Не обов'язково ж пропагувати секс і порнографію.
Петро ні на що не зважав. Його все більше тягнуло до Лілі.
22
Коли Петро йшов з редакції додому на обід, то завжди через міський парк культури і відпочинку – найкоротшим шляхом. А цього разу його чомусь потягнуло до готелю, хоча той стояв у стороні від звичного маршруту. Всі ці дії Петро робив, наче в якомусь сні, і пізніше сам собі не міг нічого витлумачити.
Перед ним несподівано виросла адміністраторка зі своїм тупим запитанням: "Кого ви шукаєте, пане?", і Петрові не залишалося нічого іншого як запитати, де можна знайти Лілю.
— Лілю? – витріщилась адміністраторка і, підозріло глянувши на Петра, відрубала, що у них тут такої немає.
— Як нема, — розгубився Петро, немов людина, що втрачає останній шанс на порятунок, — вона ж у вас тут працює...
Петро ледве не сказав "повією", згадавши Василеві слова, але вчасно прикусив собі язик.
— Пане, я тут працюю вже п'ятнадцять років, — впевнено й безапеляційно сказала адміністраторка, змірявши гнівним поглядом Петра з п'ят до голови, — але ніякої Лілі у нас нема і не було.
Петро тупцював на місці, і адміністраторка, мов добра теща, зм'якла:
— Мабуть, закрутила вам голову якась панянка та й надурила? Га?
Петро почервонів, чого давно вже з ним не траплялося, вибачився і почимчикував до виходу. Перед дверима його перестрів кремезний молодик:
— Ти хотів Лілю?
Петро не любив, коли незнайомі шмаркачі йому "тикали". В іншій ситуації він би щось і сказав, принаймні перевів би це на жарт. Але зараз нікому не хотілося жартувати – ні Петрові, ні цій шафоподібній людській масі. Тому Петро лише кивнув головою: мовляв, так.
— А хто тобі нарадив?
Петро зрозумів, що це все означає, і назвав прізвище Василя.
— То плати двадцять баксів, — молодик витиснув з себе щось на зразок усмішки, — і на годину вона твоя.
— Ви мене неправильно зрозуміли, — Петро з тривогою дивився, як у молодика грають мускули. – Я журналіст. З місцевої газети. Я з Лілею познайомився під час похорону мами Василя.
— Корочє, Скліфософський, — молодик явно нервував. – Що ти хочеш?
— Я знайомий Лілі. Хотів би з нею зустрітись. І взяти в неї інтерв'ю.
Останні слова чомусь розсмішили молодика. Він, міцно взявши Петра за руку, випровадив його з готелю, сказавши на прощання:
— Інтерв'ю тобі треба брати в гоміків. Вони збираються у бані. Можу туди тебе провести. А тут – порядні люди. Усьок? І щоб я тебе тут більше не бачив!
Петро й сам зрозумів, що сюди більше не прийде.
23
На лавці перед Петровим під'їздом сидів Зеник, хлопчина з їхнього будинку. Всі знали, що батька у нього нема, а матір пропиває останні гроші. Зеник ходив вічно голодним.
— Був нині у школі? – запитав Петро, сідаючи поруч.
Зеник заперечно кивнув головою.
— Їсти хочеш?
Зеник здвигнув плечима.
— Пішли, — Петро насильно підвів його з лавки і повів за собою.
Вдома знайшлися борщ, картопля і декілька шматків м'яса. Спочатку Петро хотів це поділити порівну, але потім непомітно для Зеника дав йому більше, ніж собі.
Зеник їв жадібно, ковтаючи й не прожовуючи їжу. Він і сам не пам'ятав, коли востаннє їв – та ще й так смачно. Петро, намагаючись не звертати на себе увагу, не міг їсти, і серце в нього обливалося кров'ю.
Хлопчина вже доїдав, коли прийшла на обід Петрова дружина. Вона ще не знала, що нині залишиться без обіду, але з її поведінки Зеник зрозумів, що пора йти геть.
