Того ж дня звільнене Дебальцеве, а сили антитерористичної операції зайшли в Шахтарськ, Торез і Лутугине.
Наступного дня зайнята Авдіївка, що в шести кілометрах на північ від Донецька.
Навіть цивільним людям стає зрозумілою українська тактика: відрізати шляхи сполучення для терористів, брати їх у кільце і примушувати або відступати, або здаватися.
Тридцятого липня українські військові вирушили в напрямку Іловайська, щоби замкнути в кільце донецьке угруповання бойовиків. Того ж дня здійснюється операція щодо звільнення Первомайська Луганської області.
З телевізора лунають бадьорі рапорти. Здається, ще трохи – і все закінчиться. Насправді все тільки починалося. Українська трагедія була в самому розпалі.
22
Не хотілося думати, чим закінчиться спілкування зі змученим чоловіком, який сидів за столом, тим більше, якщо невідомо, коли відбудеться наступний похід із підвалу до його кабінету. Краще згадувати події десятимісячної давнини, коли здавалося, що життя таке прекрасне і не готує тобі нічого поганого.
… Смоллі вар'ював і бігав по кімнаті, мов скажений. Ричард Блейк завжди терпляче ставився до витівок свого улюбленого кота, але його витримка вже була на грані. Кіт міг невинно постраждати від господаря, хоча насправді у всьому була винна Вікторія Юджин, яка не відповідала на дзвінки свого коханого, а потім зв'язок з нею узагалі зник.
Ричард Блейк закінчував чергову аналітичну записку для Центру стратегічних досліджень. Він відчував, що вона не була такою ж геніальною, як попередня, в якій він описав початок кінця Путіна, але все ж це був певний етап у розвитку саме цієї ідеї, який пояснював минуле, аналізував сучасне і несміливо малював майбутнє. Несміливо, бо встигнути за логікою Путіна було практично неможливо, якщо взагалі можна було сказати, що ця логіка була присутня в російського імператора.
Його думки плутались, бо невідома ситуація, що склалася навколо Вікторії Юджин, не дозволяла зосередитися на аналітиці. Звичайно, Ричард Блейк уже давно продумав усі нюанси своєї аналітичної записки, залишилося лише все це викласти на папір, але думка про те, що з його коханою могло щось трапитися, не давала змоги завершити цей клятий документ.
Смоллі затих так само несподівано, як і розпочав своє вар'ятство по квартирі. Він сумирно ліг на диван, і Ричард Блейк відчував, що той уважно спостерігає за ним. Аналітик довго не давав зрозуміти котові, що знає про його потаємний погляд, але все ж глянув на нього. Від несподіванки Смоллі аж занадто швидко заплющив очі, вдаючи, ніби спить, а його господар посміхнувся про себе: мовляв, ти хитрун, котику, але я ще хитріший. Ричард Блейк давно зауважив, що Смоллі доволі часто спостерігає за ним, ніби вивчає, що у наступну мить може витворити його господар. Одного разу йому навіть прийшло на думку, що в котяру всадили якусь невидиму камеру, і тепер його недоброзичливці мають змогу спостерігати за шостим аналітиком Центру стратегічних досліджень. Але потім він змушений був відкинути цю версію, бо Смоллі не сидів на місці, зазвичай відсипався десь у глухих кутках квартири, так що мав змогу спостерігати за господарем якихось декілька хвилин на добу. Навряд чи це було продуктивно з точки зору шпигунського ремесла.
Ричард Блейк, на відміну від багатьох чоловіків, мав добре розвинену інтуїцію. Можливо, це передалося йому від мами, на яку він був схожий. Інтуїція йому підказувала, що за ним усе-таки стежать. Це, звісно, не була манія переслідування чи шизофренія, але він відчував, що за ним таки дійсно спостерігають, причому уважно й пунктуально. Він не міг би пояснити, чому така думка засіла в його мозку – як не здатен був навести хоч один приклад стеження чи спостерігання за ним. Проте як його ідеї спочатку народжувалися на інтуїтивному рівні, а потім практика життя підтверджувала їх, так і тут він вірив власній інтуїції й лише чекав того часу, коли його здогади справді підтвердяться.
Як не дивно, Ричардові Блейку було комфортно жити з усвідомленням того, що за ним стежать і спостерігають. Він навіть якось подумав, що якісь позаземні цивілізації уважно вивчають його, мов у мікроскопі, бо вважають одним із найвидатніших людських екземплярів, а Смоллі служить для них своєрідною антеною, передавальним пристроєм, аби всі дані про його господаря відправляти у далекий космос. Але Ричард Блейк був прагматиком, аналітиком, а не філософом і тим більше не фантастом, щоби повірити у сюжет, який народився в його голові. Знову ж таки інтуїція підказувала йому, що якщо такі стеження за ним і спостереження все-таки мають місце, то не нашкодять йому, бо цим займаються люди чи невідомі вищі сили, які в принципі не можуть йому зробити щось погане. Заспокоївши самого себе таким чином, Ричард Блейк перестав звертати увагу на всі Божі знаки, які підказували йому, що за ним усе-таки стежать і його скрупульозно вивчають, як піддослідного кролика.
Залишалося дописати останній абзац, аби підбити підсумки всьому сказаному вище, але в Ричарда Блейка вже не було ні фізичних, ні інтелектуальних сил зробити це. Потрібні були розрядка, відпочинок хоча би на декілька хвилин, аби повернутися до попередньої роботи. Він не знайшов нічого кращого, ніж увімкнути телевізор. Всі телепрограми в нього були запрограмовані на новини, і Ричард Блейк звично став клацати кнопки на пульті, бо вже приблизно знав, що можуть сказати ті чи інші диктори.
