Остап зіщулився, впізнавши рідне місто таким, яким бачив лише на старих світлинах.
Засвистіло, і потужний вибух розійшовся містом. Снаряд із черева металевого птаха, чия тінь накрила площу, вибухнув зовсім поряд. Остап інстинктивно упав на землю, прикривши голову руками.
Це був не його жест, а пам'ять того, хто пройшов війну. Цю війну...
Остап заворушився, струшуючи з волосся цегляний пил, що хмарою від близького вибуху осів на площу. З-під купи цегли, яка хвилину тому була стіною, почувся стогін.
Не розуміючи, що робить, Остап підповз до цегляної купи.
– Поможи... – почулося з-під уламків.
Ранячи пальці об гострі цегляні осколки, Остап розгрібав купу несамовито, намагаючись врятувати армійського товариша. Там був свій, там був той, хто гнав ворога назад до Німеччини, до далекого, чужого краю з хижим кровожерливим птахом на гербі. І він мусив допомогти! Мусив...
Рука натрапила не на цеглу, а на тепле людське тіло. Остап з останніх сил зсунув уламок плити, що накрила людину. В імлі близьких сутінків на скривавленому брудному обличчі поблискували ясні очі.
– Поможи... – прошепотів знову чоловік, та поворушитися він не міг: брила поламала нещасному кістки, тьмяніли від смертного болю ясні очі.
– Ні... ні... – Остап закляк під цим поглядом, повним надії на порятунок.
Як легко було писати шкільні твори про ці жахи! Як весело обходити разом із хлопцями оселі ветеранів! А пам'ятник на набережній, де крали металеві таблички... Не він крав. Не знав, у кого рука піднялася, та жодного разу не відчув обурення. Таблички з іменами загиблих у його рідному місті, і бабуся казала, що тоді Дніпро почервонів від крові.
Як міг він про те забути?..
– Ні... – чоловік під уламками непритомнів, та боровся з останніх сил, й Остап ошаленів від почуття провини. – Тримайся! Я приведу допомогу!
Хлопець біг туди, звідки долинали відлуння вибухів і стрілянини, де стояли на смерть, не відступаючи, кличучи в атаку за Батьківщину, за поневолений загарбниками народ, за віру у майбутнє. Він біг через палаюче місто, в якому ще не народилися його батьки, біг до Дніпра, вужчого у цьому місці, на кручі, де колись за наказом царя теж побудували в'язницю, а після війни – Оперний театр.
Остап зупинився на кручі. Котив величні хвилі Дніпро. Червоні від крові хвилі. І сіре небо заслане димом, в якому кружляють наші і ворожі літаки, а по той бік ріки встає заграва бою. Перемога, здобута тими, хто не визнав у серці своєї провини, чиїми життями і кров'ю викупили свободу для цілої країни. Їх гнали на смерть, а вони вірили у життя і мріяли про залишені в окупації чи ще не створені родини. І життя перемагало чужу злу волю, скеровану дулами і в обличчя, і в спину.
Остап скоріш відчув, ніж почув у гуркоті, як пересмикнули затвор. Він озирнувся, вихопивши пістолет, цілячись ще невідомо в кого. Пістолет не тремтить у його руці, а куртка шкіряна, як на моторошних світлинах. Форма НКВС. А йому в очі, теж націливши зброю, дивиться молодий хлопець. Колись ошатна вишиванка перетворилася на брудне лахміття, на щоці кривавить свіжа рана, та очі його не як у схибленого. Вони палають тим самим вогнем, що і в чаклуна, який гуляв Україною разом із батьком Махном, як у самого Остапа, коли він брав до рук козацьку шаблю.
– Помри, зраднику... – шепотять вуста приреченого на смерть сьогодні під час бою, чи на заслання і тортури, коли скінчиться ця страхітлива війна, якщо смерть цього дня не спокуситься його молодим життям.
Остап не бачить, як летить куля, він відчуває її наближення, ухиляється від цілунку смерті і падає з кручі. У бурхливі дніпрові хвилі, червоні від крові. Сонце, що раптово викинуло жмуток променів з-за хмар, вимальовує гребінці хвиль, наче леза років.
Вже торкнувшись води, Остап почув, як лунає постріл, і знав, що інша куля, не його, вгризлась у спину відчайдушного хлопця, який не поцілив у зрадника свого народу.
Темрява накрила з головою, мов хвиля, й Остап знепритомнів.
***
Долівка була холодною і гладенькою, неначе дзеркальною. Остап зі стогоном встав на ноги. Очі швидко звикали до тьмяного освітлення, що мовби лилося нізвідки. Блакитне, майже розчинене у повітрі сяйво з переливами зеленого, червоного, малинового. Пасок приємно відтягувала шабля. Остап помацав свій одяг, відчувши під пальцями знайому вишивку маминої сорочки. Це вселяло упевненість, але і дещо насторожувало.
Кімната виявилась такою великою, що стіни губилися в імлі, так само як стеля. Можливо, десь і були вікна, та навряд їх можна роздивитися. Хлопець пішов уперед навмання, поклавши для упевненості руку на руків'я шаблі.
А долівка жила своїм життям, ловлячи відблиски скривавленого Дніпра, перетворюючи їх на леза. Гострі леза, викуті не людською волею, а відчаєм. І скільки лез тих – стільки розрубаних доль. Війною, негодою, чужою волею, владою безумних жадібних вождів. І скільки стрічок із цих лез, вплавлених у криваву підлогу, – стільки разів ділили Україну.
Царська Росія і радянська, Польща, Румунія, Литва, Угорщина, Німеччина...
