Зима прийшла у свій час. В обіймах прекрасних сніжинок шишка намагалась забути свою невеселу історію.
Пори року змінювали одна одну, а вона лежала і дивилася – як повз неї проходить життя.
Роки минали. Шишку було не впізнати… Вона зовсім змарніла і дуже здивувалась, коли її помітила сойка – схопила лапами і понесла над луками.
– Звідки тут взялась ця малеча? – крикнула шишка, поглянувши вниз. Там росли малесенькі сосни, що, ніби пухнасті зелені зірки, розсипались луками… Вона згадала усе, що намагалась не згадувати… Пригадалися і слова її мудрої матінки: "Всьому свій час!".
– Це ж треба… Всі ці зелені пухнастики так схожі на мою неньку! Невже це я? Тоді… у дзьобі… кігтях... зубах… ставши чиєюсь розвагою і невдалим кормом, сама не знаючи як – посіяла нове життя… Це – моє продовження… Все тільки починається! – промовляла щаслива шишка, відчуваючи себе у кожному молодому, вічнозеленому деревці нового лісу.
30.11.16 р.
Дружок і рояль
Жив один щасливий чоловік. У нього був великий будинок, сповнений гарних речей, книг, меблів… Та для літнього чоловіка все це було не важливим, окрім рояля, що стояв посеред великої, найсвітлішої кімнати. Коли доброго чоловіка охоплювала радість, він йшов до рояля, торкався своїми теплими пальцями клавіш, і на весь дім лунала весела музика. Коли ж його серце стискав смуток, він теж йшов до рояля, і від доторку його рук, що здавались такими легкими, чарівними, як небесні птахи, що сідали то на білі, то на чорні клавіші, з'являлася лагідна, з нотками смутку мелодія.
Таке воно життя. У якийсь час людина стає дуже дорослою, мудрою… і лишається на самоті зі своїми спогадами, почуттями. Авжеж, до щасливого чоловіка приходили друзі, і він грав для них свої найкращі мелодії. Та після того, як вони розходились по домівках, він знов залишався один.
Щоб їхньому талановитому другу не було самотньо, одного разу вони подарували йому песика – рудого… пухнастого… з блискучими, як намистинки, очима й чорненьким носиком.
Як же песик зрадів, коли побачив свого нового хазяїна! Малому дуже сподобався сивочолий музикант, що дав йому ймення Дружок! Він лащився, матляв хвостиком… І відразу вихром оббіг всі кімнати.
"Що це таке?" – зацікавився він, опинившись поміж ніг триногого рояля.
– Я рояль! – промовив величезний музичний інструмент.
– А я Дружок! – озвався малий, почувши над головою глибокий подих. Песик не розумів, що воно таке – рояль. І коли хазяїн за нього сів, заскочив йому на руки. Песику було все цікаво. Та він не думав, що побачить таке…
"Ого! Та тут ціла доріжка величезних зубів – білих і чорних", – насторожився він. І, показавши роялю, що і в нього є зуби, загарчав і стрибнув на підлогу.
– Ну от… злякався, – розчаровано скрипнув рояль і відчув на своїх клавішах віддавна знайомі руки... дотики пальців... І з його душі полилися звуки. Це була прекрасна, щаслива мелодія!
Дружок сидів у куточку. Слухав і починав розуміти, що то ніякі не зуби. А рояль звучав... звучав… Виблискував своїми білими і чорними клавішами… Співав… сміявся… Радів, що у його вірного маестро з'явився Дружок.
05.03.18 р.