Десь на дванадцятому чи тринадцятому клацанні екран висвітлив фотографію Вікторії Юджин. Ричард Блейк запізнився, бо дикторка вже дочитувала останні фрази повідомлення, але все одно стало зрозуміло, що його кохана загинула в автомобільній катастрофі, а її труп згорів у полум'ї автомобіля.
Ричард Блейк не знав, що з ним коїться. Розум ніби сприйняв інформацію до відома, а серце пручалося й нашіптувало, що цього не може бути. Він і сам незчувся, як декілька разів прошепотів: "Цього не може бути…".
Смоллі спокійно лежав на дивані із заплющеними очима, ніби це його зовсім не стосувалося, або він знав наперед, що все, про що говорять у телевізорі, є Брехнею з великої літери, так що надавати цьому важливого значення не слід.
Сказане по телевізору потрохи почало доходити до свідомості Ричарда Блейка. Шостий аналітик Центру стратегічних досліджень був занадто інтелектуально натренованим, аби з окремих слів зліпити фразу і зрозуміти сутність факту чи події. Телевізором перекочувались інші новини, мізерно нікчемні й нецікаві йому порівняно з тим, що він зараз побачив і почув. Перед очима стояла фотографія Вікторії Юджин, а мозок, мов дятел, настійливо й методично вдовбував йому: її вже нема, її вже нема, її вже нема. Серце на початках ще пручалось, але перевага мозку була очевидною, аби заполонити страхом і відчаєм усе тіло.
Ричард Блейк не те що забув, але вже не вважав важливим той факт, що через годину має електронною поштою передати свою аналітичну записку. І справді, яке це все мало значення, коли Вікторії Юджин більше нема на білому світі й уже більше ніколи не буде.
Мабуть, він був у трансі чи просто забутті, бо коли повернувся до реалій життя, то побачив, що Смоллі сидів у нього на колінах і муркотів. Ричард Блейк мовчки подякував котові за турботу, бо це, мабуть, єдине, що в даній ситуації могла зробити нещасна тваринка. Він погладив Смоллі, й той замуркотів ще потужніше, але навіть ці заспокійливі ліки від кота не могли врятувати ситуацію.
Ричард Блейк скинув кота з колін, відтак рішуче підвівся з крісла, потім знову сів і почав клацати кнопки на пульті. На жодному з телеканалів більше новин про жахливу загибель Вікторії Юджин не було, і він подумав, що це йому приснилось, бо зазвичай одну і ту ж новину дублювали з інтерпретаціями на різних каналах. І тільки про це подумав, забувши, що думка є матеріальною, як телевізор почав видавати новини, де в центрі уваги знову була Вікторія Юджин. Натреновані голоси дикторів і дикторок повідомляли одне й те ж, але суть була зрозумілою: Вікторія Юджин загинула в автомобільній катастрофі, а тіло її згоріло в полум'ї автомобіля. Він ще автоматично зателефонував своїй коханій, але зв'язку не було, ніби мобільний телефон теж розплавився в тому пеклі.
Крізь туман у голові Ричард Блейк почув телефонний дзвінок. Він ще мав останню надію, що Вікторія Юджин вижила, або телевізійники щось наплутали і розповіли про якусь іншу жінку. Він з тривогою в голосі сказав: "Алло?". Це справді було запитання небайдужої до життя людини. Але то був голос не Вікторії Юджин. Невідомий чоловік представився другим аналітиком Центру стратегічних досліджень і запропонував Ричардові Блейку негайно навідатися до контори. Звичайно, це прохання було оформлене в формі наказу й не підлягало обговоренню, а тому другий аналітик навіть не чекав, що там прошепоче у відповідь Ричард Блейк. Поки той отямився, в телефонній слухавці вже звучали короткі гудки. Можливо, цей дзвінок врятував Ричарда Блейка, повернув його до життя, бо якби ще мить, не знати, що він міг вчудити, і Смоллі би не допоміг…
… Думки повернулися до змученого чоловіка, який сидів за столом. Чи не вперше з того часу, коли потрапив у полон, Ричард Блейк подумав, що пора би звідси вибиратись. Розум спокійно медитував, шукаючи найкоротший шлях до розв'язання цієї проблеми. Складалося враження, що нічого складного нема. Якщо потрапив у полон, то обов'язково вийдеш на волю.
23
Коли Марія розплющила очі, то побачила маму. Та сиділа на кріслі й спала. Обвівши поглядом кімнату, зрозуміла, що це лікарняна палата. "Що я тут роблю?" – подумала Марія.
Здається, Людмилі Іванівні щось приснилось, бо вона здригнулась і розплющила очі. Побачила доньку – й змучено усміхнулась. Встала з крісла, підійшла до неї, взяла за руку.
– Слава Богу! – сказала.
Марія запитала, як вона потрапила до лікарні. Людмила Іванівна трохи завагалась, але все ж сказала:
– Ти важко пережила смерть бабусі. Але тепер все буде добре. Лікар сказав, що ще трохи – і ти одужаєш.
Марія поволі пригадувала. Їй було соромно, але про таке вона не хотіла казати матері. Це оплотівців вона злякалась, а не смерті бабусі. Вважала себе хороброю, а тут реально зіштовхнулась з небезпекою – і не те що настрашилась, що було би, мабуть, природною реакцією, а захворіла через свій страх.