Скільки їх було, тих, хто ласував долями мешканців цієї землі?.. А в підручнику – тільки дати, які так важко запам'ятовуються, які так легко губляться в пам'яті...
Друковані дати у підручнику – не блискучі леза під ногами...
Остап знову відчував смертоносний холод і знав, що якщо ненароком пораниться об якесь лезо, то кров не зупинити, і вона тектиме, доки не витече вся, бо кожне із цих лез прагне крові, колись пізнавши її солодко-терпкий присмак. Розрубані долі... понівечені життя... біль... біль... біль...
Від чужого болю паморочилося в голові, шкрябало душу спогадами незнайомих людей, і кожен відчай, кожну рану Остап відчував, як свою.
У хлопця майже не залишилося сили йти далі, і тоді між лезами почали траплятися свічки. Золотаві і молочно білі, вони горіли рівним мертвенним полум'ям. Холодним полум'ям голодної смерті. Поля білястих свічок. Тисячі, десятки тисяч, мільйони... І крізь їхнє непорушне світло Остап бачив розпухлих від голоду дітей і матерів, що виплакали всі сльози і ледь не осліпли від горя, і те, що з острахом пам'ятав ще зі світлин в історичному музеї імені Дмитра Яворницького.
А ще тут було інше, що на світлини не потрапило: старий річковий вокзал, де вантажили зерном великі баржі, хлібозавод із високими колонами і сотні людей, які прийшли подивитися на те зерно перед смертю, вдихнути запах свіжоспеченого, не для них, хліба. Люди вмирали просто на вулицях, їхні тіла лежали на землі. Десятки, сотні, мільйони по всій країні.
Остап не знав раніше, чому так не любив ходити привокзальними вулицями, де старі будинки, хоч і відбудовані після війни, ще пам'ятають холод згасаючих людських очей. Холод вогнів очей приречених людей, які прийшли вдихнути аромат свіжого пухкого хліба.
Померлі від голоду, закатовані в тюрмах і на засланні, загиблі у війнах, зраджені, поламані долі і життя. Розкраяні, мов земля, лезами людської жадоби і властолюбства. І жах, що пронизує собою усі часи неволі і до сьогодні. І тоді діти видають катам своїх батьків, а це вважається подвигом; і тоді друзі стають по різні боки, кличучи смерть для ворогів, не розуміючи, що обоє є зрадниками свого народу.
Хіба можна забути про таке? Хіба можна пробачити тих, хто довів людей до такого стану, хто навіяв народу такі жахливі думки? Але ще гірше, коли ці спогади зникають із підручників і пісень... Та хіба можна таке забути?..
Остап став на коліна свідомо, бо того жадало серце, потягнувся до холодного полум'я свічок, наче у молитві, першій у його житті, у щирому благанні про вічний спокій для душ, які не було відспівано.
– Пробачте мені, що забув вас... Пробачте мені...
За кожною свічкою стояла тінь, й очі тіней світилися мертвенним вогнем, як і непорушне полум'я. Сотні, тисячі, мільйони свічок, не поставлених за упокій загиблих.
– Пробачте мою байдужість, якщо зможете.
Вітер повіяв понад імлистим простором із червонястою підлогою, він минав тіні, та вогники тріпотіли і, блимаючи, згасали, доки не залишилося жодного.
Зникала підлога, наче розпечене вугілля вистигало на морозі. Холодно, і людям не можна тут знаходитись.
Живим не можна.
Остап підвівся і пішов далі, вірячи, що знайде Галю, попри все знайде, будь-що подолає і витримає.
У височині розгорялися сузір'я. Яскраві, барвисті коштовності неба, яких у місті не побачиш. А тоді непомітно під ноги лягла зміїста стежка, і темрява навколо обернулася сосновим лісом.
Хлопець підійшов до кованої візерунчастої брами маєтку: пишні квіти вигиналися, сплітаючись стеблами. Браму не стерегла охорона.
Остап торкнувся кованої квітки, раптом усвідомивши, що насправді будиночка в лісі не існує, а натомість є десятки інших, де вхід охороняють відбірні бійці, вірні наказам правителів, генсеків, президентів, багатіїв та їхніх дітей, що виросли у розкошах.
Жах овіяв крилом хлопця. В імлі між соснами ворухнулися тіні.
Браму не було замкнено, й Остап пішов до будиночка, зайшов усередину. Порожньо, і чомусь тому радієш. Пухкі килими, оригінали картин, позолота на торшерах і свічниках. Він минав кімнати, не роздивляючись їх, ця розкіш була чужою, вкраденою навіть у пам'яті і підручників. Її наявність треба зрозуміти самому, а тоді не зненавидіти і не заздрити. Бо інакше чим ти сам кращий від хазяїв такого обійстя?
Стукнули попереду прочинені протягом двері.
– Галю, – несміливо покликав Остап, та у відповідь запала тиша.
Хлопець швидко зайшов до кімнати. Кабінет. Шафи зберігають книги в однакових старих дорогих палітурках. Таких книг небагато залишилось у світі... Чому ж вони тут, де їх ніхто не читатиме?.. І стіл, великий, темного дерева, на якому лежать стоси паперів і покинута чорнильна ручка із золоченим пером.
Остап з цікавістю підійшов до столу, взяв із найближчого стосу пожовклі папери. Ці документи він знав: виписані в'яззю старослов'янської мови Ємський та Валуєвський укази, наказ про розкуркулення, і ще один, про розкозачення.
Цікаво, чи знайде він тут Пропалу грамоту – Переяславську угоду гетьмана Хмельницького?..
Десятки циркулярів, наказів, таємних договорів, смертних вироків для тих, хто здобував для свого народу славу. Українською мовою, російською, польською, англійською, німецькою...