Ну, і, звісно, Аню побачити. Тобто насамперед Аню побачити, а "Ромашки" – то таке.
21
Аня йшла повільно. Дві сумки в руках. Накупила продуктів, бо видали зарплату. Звична ноша для її рук. Втім, з самого ранку відчувала незвичну важкість, яка тиснула на неї.
Чоловік з нудьги телефонував декілька разів. Усе розпитував, чи прийде. Сказала, що ні, бо має багато роботи. Могла б і вирватись, якби дуже хотіла. Он до Яна щодня бігала. А потім подумала, що чоловік розпитує, чи прийде, бо хоче зайнятися сексом з молодою медсестричкою в міні-халатику. Перестала відповідати на Степанові дзвінки. Хай мучиться, що можуть застукати на гарячому.
Звернула у провулок. Темно. Ліхтарі тут вимкнені. Ледве розрізняєш силуети людей.
Раптом ззаду хтось хапає за Анині сумки. Всередині в неї все охололо. Ще багато грошей залишилося від зарплати. Візьмуть – і не скривляться. Ніхто її, бідну, не захистить. Люди наполохані. Бояться власної тіні.
– Привіт, – чує знайомий голос. – Давай допоможу.
Радше здогадується, ніж впізнає В'ячеслава Павловича.
– Ну й налякали ви мене, – зізнається.
– Такий страшний?
Аня не відповідає. В'ячеслав Павлович і сам знає, що він не страшний. На душі в неї радісно. Усміхається. Звісно, він цього не бачить. І не відчуває. Йому й не треба. Головне, щоб вона знала.
– Що ти тут заблудилася? – питає він весело.
В'ячеслав Павлович теж безмежно радий, що зустрів Аню.
– До сестри йду. Треба поприбирати, квіти підлити.
– А сестра де?
– В Польщі, на заробітках.
– А твій чоловік?
Це вже контрольний постріл з його боку. Але ще не в голову. Серце в Ані приємно стискається. Ніби завмираєш на мить, а потім відчуваєш насолоду.
– А чоловік у лікарні.
Аня хитра, мов лисичка. Побачив би її зараз В'ячеслав Павлович. Може, й не захотів би мати справу з такою жінкою. Добре, що в цьому провулку ліхтарі не світять.
Підіймаються на п'ятий поверх. Це останній. Тут ліфту нема. В'ячеслав Павлович забув про хворе серце.
Аня вмикає світло. Яка ж вона красива! Ні, вона красивою була завжди, а сьогодні особлива.
Здається, Аня розуміє, про що думає В'ячеслав Павлович. Червоніє від п'ят до кінчиків волосся. Чого б це? Що з нею?
Аня нахиляється над сумкою, шукаючи його улюблені "Ромашки". Він бачить її груди.
22
Вони лежать поруч. Аня усміхається. Вона щаслива. Таке маленьке і несподіване щастя завітало до неї сьогодні.
З чоловіком вона поспішала, намагалася швидше завершити свою справу, щоби й собі отримати задоволення, поки він не закінчив. А В'ячеслав Павлович зробив усе для того, щоби насолода уповні захопила її тіло, а вже потім, мов дбайливий господар, поставив крапку.
– Я не думала, – почала, було, Аня, але замовкла, навіть долонею рот прикрила, щоб крамольні слова не вилетіли.
– Ні, кажи, раз уже почала.
В'ячеслав Павлович нахилився над нею, усміхаючись. Він теж такий хитрющий, як і вона?
– Ти образишся, – каже щиро й дивиться на нього, ніби хоче вгвинтитися в цю мудру голівоньку й вивідати всі сокровенні думки.
– На тебе – ніколи, – відповідає В'ячеслав Павлович серйозно, й Аня вірить, що він не гніватиметься, що би вона не зробила.
– Я думала, що такі старі, як ти, вже нічого не можуть, – щиро зізнається Аня.
Він кладе голову на подушку. Про щось думає. Образився?
