про латинського царя Траяна та його вал він дещо знає. Дивується тільки, яка живуча назва. Віки пройшли, людей сотні поколінь пройшло, а назва жива. Така звичайна, а така загадкова. От сховала в собі минуле й живе, а ти, Меркурію, вгадуй. Ще якби то панич Володимир...
Якось аж жалко стало Меркурієві. Скільки на цій землі жилося, скільки чинилося, скільки битв було за цю землю. А от вони орють, сіють і думають, що життя лише з ними почалося, ними й закінчиться. Батько з усіх усюд стягав землю, міняє щось на щось... А скільки людині тої землі треба?
Меркурій не перейняв від батька пристрасти до стягання землі, до господарства. Він би книжку читав... Грав би...
Якби то Володимир Демницький жив, він би його може й навчив чого... не коло ріллі...
Тонкий слух Меркурія раптом щось уловив. Ніби хтось іде... І сюди... Хто ж то? Василь? Чи може Аршин із шапкою? Із Марійки? А може відьма?
Якась задьориста думка шибнула його: "А може й відьма? Дай, хоч подивлюсь, яка вона!*
Біс витівки, вибрику десь раптом прокинувся в ньому і йому захотілося хоч туди пустити нерозтрачену енергію, до якоїсь іншої дії, а не буденного, заповідженого йому ґдирою-батьком і нелюбою "Керейкою"...
Несподівано сам для себе, він розігнався й вискочив на плечі якоїсь постаті, що поспіхом проходила шляхом повз нього, захованого в тіні.
Це були дужі плечі, ейбо, присьейбо! Осідлана постать побігла, цесучи на своїх могутніх плечах Меркурія.
Йому хотілося сміятись, але він з усієї сили стримував себе. Так ось які..."Отакі то бувають відьми?
Меркурій і сам не знав, чому йому на думку спав цей жарт: А чому поніс Антосині черевики до Дарочки? Що Мар'янка не хоче сама без компанії до церкви йти? Чи щоб насолити Керейці? Чи шкода стало Дарочки?
Багато молодечої енергії, душа бажала чогось незвичайного, чогось їй не вистачає, несолоно...
Не все ж робити та робити! Життя на хуторі таке одноманітне, монотонне...
Осідлана постать несла "відьму" просто до Троянів-ського хутора. Е, либонь ще впізнає, будь воно тричі неладне!
Біля першої ліси Меркурій скочив за огорожу і чимдуж чкурнув у лісок.
"Відьми" ніхто не здоганяв. Темна постать з усієї сили побігла вперед.
Меркурій діставшись додому, заліг зразу ж у клуні спати. Кіньми він не журився. Він знав, що вони самі прийдуть до двору. Відчинив тільки їм ворота, хай там наймити ними вже журяться...
3. ТРОЯНИ
І.
Хоч сьогодні й будень, Меркурій справляє свято "святого неробітника".
На хуторі тихо-тихо, бо він сам один, як палець.
Сарґоли тепер живуть на дві хати. Тут на хуторі вже поставили хату, клуню, стайню для волів, садок завели. Жнивами всі тут, хібащо стару бабуню лишають на хазяйстві в Дрижиполі. Звичайно ж, живуть на селі ще, сюди тільки батько наїжджає. Ще наймити тут, бо звідси до ланів ближче, воли й коні тут, — та оце ще він із ними.
Меркурій, власне, повинен разом із наймитами бути зараз у полі, орати — але кат із нею, з тією клятою роботою! Батько загулявся на весіллі в Олевських, швидше, ніж у понеділок його не чекай. Керейка сюди тепер не загляне, — та й чом же йому не полінуватися?
На хуторі тихо-тихо. Стара Самсониха десь у полі наймитам обід варить. Тільки жовті ожереди стоять на току під ліском. Та десь у хаті витинає скрипка.
Скрипку він витягнув із потаємної схованки, — лише так, щоб обтерти її, подивитися, чи струни цілі, подержати в руках. Він і не думав сьогодні до смичка братися, хотів попробувати рукою струни й знов заховати за образ. Зроду батько не здогадається сюди заглянути.
