Тільки сушив мізки молитвами. І хтось помалу стирав його пам'ять, доки не зробилося завошивлене чудо, що вирило нору, і рівно о п'ятій виповзало і чистими синіми очима дивилося на схід, а потім і на захід.
Він сидів під градом, під дощем, під снігом і все бурмотів щось схоже на молитву. Коли заходило сонце, він забирався у свою нору. Одного дня він виліз із нори й побачив, що вода зробилася біла, як попіл. Він довго морочився, витягуючи кліща. А потім знову сів, і два ворони зависли просто так над його головою, і це вже не була випадковість. У Всевишнього немає випадковостей. Так він прийшов до віри. Став гризти зубами землю і жбурляти камінням у всі боки".
Мабуть, якби Ульяненко ще пожив, то написав би геніальний роман про віру і про шлях людей до віри. Не треба бути алкоголіком, щоби з натуралістичною точністю описати стан алкоголіка. Але чи можна бути невіруючою людиною, аби з натуралістичною точністю описати шлях людей до віри в Бога? Ми часто принижуємо себе власним буцімто невір'ям у Бога, хоча насправді, можливо, віримо в нього глибше, ніж ті, хто вважає, що буцімто вірить у Нього.
На Ульяненкові шлях пізнання таїни віри в Бога не зупинився. Зупинився лише шлях Ульяненка в земному житті. Процес пізнання завдяки йому триває без нього. Можливо, люди лише тоді відходять до Бога, коли пізнають його, хоча й не усвідомлюють цього. Назвіть це метафізикою чи містикою – як хочете.
4. "З зашитим ротом, зашитим шкірою з власної сраки"
Боляче спостерігати за письменниками, які змушені коритися дурості літературних редакторів, аби лише їхній твір був надрукований. Інколи з цього виходить твір літературного редактора, а не письменника, настільки правка відрізняється від оригіналу. В окремих випадках це виправдано, тому що бувають такі малограмотні графомани, що вам і не снилось. Але зазвичай маємо типову профанацію, коли літературний редактор (а ще гірше – коректор) мають себе за неперевершеного авторитета, для якого письменник є випадковою людиною, нулем без палички, що, здається, взагалі можна без нього обійтись.
Особливо образливо за письменників мертвих. Вони вже не можуть дати по носі чи просто подалі послати тих, хто з їхніх творінь намагається зробити – хоче цього чи ні – посміховисько.
Читаючи "Пророк" Ульяненка, щоразу зіштовхувався з елементарними помилками в тексті, мимо яких не зміг би прошмигнути будь-який учитель української мови та літератури, а не те що літературний редактор чи коректор. Назбирав чималеньку як на 175 сторінок колекцію цих невиправданих помилок. Ось лише частина з них: "до" замість "то" (стор. 12), "влаштували" замість "влаштувати" (21), "годинникам" замість "годинниками" (35), "тож проти клички Вуж він не мав нічого проти" – взагалі неоковирно (42), "завжди тонкою пелериною висів тонкий аромат кави" – з тієї ж опери (44), відсутність "в" між словами "зійтися" і "одній" (55), "Бищовцем" замість "Бишовцем" (61), "сентементальнішого" замість "сентиментальнішого" (63), зайва кома у фрагменті "облив гасом, і ще довго дивився" (65), "з'єднанні" замість "з'єднані" (68), "прив'язна" замість "прив'язана" (71), "починаєте" замість "починає" (72), "зверещала" замість "заверещала" (73), відсутність коми у реченні "Ми вийшли з бару "Баранячий ріг" і Гиря відразу заорав писком у купу лайна" (75), "мне" замість "мене" (76), "буде" замість "будете" (77), "колотівкою" замість "колготівкою" (83), "армерикано" замість "американо" (83), відсутність тире — "Хлопці подбають про тебе. І знову зайшовся сміхом" (99), зайва кома у реченні "Тихо він прийшов, і зник, як тінь" (100), "з'явися" замість "з'явився" (132), "набитим" замість "набитими" (135), неоковирне "з зашитим ротом, зашитим шкірою з власної сраки" (137), "тиждень два" – без дефісу (150) – і так далі, й тому подібне. І це лише те, що кинулося в очі, без спеціального занурювання в текст.
Ні, Ульяненко все-таки потребує більшої поваги до себе. Хоча б з огляду на йогу метафізику чи містику – як хочете.
5. "Троянди любив сам Христос"
Роман "Пророк" Ульяненко присвятив Євгенії Чуприні. І приписав – "з любов'ю". І далі: "Якщо ти скажеш, що це – закінчення, то знай: дорога до Бога тільки розпочалася".
Він ще прагнув пройти свою дорогу до Бога і довірив своє сокровенне жінці, яка нині несе його хрест.
Ульяненко снує свою розповідь і час від часу згадує ту, кому присвятив роман. Чи це все-таки літературний герой робить замість нього? "Я розповім тобі, мила, казку, ходімо зі мною…". Або: "Я – Маркідон Схлипа. І то можу натараторити всілякої всячини… Колись, перед тим, як ти підеш туди, куди велено, то я розповім тобі, моя кізонька…".
Червоною ниткою через роман, як би сказав маститий літературний критик, пролягає образ троянди. "Троянди пахнуть однаково перед грозою". "Троянда" – один із есеїв роману, що закінчується так: "Йому вже десять років не снилися сни. Ні кольорові, ні чорно-білі. Навіть якби його хто запитав, то він би мовчав, що кожної ночі бачить, як із зеленого бутона троянди розпускається диво на тисячі кольорів. Він сам не знав, до чого б це, але гадав, що то добрий знак. Так, троянди любив сам Христос. Йому взагалі подобались квіти".
