Десь поблизу розташувалися б табором журналісти, й представник по зв'язкам із громадськістю щопівгодини проводив би брифінги. Безпілотники розстріляли б десяток корів, № потім прилетіли б B2 й про всяк випадок засипали б місцевіть касетними бомбами із наведенням по GPS.
Щоправда, опісля цього довелося б весь грунт на місцевості просіяти через сито, але їм не звикати, робили вже.
Єдиний нюанс — терорист, побачивши, як на нього пре таке військо, почухав би потилицю, та й вшився тихесенько, перенісши акцію на трохи потім.
№ знаєте, що зробили б наші північно-східні друзі? О, це ще цікавіше.
Виганяти населення, мабуть, не стали б, бо, по-перше, це порушення секретності, № по-друге — спробуй-но вижени, як вони замість слухняно втекти — ховатися починають.
Очепили б район — це запросто. Стояли б солдатики через кожні три кроки, шмигали б носами й стріляли. Не з автоматів, № цигарки у кореспондентів. Бо про те, щоб зібрати їх в купу та інформувати теж навряд чи хтось потурбувався би.
Можливо, якби хтось з журналісток мав би приємне личко, то хтось з генералів запросив би її до свого уазика.
Безпілотників не було б, бо нема. № ті, що є, підкоряються ВПС, № не якійсь там піхтурі. № головнокомандувач ВПС зараз спить, то що накажете, з-за якогось сраного терориста його будити?
Натомість підтягли б артилерію. Реактивну, бо у "Градів" якраз гарантійний термін закінчується. Ну то й що, що село, чхати на село, перший раз, чи що? Втрати неминучі!
Пальнули б для пристрілки, влучили б в іншу область, скоригували б приціл — й влучили в іншу республіку. Звідти негайно поскаржилися б в Москву, й звідти пальнули б так, що побігли б стріляти цигарки вже полковники. Хтось із них попросив би у якогось кореспондента мобілу, подзвонив ракетникам й сказав, що їм в руки не те що зброю давати не можна, № навіть й ложку, бо очі виколють, № про виделку взагалі й мови бути не може. Подзвонив би іншим ракетникам — більшим, й ті накрили б підозрілий район "Іскандером". Їх, правда, півсотні штук на всю армію, але для такого випадку один би знайшли.
І якби терорист був російський — то з переляку підірвався б на власній бомбі. № генерал би сказав, що все відбувалося за його розрахунками — поки артилерія відвертала увагу, його непереможний спецназ перекомутував схему в бомбі. Ага, просто в руках у терориста... ви що, не чули російську народну казку про злодія, який на ходу підбори різав?
Теж молодці, звісно. Задача ж виконана.
Щоправда, в інтернеті ще роки зо три б сварилися патріоти — то не сяк, це не так, генерали нас продали, № політичне керівництво не змогло використати результати військової перемоги.
Молодці, що й казати. І американці, і всі, всі, всі.
Але нема в нас B2, й розстріляного села нам не простять, тож доведеться рухатись своїм шляхом. Наприклад, знайти ідіота, який підкрадеться до терориста, пригостить цигаркою, наллє коньяку з піджачної фляжки й умовить його бомбу знешкодити, зброю викинути й піти здатися разом, бо у мене самого замість табельного "Форта" пластмасовий "Глок", й хто засуджує — нехай пальне спочатку з одного, потім з іншого, і вже тоді пробує щось сказати.
Кажуть, була історія за радянських часів. Прийшов якийсь лейтенантик несподівано додому. Вже сам по собі цей факт трохи підриває довіру — бо важкувато було б лейтенанту прийти додому, та ще й несподівано — але теоретично можливо. Приходить, знацця, № там — дружина із прапорщиком (і це, я вам скажу, значно ймовірніше). Лейтенант молодий, № дружина кохана — витяг з кишені "Макарку" та й пальнув тричі. Кожному, так би мовити, уваги вділив, рахуючи й себе.
