Можливо, що він почув мої слова. Сергій безпорадно оглянувся, з огидою подивившись на барона, і поволі пішов назад. О, страх не торкнувся його! Принаймні, цього б ніхто не сказав. Обличчя було спокійне, немов відбулась звичайна розмова.
Сторож, що стояв найближче і, напевно, нічого не чув, тільки тепер догадався прибігти до барона, Три постріли пролунали у лісі.
— Що буде?—спитав я сина.
— Л хіба я знаю,—холодно потиснувши плечима, відповів він.
З замку винувато йшла стурбована прислуга. З усіх кінців позбігались сторожі. Люди стояли навколо барона, похмуро опустивши гопови, і не знали, що їм робити. Він устав сам. Тоді покоївка його почистила, боячись дивитись у червоні од крови очі панові. Раптом він крикнув і всі розбіглись за якусь хвилину. Залишився тільки старший сторож.
— Стать, як полагається!—Прошипів барон на дядька, що метушився перед ним, як той селянин, в якого зайняли корову.—Іди в контору за рощотом. І щоб мої очі тебе більше не бачили.
— Пане!.
— Геть!
Розмова надто коротка. Барон вийняв табачницю, хотів запалити, але всі сигари були поламані,—він сердито кинув на бік блискучу коробку і на когось про себе сказав:
— Сволота!
Дядько стояв на місці, немов тільки тепер, добираючи змісту тих слів, що чув од пана. Журитись було чого, бо не так легко знайти роботу, коли прогнав хазяїн мало не цілої губерні. А вдома, напевно, жінка, діти... Що їм сказати? Він важко зідхнув.
— Мало тебе били, чорта!
Мене терміново викликали до директора гімназії-Коротенький повний чоловік тупав щосили ногами і кричав мені щось про родину, поганих батьків, виховання тошо.
Я почував себе зле, надто зле, бо, кінець кінцем, мені довелось перебити пана директора і попросити дозволу сісти. Зауваживши мій стан, він присунув важке крісло, що якраз стояло під великим портретом барона. Йому, напевно, стало шкода мене, бо, кинувши оком на суворого попечителя, він співчутливо промовив:
— Ми ж залежимо від нього... Хіба б у нас була така гімназія, коли б не його допомога? Нам кілька тисяч на рік це—великі гроші, а йому однаково, що дати старцеві копійку. А що жми робитимемо, коли відмовить він помагати?.. На небезпечний вчинок пішов ваш син. Такі темпераменти, як у нього у нас заведено прохолоджувати і виховувати в Сибіру. Вам мусить бути сором, як батькові...—Директор захвилювався і хутко забігав по кімнаті.—Ви подумайте, як необачно зроблено це... Він у прикре становище поставив мене, як вихованець моєї школи. Хіба в мене тут збрід революціонерів чи що?.. Яке враження буде після цього всього в інших? Я певен, що не мине й тижня, як на моєму столі лежатиме не один десяток прохань про перевід. Ви, сподіваюсь, бачите, що накоїв ваш син? Ну, чого він досяг? Тепер йому скрізь закрита дорога. Йому рік, один тільки рік, залишився закінчити, а тепер ми, звичайно не можемо дозволити цього... Та це більше залежить од барона, ніж од нас. Отже, мушу офіційно повідомити вас, що вашого сина звільнено без права вступу до будьякої школи міністерства нарсд-ньої освіти.
Бачачи мій вигляд, директор на прощання сказав:
— Проте, не журіться, я б радив звернутися до барона. Може, він простить.
В дорозі я згадував цю розмову й погоджувався з директором. Молодість завжди робить помилки. Серце віщувало щось погане. Конячка поволі йшла, вона часто спинялась біля ячменю, щоб висмикнути кілька колосків. Мене так захопили сумні думки, що я не помічав, коли саме ставала бричка. Мабуть, кінь простоював довго, бо приїхав додому далеко за північ.