— Дякую, вуйко Петро, — і щось схоже на весняний промінчик сонця блиснуло в його очах.
Коли Зеник пішов, дружина вичитала Петрові лекцію на рахунок того, що не збирається годувати чужих дітей. Петро мовчки усе вислухав, а потім спокійно, ніби сам у себе, запитав:
— А, може, нам усиновити дитину, раз немає в нас нікого?
Дружина сіла на табуретку і заплакала. Петрові стало шкода її. Він гладив дружину по спині і розумів, що більшої ласки у цьому житті вона від нього не діждеться.
24
Петро сидів у своєму кабінеті в редакції, мізкував над статтею про Зеника і йому подібних нещасних дітей, хоча й відчував, що і цієї статті редактор не пропустить.
Ліниво задзеленчав телефон.
— Добрий день. Це я, Ліля. Я бачила, як ви були в готелі. Я подумала, що ви шукали мене. Ви шукали мене?
Петро мовчав, і Ліля, ніби хапаючись за соломинку, що мала врятувати їх обох, продовжувала говорити:
— Я знаю, вам Василь, напевно, розповів про мене, і тепер ви ставитеся до мене з презирством.
Вона замовчала, і Петро розумів, що треба щось сказати, аби не перервати цього діалогу, який, власне, ще й не розпочинався, хоча діалог їхніх душ вже був. Він відчув, що лише від одного Лілиного голосу повертається до життя, і треба було це своє нещасне життя рятувати, треба було щось казати, але він не знав що.
— Вам неприємно зі мною розмовляти, — казала Ліля, — і тому ви мовчите. Вибачте мені, що я собі щось нафантазувала.
Петро відчував, що вона ось-ось покладе слухавку, і вичавив із себе:
— Я шукав вас.
Ліля чекала, що він ще щось скаже, і Петро знав, що має ще щось сказати і що треба щось сказати, і він бовкнув:
— Я хотів у вас взяти інтерв'ю.
З довгої мовчанки Лілі він зрозумів, що сказав не те, що треба, і почав виправдовуватися:
— Ви мене неправильно зрозуміли, — і щось у тому ж дусі.
Говорив він довго, аж поки Ліля не перебила його:
— Якщо вам щось потрібно, ось мій домашній номер телефона, — голос був сухий, мало не ворожий.
Ліля поклала слухавку, а Петро машинально записав її номер телефона – 4-25-78 – і акуратно біля нього вивів її ім'я.
25
Того дня у Нелі, секретаря-друкарки їхньої редакції, був день народження, і Петро назюзькався до нестями. Він не пам'ятав, як опинився вдома, і ранком дружина його розпікала:
— Я взнала, хто така твоя Ліля! Це повія! – Звісно, вона кричала, а не говорила. – Ти вже її телефончик записуєш! Мав би совість на старості років! З яким смаком твої кобіти з редакції розповідали, що ти там верз про ту Лілю! Бодай би я з тобою ніколи не зустрічалася!
Дружина пішла на роботу, а Петро не був годний розплющити очей. Голова тріщала, нило тіло, а тут ще, як навіжений, задзеленчав телефон.
— Петре, після того, що сталося вчора, ти не можеш працювати у редакції, — голос у редактора був сумирний, але наполегливий.
— А що сталося вчора? – не розумів Петро.
— Не прикидайся дурником! Отже, сьогодні я чекаю на тебе з заявою за власним бажанням. І це останнє, що я для тебе можу зробити.
Редактор кинув слухавку, а Петро зателефонував до Нелі.
— Нелю, що я там вчора наробив?
Неля не могла втриматися від сміху:
— Та ти привселюдно сказав, що переспав з його дружиною.
— Я?!
— Ти так казав.
— Та ти бачила ту стару корову? От бовдур! Він мені тільки що сказав, щоб я звільнявся за власним бажанням.
Неля посерйознішала:
— От гад! Що, справді так сказав?
— А ти думала!