Троянда і Бог – улюблений образ Ульяненка.
"Богу однаково, чи ви молитеся зі спущеними штаньми, сидячи на позолоченому унітазі. Головне – щирість і віра. Запахи в метро, запахи мастила, запахи жасмину та троянд, друже, замикаються колом. А от коло є Бог. Ні, ні, не вилуплюйте зіньки, а краще готуйте труни: одні для хороших, інші – для паскуд. Я все бачив… Знаєте, про кого я? Ні? Напевне, Бог зліпив з однієї глини Адама і Єву. Їх точно витурили з Раю за інцест. Так ось. Це не троянди. Це кров Спасителя.
Ви помітили, що ми різні і говоримо по-різному? Здогадуйтесь, хто, як, коли — і все. Це дуже просто: думати і страждати. Солодке слово: страждання, — воно робить людину чистою і прозорою, як скло".
І це теж – майже про кохання, як освідчення у коханні:
"Лєнін говорив Крупській: "Я умру, а трава зелена, дерева – лишаться? Не може бути. Надюшенька, не може такого бути, воно все піде зі мною!" – і плювався червоною ікрою. — "Не може бути, не може бути…". Напевне, Надюша намагалася сказати Іллічу, що світ досконалий. І що світ належить не тільки першому чи другому Інтернаціоналу. Хоча з її базедовими очима і з висохлим мозком вождя світового пролетаріату нікуди було подітися, — довелося скинути двоголового орла, замінити цього калікуватого бройлера на зірку. У всьому є свій сенс і своя доля. Експеримент не вдався всохлому вождю пролетаріату, проте рябий і вусатий Коба склеїв велетенську державу. Це все треба було пройти. Як Чорнобиль, як перше кохання, що ти шукаєш у кожній жінці… А, та що там розмазувати соплі: сексу в нашій забутій країні не могло бути. Ми, потенційно законсервована нація, гадали, що в майбутньому вибухне наднова зірка. Але холера ясна: всі вони були латентними віруючими. Лєніна погубив мозок, а Коба створив велетенський шалман…".
Ось така метафізика чи містика – як хочете.
6. "Страх чужої людини"
Ульяненко – афористичний. Його філософія не лише пророча, а й образна. Вона не просто запам'ятовується, а й спонукає розум до дії.
"За чим приходять у цей світ? Промучитися і мирно померти".
"Кохання – це фуфло, над яким кружляють гроші і тваринне злягання. Ось вам і вся любов. Бабло і трах. За цим і жерти не встигаєш".
"До грязюки людина швидко звикає, а потім обмийся піди".
"У кожного своє щастя".
"Ходять у ганчірках і готові пожертвувати останніми штаньми, щоб полетіти в космос".
"Чекайте нового Вавилона, де люди жертимуть власних дітей, саме так, шановна пані, але я мушу зазначити, що криза – у ваших гнилих мізках. І тельбухах".
"Так, світ виправдовують гроші і слава, а ще смерть, котра пантрує за першими двома".
"Починалося все це діло досить пристойно, але щось гниленьке підточувало мешканців. Фільми для дорослих. Далі індійського кіно їхній інтелект не сягав. Та й навіщо? Маса є маса. Ті, хто пруть на закони, косять дуби в Сибіру. Або прокидаються, а голова лежить на тумбочці. Тут не до жартів…".
"У світі все врівноважене. Гітлер розстрілював калік і дебілів, але природа збалансовувала і вертала число загиблих… а-а, я все не про те…".
"Люди зліплені з двох половинок, які часто тягнуться в різні боки".
"Ніхто не хоче помирати наглою смертю. Усім подавай вічну любов, вічне життя. Це наркотик, вищий за владу. Ганчір'я, золото, всілякі прибамбаси – це лише слід, дорога до влади чи від неї, ти можеш, люба моя, складати анекдоти про Бога, але розумнішою ти від того не станеш. Що ти скажеш Творцю після смерті? Я сам не знаю, але хоч боюся. Коли тобі за сорок й обвисає шкіра з целюлітом, наче вичавлений мандарин…".
"Кохання починається з нічого, як вітер, чи як загусле повітря".
"Коли ти ловиш печаль, то не помічаєш номерів будинків, назви вулиць. Під старість ти можеш дозволити собі лагомитися частинками життя. Тут тебе і відловлює велетенське ніщо. Натовп є натовп, на те він і натовп, щоб не полічити людей…".
"Початок – це завжди вічне падіння донизу".
"Стукачем треба народитися, і щоб родовід був відповідний, як в оленя – роги".
"Гітлер – хлопчик у батистових трусиках супроти рябого параноїка Сталіна".
"Є речі, які не можуть існувати, як змія не може вжалити свій хвіст".
"Ви думаєте, що я вірю усім цим пи…дуватим вигадкам щодо числа 666, тринадцятого числа і п'ятниці? Це людині властиво поставити все з ніг на голову, хоч усцись. Тому я й існую. І я, Схлипа, влажу в мізинного пальця, щоб якось вплинути на дурнуватих людей. Я живу довго, і ще житиму й житиму. І коли я сердитий, то лише тому, що мій шлях далекий, довгий і ніколи не закінчиться, як людський ідіотизм. Цього разу помилився. І це означало для мене початок кінця, щоб зустрітися нарешті з Богом. Да, бідний Робінзон Крузо. Аби він знав, то краще б трахав диких кіз. А так людські забобони привели його до П'ятниці, тобто, зміюка таки вкусила свого хвоста".
"Раціональність притаманна котам. Да, я це помітив".
"Доволі все прекрасно складається у безкінечних мандрах людськими галактиками, але кожного разу доводиться відбиватися від надокучливих і прожерливих голубів.