше.
Ішов дорогою Данило. Ніс у руках торбину та чорнило. Побачив п'ятачок — зрадів знахідці. Почав собі думати-гадати:
— Сьогодні в школі будуть грошики збирати, щоб на Різдво бідні діти могли разом з нами радіти. Треба й мені поспішати — п'ятачок туди віддати.
Взяв Данило п'ятачок у жменю, сховав у кишеню і веселий скоро, не поволі, побіг у школу.
А на перерві пішов до Галі, що в мальовану скарбонку грошики збірала. А там черга дітей стояла ось-тааааака! Діждався він і кинув у скарбонку п'ятака.
Зрадів п'ятачок: щасливий це був у нього день! Аж дзенькнув він на радощах: "Дзелень"!
ТАРАСИК
Панський двір у Вільні1) заснув. Лише кричать у парку сови і проти місяця біліють дивні статуї камінні. Заглядає місяць у вікна, у високі кімнати, аж спинився у вітальні, де горить воскова свічка.
Пан пішов у карти грати, певно прийде аж над ранком, а слуга малий, Тарасик, на столі розклав папери. Вийняв олівця кусочок, відрисовує картини, що на стінах у багатих рамах висять у вітальні. Так рисує цілу нічку, приглядається уважно кожній рисці, кожній тіні, що поклав незнаний майстер. Свічка блимає таємно. За годинами години проминають, і зідхає той Тарас, малий хлопчина:
— Ох, якби так малювати, без перерви, без упину всю красу, що в світі Божім! Ох, які були б картини! І не чує Тарасик, як у кімнатах уже лунають кроки пана, лише рука працює пильно і горять завзяттям очі.
Знов приходить пан, лютує, дре Тарасові картини і хлопчину каже важко побивати батогами.
Та мовчить Тарас на муки, на побої, на образи, бо козацька в нього вдача і не вміє він ридати!
Коли ж знов настане ніч і від'їде повіз пана, знову засвітить він тихо свічку і піде в пусті кімнати. Даремно завдає пан Тарасові нові кари, бо краса кругом його кличе, і він хоче малювати!
І даремно Тарасові простелився шлях тернистий, і даремно знущались вороги над ним без упину! Бо він малював, вогненними піснями темні хмари розірвав і збудив Україну!
1) Вільна — столиця Литви. Там не раз перебував Тарас Шевченко, коли ще малим хлопчиною був за слугу панові Енґельгардтові.
ПРИГОДА ЯНГОЛЯТКА
А найгірший клопіт був таки з чортиком! Прийшло таке згорблене, нещасне, дрижало на всьому тілі, ледве задеревілу руку звело, щоб у небесну браму подзвонити. Звичайно, мандрувати в такий час, в найлютішу зиму, в навечер'я святого Миколая, — це не те, що в пеклі біля казана зі смолою грітися!
Отже прийняли його янголи, бо такий був наказ святого Миколая: чортик мав завтра їхати з ним на землю. Прийняли його, а що жаль їм стало (бо в янголів серце добре!), то забрали його відразу в небесну пекарню. Насипали повну жменю золотих горішків і посадили на піч, щоб хоч трохи розігрівся. Посадили і пішли до роботи, бо її в цей день вище вершків крил було! Самих лише бубликів скільки треба було напекти, а кожний ще склицею з цукру помазати, а що вже й говорити про шоколядки! Один янгол уже цілий день стояв біля печі в білій запасці і золотою варешкою мішав у горшку шоколяду, а з десять інших наливало її у формочки з чистого срібла, щоб виходили з них то зірки, то серденька, то звірятка...
Коли нараз — що це? І розібрати спершу було годі! Щось чорне бебевхнуло з печі просто в горщок. Л за хвилину показалося з горшка двоє ріжок, за ними — цапина голівка, а через хвилину і весь чортик. Весь шоколядовий! Біда! Половину шоколяди на чисту голубу долівку розхляпав, коли падав, ну а з решти... Хіба ж хто хотів би їсти шоколядки, що в них чорт купався?...
Виліз — шоколяда з нього капає, а він не довго думав — гоп! і просто у відкритий мішок цукру. Насилу витягнули його звідти, а він білий від цукру, мов дід-снігур! Наказали йому відразу помитись, а опісля йти в комірку — різки в'язати. А до дверей пекарні і наближатися заборонили!
Так що з того? Приходить янгол кликати його на вечерю, а там ні однісінька різка не зв'язана, саме вербове пруття порозкидане всюди, а чортик настелив собі коміксів і спить на них, а другими ще накрився! Десь встиг їх з собою із пекла принести!