Ще здалеку видно було, що в моїй хатинці ніхто не спить. Крізь віконце проходив світ, од якого дерево займалось якимсь холодним огнем. Зачувши стукіт коліс, з будинку вийшла матушка і Марфа з ліхтарем. Я попросив їх розпрягти коня, а сам пішов до хати.
Вперше почулась старість! Як важко було сходити по високих східцях! Як нило все тіло. На другий ранок на скронях забіліли цілі пасма сивих волосин.
У кімнаті син сидів за столом, читаючи якусь книжку. Сумні очі зустріли мене.
— Ну, розказуй Васю!—звернулась матушка, ввійшовши з надвору.
— Нічого розказувати,—раптом скрикнув Сергій.— Мене прогнали.
— Як? відкіль?
— Так, відусіль.—Син посміхнувся, ніби сказав якийсь жарт.
Жінкам таких речей неможна казати. Тому ми вийшли до суміжної кімнати. Я не міг засвітити лямпи. Ввесь час зрадливо тремтіли руки.
— Дайте, я сам...
Сергій поклав сірники на стіл і сів на ліжку, біля мене. З його поведінки я розумів, що він хоче говорити зі мною. Ми зачинили двері, щоб не заважав ма-тушчин плач. Через одчинене вікно в кімнату зазирала приємна свіжа ніч. Застукали цебра,—Марфа несла коневі воду.
— Мабуть, ще рано напувати? — байдуже спитав Сергій.
— Вона замішує!
Обидва ми цікавились всім тим, що було поза нами, і боялись виявити те, що робиться в нас самих. Син узяв у мене папіросу і запалив.
— Ти хіба куриш?
— При вас вперше.
— Ну, кури... кури... мені однаково.
Отже, батько і син сиділи, як два приятелі, хоч ніяк не скидались на їх. Я у старенькій фіялковій рясі, соромливий більше, ніж він, і, мабуть, ще безпорадніший— Сергій суворий і задумливий. Схилена голова не підіймалась зовсім, ніби він щось роздивлявся на долівці. Сердешна дитина! Він, мабуть, не менш од мене мучився-Дзиґарі вдарили першу годину. Матушка замовкла,— вона або заснула, стомившись од плачу, або підслухувала під дверима. І те і друге з нею траплялося.
— Ну, тату, я хотів з вами попрощатись. Я навмисне не покликав сюди маму, щоб вона не наробила зайвого лементу.
— Як попрощатись? Що ти, сину, невже ми тебе проганяємо?
— Я цього не думаю... Отже, умова: будемо розмовляти спокійно і розумно. Учора вас екстренно викликали до директора. Сьогодні мене і вас, напевне, покличуть до поліції. Завтра ви примушені будете поїхати до єпископа .. Я даремно був такий гарячий,—боюся, щоб вас не позбавили парафії і не роз~ стригли...
— Та що ти?
— Все може трапитись. Я певен, що барон заспокоїться тільки тоді, як я опинюсь у Сибіру, хоч, здається, я й молодий для цього... В його очах, а, виходить, і перед усіма, я небезпечна людина, злочинець, не вбив його тільки тому, що позбігалися сторожі. Коли вас. питатимуть у поліції про мене, то мовчіть про Ти-моша. Він тут зовсім не при чому. Л коли робитимуть трус, то я думаю, що у вас нічого злочинного не знайдуть.
— Скажи,сину, може,ти справді... революціонер...— останнє слово важко було вимовити, не тому, звичайно, що я їх уявляв зарізяками, як це артистично в своїх казанняк робив отець Мегейда, а просто тому, що-майбутнє сина визначалося цим словом.
— Я ще молодий для цього...
— Але ж ти віриш у бога?
— Не будемо, тату, про це говорити.