Намірився вже був ховати, але роздумав. А що, коли б підігнати її лад до ладу гармонії?
Довго не думаючи, Меркурій відчиняє грубу й витягає з найдальшої її глибини гармонію. Все одно, батько сьогодні не наскочать...
Сьогодні йому вертиться метелиця на умі, от не відв'яжеться від неї з самого ранку. Така метелиця, як він ізмалку пам'ятає. Тепер цей танок уже перевівся, не танцюють його на вулиці, як за дитячих його літ.
Сестра Мокрина була тоді вже дівчуком, ходила на вулицю. А він малий бігав за нею хвостком. На вигоні біля зборні, — що тих дівчат, що парубків! Дівчата в один ряд вистрояться, а хлопці насупроти їх у другий. Та й так славно танцюють одні до одних, аж серце з радощів мліє. А їх, малечі, більш, як дорослих, кругом юрмиться.
От такої метелиці хочеться йому вдати, танкової, щоб аж куріло. Меркурій пробує, — тб на скрипці, то на гармонії, бере на. різну височінь тону, скільки дозволять інструменти.
Тимчасом чуйне вухо його пантрувало, — щоб часом не заскочили. Щось десь шерхнуло — метелиця враз замовкла. Але байдуже, можна далі викаблучувати.
Бо й сам Меркурій не дивився поважно на свої оці вправи. Було воно йому солодке таке тому, що не дозволене, що виходило воно за коло "корисних", "потрібних" селянських справ.
Змалку мав славу "збитошника", ледацюги, наЬерненого не до статечної хазяйської роботи, а до штуки-витівки. І сам він так думав, що то лише штуки та виграшки. Он назбитки Керейці та рябій Гантошці поніс дарувати черевика до Осташенкової Дарочки. Назбитки батькові в будень грається, а не пішов орати. Немилому мачушиному пасербові хоч вкрастися, а свого доп'ясти кортить.
Все, що не давало якогось матеріяльного зиску, було не в пошані у селян, у його батька та й у нього.
Раптом щось затупотіло по подвір'ї, скрипнули сінешні двері. Меркурій похапцем почав ховати свої скарби. Так підступно часом батько підкрадається.
Відчинилися двері, — а, бий тебе коцюба! Аршин з шапкою!
II.
Звали Антона Рогізняка "Аршином з шапкою" тому, що був сам дуже маленький, а зимою й літом носив високу смушеву шапку.
— Ти хоч би обізвався, як ідеш, — докірливо зустрів його Меркурій. — Мало скрипки не розбив через тебе!^
Це був сусіда й приятель Меркуріїв, посвячений у його збитошні таємниці. Вони разом оце вкрали у сусіда Пере-дерія з льоху барило меду й понесли його в поле, де наймити орали. " Чекайте, хлопці, я щось добре приніс!" Та тут разом із наймитами зразу і з?їли той мед. "Де барило діти, Муркуре?" — питають наймити. — "А закопайте та приоріть!" — порадив Меркурій.
— Ой, Муркуре, біда! — не чув привітання Аршин із шапкою заскочивши до хати.
— А що там? — байдужісінько запитав Меркурій, бо всього іншого, крім батька, він не боявся.
— Буде нам за мед!
— Овва!
— Та оце щойно зустрів мене Кирило Передерій і питає: "А що, солодкий був мед?"
Меркурій поблажливо всміхнувся.
— Він і мене зустрів, це саме питав. А я відказав: "Солодкий!" Та й він відчепився.
— То добре, як Кирило за смішки взяв. А якщо Передеріїха почне допоминатися? Там же така скнара, як трясця! Мало в них меду?
— Та вони вдвох із Керейкою — пара п'ятак!
— Обоє — рябоє! — погодився Аршин із шапкою. Стара Передеріїха була лиха на хлопців ще з того часу,
як пропав віз у Передеріїв із клуні. Шукали, геть усюди обтрусили, — нема воза! "Це те ледащо, Муркур!" — твердила Кирія. — "Шукайте добре в нашому обійсті!"
І що ж! Знайшли воза в соломі, в ожереді, на току.