Коли святий Миколай хотів потелефонувати до святого Іллі, щоб той прислав літака назавтра, то побачив, що дріт від слухальця перетятий! А коли святий Петро повернувся, втомлений, до своєї кімнатки і хотів одягнути на втомлені ноги виступці з найпухкіших хмарок, то побачив, що вони міцно прибиті цвяхами до долівки.
І таке діялося на небі, відколи той чортик прийшов, що й не згадувати!
Ось із трудом дотелефонувався святий Миколай до того літака (з канцелярії святого Луки). Літак приїхав, янгол-водій пішов помагати іншим накладати в нього дарунки. Повертається — аж нема колеса при кермі! А тут уже всі янголи і сам святий Миколай ждуть! Розглядається — а чортик керму гонить, мов обруч, і вже далеко-далеко, на обрії...
Бурею зашуміли янгольські крила, дігнали янголи чорта, керму йому відібрали, ще й нам'яли вуха.
Похнюпився чорт — ніби йому велика кривда сталася! Сів мирно в літак, на останню лавку, біля малого янголятка. Полетіли.
Та не минула і хвилина, як літак надобре від неба відірвався, а чортик уже штовхнув янголятко ліктем. А що янголятко було чемне, то посунулося дальше від нього. Тоді він присунувся і штовхнув іще раз. Янголятко не мало вже куди посуватися, той спитало:
— Чого ти хочеш від мене?
— Цсс! — прошипів чортик. — Знаєш, там за стіною, у багажнику поскладані дарунки для дітей. Багато їх — а ласощів скільки! Ходи, виховзнемося тихесенько, відхилимо двері та поласуємо разом! Бачиш, усі янголи зайняті, бо вивчають нову колядку на Різдво, то й не помітять!
— А що останеться дітям, коли ми поїмо ласощі, що для них?
— Ми з'їмо лише ті, що для нечемних дітей!
— Для нечемних дітей ми й не приготовляємо дарунків! А зрештою я ніколи не брало б того, що не моє!
— відповіло янголятко.
Чортик надувся, замовк на хвилинку, а потім почав знову:
— А ти знаєш, що це висить над нами на стіні?
Янголик мовчав.
— Це, знаєш, називається легкопад.1) Кожний повинен почепити собі його на плечі, коли їде літаком ...
— А проте ні один з янголів не має такого! — здивувалось янголятко.
— Бо вони мають великі крила, їм не треба, а ти могло б легко випасти та розбитись. А з літака до землі дуже далеко!
І чортик здійняв звинений легкопад і силоміць почепив янголяткові на плечі.
— А тепер поглянь крізь вікно, як під нами глибоко! — і чортик відчинив вікно. — Але тепер тобі нічого боятися! Ну, спробуй, виглянь лиш!
Янголятко виглянуло, бо справді було цікаво, і в ту ж хвилину чортик попхнув його. І поки святий Микола та янголи спам'ятались, воно вже випало з літака.
У-у-у-уу! Закружляв світ йому перед очима, а над ним зашуміло полотнище легкопада, що розвивався.
Як довго летіло та куди впало, — не знало. Досить, що коли пробудилося в лісі на засніженій поляні, побачило кругом себе всіх звірів: ведмедів, лисів, вовків, рисів, білок та зайчиків. Янголятко аж розплакалося з страху, коли побачило, що всі ці волохаті та зубаті обличчя глядять просто на нього.
Та в ту ж хвилину промовила стара ведмедиця: — Бачите, це дитина — така, як ті, що приходили влітку до нас у ліс по суниці!
— І така, як ті, що бавилися біля хати, коли я ходила кури красти! — додала лисиця.
— І така, як ті, що мене годували горішками! — запищала білка.
— Так що зробимо з нею? — спитав вовк, і слина йому з рота потекла...
— Ага, що зробимо? — вишкірив зуби рись.
— Хай залишиться з нами, будемо з нею гратися!
— промовила несміливо білка.
Як не кинуться на неї з лайкою всі звірі! Бідна білка блискавицею погналась аж на вершок смереки і вже не важилась і глянути вниз! А тоді почали всі радитися:
— Роздерти її і відразу з'їсти! — завив вовк.
— Підгодувати гарненько, а тоді голову скрутити!
— загавкала лисиця.
— Віддати мені! Мені її й на один зуб не стане! — заревів ведмідь.
— Ого, який захланний! — наїжився рись.
І почали звірі поміж собою сваритися, як янголятком поділитись.