Приходить до тями у госпіталі, кажуть: був би мозок — був би струс, № так — готуйся, малошановний, до офіцерської гауптвахти, № потім з півроку днюватимеш й ночуватимеш у казармі, бо комполку сказав, що йому за тебе добряче всипали.
"Яаааак?! — питається лейтенант. — Я ж... двох людей... насмерть... із табельного!"
"Ага, — кажуть. — Дівці куля ребро подряпала, № в прапора у кістці застрягла. У тій, що на плечах. Спеціально рентгенустановку викликали, просвітили — № там майже чотири сантиметри, й на біса такому каска?"
То знаєте, що він зробив? Лейтенант, мається на увазі, не прапор і не комполка. Попросив ручку й папір, і написав рапорт. Ні, не про звільнення. Про те, що армія погано озброєна, № раптом війна?
І якщо хтось згадає Лєвшу, що на смертному одрі волав про те, що не можна рушниці цеглою драїти, то матиме рацію.
Оце люди, навіть трішечки заздрю.
Але ми, як завжди, підемо іншим шляхом.
Причому буквально.
Знаєте, що думає терорист, коли бачить велику машину зеленого кольору, та ще й з тентом? Правильно! Саме це він і подумає — що по його душу прийшли.
Тому КрАЗ не підходить, № шкода.
№ що подумає, якщо помітить автобус із тонованими віконцями?
Правильно, те ж саме. Тому не підходить й автобус.
Отож про вертоліт, уазик, "швидку допомогу" і взагалі будь-який транспорт краще одразу забути. Пішки, й виключно пішки! Хай навіть злодюга десь тут, можливо, в кущах, можливо, в лісочку, можливо он у тій будці, що влітку, мабуть, там сторож відпочиває, № ти — на полі як на долоні. Все одно — пішки.
І якщо думаєте, що він переплутає вас з мирним тутешнім аборигеном — не будуйте ілюзій. Не переплутає. От аборигена зі мною — легко, й застрелить. Про всяк випадок.
Тому йти треба хоч і пішки — але хутчіш. Щоб менше аборигенів трапилося йому, злодюзі, на очі.
Чап-чап, шурх-шурх, осіннє листя шелестить під ногами. Моя сестричка, коли я вигулював її, маленьку, на повному серйозі вважала, що в купах листя мешкають такі собі "шурші", й шурхотять, ховаючись від людського ока. Шустрі вони, й маленькі, отож помітити важко, практично що й неможливо.
Мені б так.
Шурх-шурх, чап-чап...
№ ще буває не "чап-чап", № "чоп-чоп". Це коли їдеш у повній машині негрів, і всі з автоматами, й знаєш, що назад їхатимуть не всі. І коли раптом зупиняється вантажівка, й негри вискакують, то думаєш — помолитися хочуть, № листа написати. № воно — ні.
"Чоп-чоп!" — життєрадісно горлають вони, й показують одним пальцем на зуби, № другим — на ящик з харчами.
І спробуй не погодувати — негайно скніють, сидять набурмосені, й поліморсос, він же бойовий дух, негайно падає так, що варто комусь з рушниці пальнути — № тікають, № здаються.
Тьху.
Мені так не можна. Мені б підказочку. Шурші-шурші, скажіть, будь ласка, чи ніхто не тривожив, не ворушив листяні домівочки ваші добу тому? Скажіть № покажіть, якщо говорити не вмієте.
Але ж не покажете.
Втім...
№ що воно за смуги тягнуться по узбіччю? Так, ніби йшла людина, й ворушила ногами листя, не боялася ані штани забруднити, ані черевики подряпати. Як дитина мала, бува, залізе у купу, і...
Шшшшшшшурххххх! Шшшшшшшурххххх!
№ як доросла людина, якій втрачати вже нічого.
І знаєте, що я вам скажу? Це у нашій роботі найважче.