У другій кімнаті Марфа давно погасила світло.. Розвиднялось, на селі почали співати півні, коли син,, щоб не турбувати матері, виліз у вікно. Я йому подав узел, заготовлений ним раніше, потім швиденько побіг до комоду і вийняв тридцять карбованців — усі наші гроші. Він їх не хотів спочатку брати, але потім подумав і взяв.
— Куди ж ти йдеш?
— Далеченько.
— Сергію, на віщо ти зараз мене ображаєш, хіба ■я ворог тобі?
У темряві він вийняв із кишені бльокнот і подав мені сзою адресу.
— Ну, прощавайте!
— Підійди ж до мене, голубе... Я тебе поцілую.
Я дивився на його постать, що йшла невідомо куди. Зійшло сонце. Проміння освітило дорогу, на якій ще не загубився слід мого сина.
На віщо я його пустив?.. Мене огорнув сум, бо тепер тільки я зрозумів розлуку.
Самотньо стапо в кімнаті... Сина нема... Чи повернеться він колинебудь. Ось його ліжко... Воно знову стоятиме порожнє... Як холодно в цій кімнаті!
... Ліжко синове й досі стоїть на своєму місці.
На ньому ніхто не спить. Як за живою істотою, за ним ходить тепер матушка. Воно чистіше й чепурніше за наші. Воно все чекає на свого хазяїна, що по-дитячому похмуро поглядає з комоду. Втішити душу, поринути у мрії, я приходжу сюди, де на вішалці й досі висить гімназіяльна шинеля свавільного хлопця.
Краще було б, якби син помилився. Яле природа зробила його на диво розважливим, здавалось, що він ніколи не .міг помилятись. Мене викликали і до поліції і до самого єпископа. Якийсь офіцер з гнилими зубами мав право глузувати з мене підчас допиту. Між нами відбувалася коротка розмова. Офіцер, огидливо смокчучи зуби, питав мене:
— Так де син?
— Не знаю,—відповідав завжди однаково я.
— Як же ж так?—вишкіряв він зуби.—Священик і говорить неправду!.. Невже й на цей раз ви завдаватимете мені зайвого клопоту?
Але, де треба, я був німий і глухий. Правда, мені обридало топтати пороги в поліційський управі і одри-ватись од діла, їздивши до міста, бо часто навмисне довго мене продержували в брудній кімнаті, з обтертими стінами, де глибокі вікна нагадували в'язницю. Я сидів на старому ослоні, дивлячись на тих людей, що щось записували. Вони байдуже виконували свої обов'язки. Коли їм руки втомлялись, вони жваво розмовляли про оперетку, про скандали, що траплялись у їхніх знайомих, а офіцер помічав мене, коли йому хотілось.
— А, це ви?—казав він, ніби бачив перед собою знайомого злодія.
Г все починалось знову. Узимку тільки кинули мене тягати. Але причиною була не їхня добросердність.
Єпископ мене прийняв інакше. Ми з ним не бачились мало не дев'ятнадцять літ. Коли, нарешті, мене допустили до нього, він, як і раніше, суворо глянув на мене. Я підійшов під благословіння і смиренно поцілував руку.
— Прізвище?
Я сказав.
— Пам'ятаю, пам'ятаю...—Він навіть потер собі чоло, хоч я певен, що якщо не мене, то, у всякому разі, матушки він не забув... —Це там... Така прекрасна природа Ліс...
Колись красива, білява борідка уже трохи посивіла, на скронях проклала доріжки лисина, але, щоб волосся було буйніше, єпископові його завивали, як примхливій жінці.
Владика поринув у спогади. Він навіть розреготався здоровим, чужим цим похмурим кімнатам, сміхом, згадавши комічну, на його думку, історію з ревізійною книгою. Початок був гарний. Я сподівався гіршого. "Можливо їхнє високопреосвященство забули, за чим мене викликано, і страшніше впереді, це трапляється з вельможними особами". Я не зводив очей з єпископа. Мені уявлялось,—ось зараз його ласкавий тон перейде на грізний, затримтить борода, і я не знатиму, що мені робити.