– Ти не старий, – схиляється вона над ним, жалкуючи, що сказала таке.
Вони зливаються у довгому поцілунку, аж Ані не вистачає повітря.
Тепер вона згори. Може дозволити собі те, чого соромилася робити з чоловіком й іншими коханцями. З В'ячеславом Павловичем легко. І ніякий він не старий. Це вона щиро. Після пиятики чоловік був ніякий. Ото справді старий!
Згадала на свою голову. Степан телефонує.
– Чоловік? – здогадується В'ячеслав Павлович. – Поговори з ним.
Вони продовжують свою справу. Аня вагається, але таки натискає на зелену кнопку саме в ту мить, коли В'ячеслав Павлович притиснув її до себе, і вона відчуває, як глибоко він увійшов в неї.
– Ти де? – суворо питає чоловік, ніби знає, з ким зараз його дружина і що робить.
– У сестри.
Говорити все важче, бо В'ячеслав Павлович знає свою справу. Не вистачило, щоби вона зараз скрикнула від задоволення.
– За тобою хтось женеться?
– Прибираю. Потім зателефоную.
Аня вимикає телефон.
Теплі хвилі всередині закипають. Зараз вибухне вулкан. У В'ячеслава Павловича теж. Вони роблять це разом.
– Пташенятко, – шепоче він.
– Мій солодкий хлопчику, – шепоче вона.
23
Уночі на початку жовтня випав перший сніг. Протримався він лише до вечора. Морозу не було. Болотяна каша під ногами мордувала людей, які поверталися з роботи додому.
Аня ще декілька разів зустрічалася з В'ячеславом Павловичем на квартирі у сестри. Тепер вони були справжніми коханцями. А тоді, коли це трапилося з ними вперше і ніби ненароком, відчували себе коханими.
Він і далі називав її пташенятком, а вона його – солодким хлопчиком, хоча не зізнавалася, що це перейшло до них від Яна. Втім, про Яна Аня розповіла В'ячеславові Павловичу доволі багато. Це було ніби її остаточне прощання з минулим життям. Ян, колишній афганець, навчив її стріляти, водити машину, а футбол зробив неодмінним атрибутом її життя. Машини в неї не було, зброї теж, а ось коли по телевізору показували футбол, – світ міг зачекати. Чоловік цього не розумів. Він теж любив футбол, в юності навіть грав за заводську команду, але далі цього справа не пішла. Інколи дивився ігри по телевізору, але без фанатизму, як Аня. У неї ж це стало хворобливим. Вишукувала у смартфоні матчі, якщо Інтернет мав доступ, дивилася до нестями. Звісно, у вільний від роботи час. А інколи й під час роботи. Тоді покупці заважали насолоджуватися грою.
А вільного часу тепер було все менше й менше. Чоловік продовжував байдикувати. Його, здається, не цікавило, звідки беруться продукти в холодильнику. І коханка, мабуть, кинула його, бо тепер, бувало, тижнями не виходив із хати. Хоч не пив – уже добре.
Мама Ані влаштувалася прибиральницею на філологічний факультет Дрогославського педуніверситету. Це був вагомий доважок до її пенсії. Хоч за комунальні послуги можна було нормально заплатити. Гроші Ані з двох робіт йшли на харчування, а решту відкладалося на оплату за навчання доньки.
Другу роботу Ані знайшов В'ячеслав Павлович. Був у Дрогославі готельчик "Галина". В'ячеслав Павлович казав, що власницею є його колишня коханка. Господиня готельчику зиркала недовірливо на неї. Можливо, сама про все здогадалась. Її почуття до В'ячеслава Павловича давно згасли. Просто потрібна була хороша працівниця.
Аня щодня після роботи в магазині прибирала номери в готельчику, а по неділях стояла на рецепції. Про футбол, читання книжок, як і про вихідні, довелося забути.
24
В'ячеслав Павлович купив товстий зошит. Дев'яносто шість аркушів. Якщо писати в кожній клітинці, а не через рядочок, має вистачити.