Коли терорист йде на справу, й має певність, що проверне її успішно, й додому повернеться — то дурня. Він обережний, він оглядається мало не щокроку, він сліди замітає, № не розуміє, дурний, що кожен заметений слід привертає увагу. Він купує вибухівку у прапорщиків — № вони його ж і здають. Краде у шахті — № навколо кожної шахти крутиться десятки зо два стукачів. Синтезує у лабораторії — № старенький дядько з першого відділу дивиться на журнал замовлень, чухає потилицю й каже: "Так-тааааак..."
Трохи гірше, коли терорист певності не має, № має лише надію. Тоді підсвідомо він готовий померти, і сліди замітає не так активно, й вибухівку купує у копачів, що мародерять Залізні Хрести та Червоні Зірки, № серед них стукачів значно менше. І йде він — озирається рідше, й на місце акції може лише разочок вийти, кинути погляд, і спланувати — десь тут, мовляв.
№ от смертники — це найтяжче. Біс його зна, де вони беруть вибухівку. Можуть і вдома зварити, з них станеться. Було таке, і в Москві було, і у нас. В Москві, щоправда, півбудинку знесло, № у нас все тихенько, тихенько минулося.
Їм на будинок начхати.
Вибухівка коштує грошей, й перші дві категорії грошики заощаджують, бо вони ж потім можуть придатися. № смертник — ні. Йому ті гроші вже до одного місця. Заіграшки може й хату продати, й дружину, й матір.
Іноді я думаю, що матерів в них нема, що вони якось інакше розмножуються... але, вивчаючи матеріали справи, кожного разу визнаю свою помилку.
І заздалегідь визначене, вивчене до рефлексій місце для акції їм теж не потрібне. Де завгодно можуть торохнути. На Хрещатику. У метро. У кабінеті того бюрократа, що їм не дає прописати в столиці троюрідного племінника.
Бюрократа не шкода, № от на Хрещатику, та в суботу увечері... ой, було б...
І слідів вони залишають найменше. І брати їх найстрашніше. Злякається — не пожаліє ані себе, ані групу захоплення, ані півсотні зівак, що негайно зберуться навколо.
Й де вони лише беруться такі?
Останнє питання між іншим, не риторичне. От взяти, скажімо, вас. Ви, хлопець чи дівчина, чоловік № жінка, що читаєте цей рядок — у вас є дружина? № діти? № борги? № невиліковна хвороба? № з роботи вас ще не вигнали?
Ну ж бо, відповідайте!
Ні. Ні. Так. Так. Так.
Якщо раптом відповіді будуть саме такі, і саме в такому порядку, то вітаю, і ось вам приз — ви є в комп'ютері у наших психологів.
№ якщо не такі, й не в такому порядку — то це не означає, що вас там нема.
От я, наприклад, є. Щоправда, за іншими ознаками. Професійну деформацію якусь вигадали, пхе. Ну гляньте самі? Ну хіба я схожий на терориста?
Просто я йду тим же шляхом, яким добу тому пройшов терорист. Просто я так само ковтнув альфа-активного пилу, як терорист. Просто у мене зараз такі самі похмурі думки, як у терориста. Однакові враження, і бажання, мабуть, однакові. Тоскно нам. Хочеться залізти повище, й окинути весь світ хоча б одним поглядом, відсунути обрій кілометрів на тридцять, дихнути повітрям — чистим-чистісіньким, бо вітер з Дніпра, послухати цвірінькання пташки з неба, листя поворушити.
Цікаво, де це краще зробити? Мабуть, он з того пагорба.
Я не здивувався, коли помітив, що смуги у листі направлені якраз туди.
Хочеш знати, що відчуватиме смертник? Ковтни разом з ним альфа-пилу. Хочеш знати, куди піде терорист?
Просто стань ним.
№ хочеш знати, де опинишся, якщо побіжиш за ним слідом? Я скажу.