Відтоді Передеріїха лиха на Меркурія.
— А нащо справді був нам той віз? — питає Меркурій Аршина з шапкою.
І обоє сміються.
— А я тебе вчора шукав! Чом тебе не видно було? — питає Аршин із шапкою, а Меркурій тимчасом оглядає скрипку. Чи не тріснула?
— Опав. А їйбо, тріснула!
— Що там твоя скрипка? — зневажливо закопилив губу Аршин з шапкою. — — Однаково, батько цю розіб'є, а купиш другу. Ось, чуєш-но, яка зо мною оказія була тої ночі!
Меркурій ще пильніше до скрипки приглядається, повз вуха пускаючи приятелеві слова.
— Оказія?
— Мало не задушила нечиста сила! — таємничо сказав Аршин з шапкою. — Мало, мало не пропав!
— О?! — зацікавлено підняв нарешті голову Меркурій від скрипки, що досі всю його увагу забирала. — Кажеш, нечиста сила?
— Відьма!
— Ну, це то вже брешеш! — не повірив Меркурій. — Тобі, мабуть, видалося.
— Де в чорта видалося! — загарячився Аршин із шапкою. — Ще й досі плечі болять, так попоносив її. Де тільки вона мене не виводила!
Меркурій аж поклав скрипку на столі, весь, — здивовання, зачудовання.
— Цеї ночі?
— Та ні, в неділю! Вертався я з Марійки, так близько півночі...
— А ти чого там так довго був? — перебив Меркурій.
— Та так... — зам'явся Аршин з шапкою. — До Фе-ренця Данька заходив.
— Мабуть швидше до Мар'янки! — просвердлив його очима Меркурій. — Гляди, щоб не скрутив в'язи...
— Навіщо вона мені здалася? — пхикнув Аршин з шапкою. — А як хоч уже знати, то думав, може побачу там Дарочку...
— Оте дурне козеня? — закопилив губу Меркурій.
— Але ж гарна яка!
—Мар'янка в сто раз краща!
— Та дай, докажу... тоді будеш про свою Мар'янку, — нетерпеливився Аршин з шапкою. — Отож, вертаюся я з Марійки, доходжу до Троянів...
— А-а, до Троянів... — протягнув Меркурій, мовляв: Що ж ти хочеш, там завжди відьми водяться".
—... коли бачу: якийсь собака біжить поперед мене, такий завбільшки, як кінь. Я наддав ходу, — а собака за мною! Я тікати, — а воно скочило на мене! "А, трясця мамі твоїй!" — думаю. Хочу скинути, а воно ще дужче стисло мене ногами. І носив я її, носив, аж сам не знаю, скільки часу, і де тільки не носив.
— Було б перехреститися, мана щезла б! — промовив співчутливо Меркурій.
— Та я надумався, тільки коли? Як виводило по всіх усюдах... А перехрестився — воно й щезло, мов дим. Дивлюся, де я? Коло вашої ліси...
— От! Ну! ну! Це то так! — дивувався Меркурій з усієї сили.
— Та й кажуть, — нема відьом! — Тепер нікому не повірю.
— Це якби не ти розказував, то й я б не повірив, — співчував якнайщиріше Меркурій. — А я тобі теж розкажу, колись і зо мною таке було, тільки я нікому досі не розказував. Ну, й перелякався ж я тоді! Тиждень боявся ввечорі надвір вийти...
Меркурій почав вигадувати якусь історію з відьмою, якусь давно чувану від баби Хотини казку.
— Знаєш що! — раптом каже він. — Це не інакше, як Керейка! Або Передеріїха. От, якби так зловити та надавати бобу!
І хлопці почали радитися, як зловити відьму. Так випадало, що до спілки треба було ще когось третього.
— Хіба Данька Ференця? — надумався Меркурій.
— Е, де вже тепер Данько! — свиснув Аршин з шапкою. — Досі вже в Києві.
— В якому Києві? — аж підскочив Меркурій.
— В мальованому! — огризнувся Аршин з шапкою. — Батько вислав учитися...
Новина ця, як обухом, ударила Меркурія. В