На обкладинці друкованими літерами вивів заголовок
ПТАШЕНЯТКО І СОЛОДКИЙ ХЛОПЧИК
Внизу написав –
Роман
Щодня носив зошит на роботу, але поки жодного рядочка не народилось. Це мав бути роман про Аню і Яна. В'ячеслав Павлович відчував, що не повинен цього робити. Хіба мало тем залітає до його бідної голівоньки? Та й роман – це тобі не оповідання: написав – і забув. Тут треба витратити декілька років життя. Вистачить снаги?
Аня розповіла йому про Яна, і тепер він має про це написати. Звісно, не скаже їй ні слова. А відчував незручність, бо його роман мав стати реалістичним, а не висмоктаним із пальця, як деякі оповідання. Всі ці інакшепланетяни, закохані в землянок, тобто жінок планети Земля, хлопчики зі знанням неземних мов – ніщо порівняно з Яном, якого Аня продовжувала кохати. В'ячеслав Павлович розумів, що заступив покійника лише на якийсь час. Аня спочатку захопилася ним, навіть трішки закохалася в нього – і все. Це її кохання до нього швидко минуло, і В'ячеслав Павлович навіть не встиг зрозуміти, чи він теж, бодай на короткий час, закохався в Аню. Радше він відчув, ніж усвідомив, що Аня продовжує кохати свого Яна, нехай і мертвого, і це вдарило по ньому. Не підозрював, що він такий самозакоханий і що покійник може стати йому суперником.
В'ячеслав Павлович розумів, що почне писати роман "Пташенятко і солодкий хлопчик" лише тоді, коли в нього спаде хвиля провини перед дружиною. Зрадив їй з жінкою, на двадцять років молодшою від себе. Раніше, коли був молодим і мав коханок, почуттів провини до дружини в нього не було. Звісно, вона здогадувалася, що в нього є жінки, хоча якби знала, скільки насправді, розлучилась би з ним. А тепер і не повірила би, навіть якби він зізнався, що зрадив їй, та ще й з молодшою на двадцять років.
Коли В'ячеслав Павлович після другої реанімації повернувся додому, дружина сказала, що він ні на що вже не здатний. Ось років десять і не займався з нею сексом, хоча мав коханок. І виходило, що він ще може, й приклад Ані це підтвердив. Саме їй дісталось усе найкраще, а не дружині. Чи їй уже не треба того найкращого, якщо продовжує кохати мертвого Яна?
25
Аня розуміла, що не мала би цього робити. Людина дала їй роботу, а вона так нахабно їй віддячила.
У господині готельчику був другий чоловік, набагато молодший від неї. Він відразу ж поклав око на Аню, коли вперше побачив її, і вона це відчула. Але й сама, коли декілька днів не бачила Степана, заглядала за ним.
– У мене таке ж ім'я, як і в твого чоловіка, – казав він, – так що не забудешся, якщо щось.
Вона сміялась, розуміючи його натяк.
Якось Степан ззаду обійняв її, коли вона прибирала в номері. Аня відчула жагу його тіла. Ще той жеребець.
– Не тут, – лише вимовила, знемагаючи, але виціловувати себе дозволила.
Коли Аня йшла додому, він під'їхав машиною і запропонував підвезти.
Вони кохалися недовго, але ще ніколи у своєму житті Аня стільки разів підряд не отримувала задоволення. Навіть з Яном було інакше, хоча його вона кохала чи переконала себе, що кохає, – і тоді, і після смерті. Звісно, кохання до Степана в неї не було, але грішне тіло вимагало свого, причому регулярно. Аня розуміла, що не надолужить втраченого, але бодай отримає тваринну насолоду, бо ще декілька років життя – і на неї ніхто з чоловіків не дивитиметься.
В'ячеслав Павлович не зник з її поля зору. Він регулярно приходив у магазин за своєю "Ромашкою".