— А ти з нею спав? – хотіла ще задовільнити свою жіночу цікавість Неля.
— З ким?
— Та з дружиною редактора.
— А з тобою я спав?
— Можемо спробувати, — загадково сказала Неля, але Петро повісив слухавку.
Останні події його явно розвеселили. Він не бачив у цьому ніякої трагедії. Звичайно, важко буде без роботи, без тих мізерних грошей.
Але головне, що Петро відчув себе вільним. Він подивився на себе у дзеркало, скуйовдив волосся, усміхнувся і знову підняв слухавку. Номер телефона Лілі Петро пам'ятав.
1994, 2009
СТАРИЙ
Миколі КРУКУ
Коли діти зреклися мене, я пішов торгувати на базар. Пенсії заледве вистачало на комунальні послуги та ліки, а треба ж було ще їсти.
На базарі місце мені виділили легко, бо я нікому не був конкурентом. Якось зі своїм стільчиком і ящиком втиснувся між двома молодичками – Галею і Любою. Вони продавали різноманітний крам – від батарейок до голок і рибальських гачків, а я сидів між ними, мов забутий музейний експонат.
Спочатку на ящику розмістилися мій старий светр і ще не зовсім зношена кепка. Светр мені на сорокаріччя зв'язала дружина. Тоді я ще був молодий і повний сил, а тепер светр висів на мені, мов на вішаку. Якби дружина була живою, я би, мабуть, не зважився продавати його.
Галя й Люба відразу оцінили светр у двісті гривень:
— Старий, менше не бери, а більше й так не дадуть!
Светр купили лише на п'ятий день. Якийсь панок сторгувався за сто вісімдесят гривень. Галя й Люба побігли перекусити, то я й не пручався. Коли вони повернулися, мені соромно було зізнатися, що я продешевив двадцять гривень.
— Старий, з тебе могорич за початок трудової діяльності!
Я дав їм двадцять гривень, і вони побігли за пляшкою.
Поки їх не було, переді мною виріс міліціонер з двома личками на погонах. Він нахабно витріщився на мене – й я простягнув йому п'ятку.
— Старий, — іронічно усміхнувся він.
Я дав йому ще п'ятку.
Дівчата принесли чвертку, половинку білого хліба і шмат ковбаси, вже акуратно порізаної. Я випив за почин п'ятдесят грамів. Дівчатам, значить, дісталося по сотці. Закусивши хлібом з ковбасою, я пішов додому, аби зберегти сто п'ятдесят гривень, що залишилися.
Наступного дня я притарабанив на базар своє старе пальто, до якого вже почала добиратися міль. Воно років десять висіло в шафі, і я його жодного разу за цей час не вдягав.
Мені поталанило, бо пальто придбали вже через три дні, виклавши за нього триста п'ятдесят гривень. Галя й Люба казали, щоби менше чотириста не брав, але їх на той час, коли заявився покупець, поруч не було.
І знову, мов з-під землі, виріс міліціонер з двома личками на погонах. Коли я йому завчено простягнув десятку, він знову іронічно посміхнувся:
— Старий…
Довелося віддати двадцятку.
Цього разу чверткою не обійшлося. Галя й Люба принесли пляшку, буханку білого хліба і значно більший шмат порізаної ковбаси. Я випив сто грамів, а їм, значить, дісталося по двісті. Я втік додому від гріха подалі, аби не розтринькати грошей, але страшенно хотілося випити ще.
Виторгуваних грошей мені мало вистачити на харчі до кінця місяця. Це навіть якщо взяти до уваги, що я наважився купити собі носову хустинку, бо ставало соромно перед дівчатами сякати в землю за допомогою пальця.
Вдома не сиділось. Узяв декілька старих сорочок, яких давно не носив, потертого капелюха, що вийшов з моди років п'ятдесят тому (жартую, звичайно), — і почвалав на базар. Усе ж там було веселіше, ніж сидіти вдома.
Ви буде сміятись, але старі сорочки і потертий капелюх у мене купили того ж дня.