Вершник кричав щось здалеку незрозуміло. Микола подумав спочатку, що не до нього цей крик. Оглянувся — поза ним, ані з боків не було нікого, значить, звертались до нього. Він зробив кілька кроків уперед і тепер почув уже ясне: "Гальт!" Йому наказувано зупинитись.
— Wer sind Sie? 1 — спитав по-німецьки вершник.
— Гімназист, австрійський підданий,— відповів по-німецьки Микола.
— Куди йдеш? — питав той далі.
Це був австрійський польовий жандарм в чині фельдфебеля. Огрядний, років тридцяти п'яти, рудавий, веснянкуватий, з малими, безвиразними очима.
Микола відповів, що йде з міста додому, назвав село, сказав, що ходив купити дещо, але крамниці закриті, тож не купив.
— Посвідчення? — крикнув жандарм, явно не довіряючи словам хлопця.
Микола пояснив, що в гімназіях жодних посвідчень не видають і в нього нічого подібного немає.
— Виверніть кишені,— казав жандарм, наставляючи на свою жертву дуло рушниці.
Микола скорився. Додолу полетів носовичок, ножик, олівець, гребінець, кілька срібних монет.
— А що маєш зашите в підкладці? — спитав знову жандарм.
Хлопець витріщив очі.
— За кого ви мене приймаєте? — здивувався він.
— За того, ким ти є, за шпика! — гаркнув жандарм.
1 Хто ви? (Шм.)
Микола розгубився. Такого він не сподівався.
— Кругом! — гаркнув жандарм удруге, втішаючись переляком хлопця.
Микола обернувся і заплющив очі. Повіяло холодом смерті. Він думав, що зараз дістане кулю в голову, і не скоро знайдуть його мертвого серед цих широких полів.
Жандарм вичекав хвилину, понишпорив біля рушниці, ляснув затвором і крикнув:
— Марш!
Микола зітхнув вільніше, витер холодний піт з лоба і швидко подався щойно пройденою стежкою назад у місто. За ним на гарному високому коні їхав австрійський вояка і весь час підганяв його, вісімнадцятирічного хлопчину, австрійського підданого, випускника австрійської гімназії ійені Франца-Йосифа Першого. Микола зараз практично відчув на собі силу влади. Вона була тепер у руках фельдфебелів жандармерії. Оцей озброєний німецький бюргер в чині фельдфебеля міг йому пустити кулю в потилицю і покинути тут у полі, і ніхто б ніколи не притягнув убивцю до відповідальності, бо з моменту оголошення війни закони більше не існували.
Вийшли на шлях. На молодого хлопця, червоного, спітнілого від швидкої ходи, заглядались люди.
— Куди його женуть? — питали один одного біженці, повз яких він проходив.— Що його чекає, такого молодого? — бідкалися жінки-біженки. Всі співчували хлопцеві, хоч самі не знали, куди йдуть і що чекає їх самих завтра, через годину, бо настав час "винятковий".
Жандарм мав намір віддати хлопця в розпорядження штабу, але штаб утік з міста разом з рештками залоги. Місто було залишене без оборони. Він кинувся в поліцейський участок, але й там не застав нікого. Начальник поліції пакував удома речі і поспішно готувався тікати, поліцаї розбрелись по домах, залишився тільки сторож, що доглядав арештантів, коли такі потрапляли у в'язницю. Зараз камера попереднього ув'язнення була порожня. Сторож зібрався її зачиняти, коли привели хлопця.
— Замкніть до мого розпорядження,— сказав гіо-ні-мецьки фельдфебель.
Сторож не зрозумів усієї фрази, але перше слово "sperren Sie"1 зрозумів. Він відкрив двері камери,
1 Замкніть (нім.).
2 В. Гжицький, т. 2
33
і Микола увійшов у брудну, смердючу комірку. Двері з грюкотом зачинились.
Минуло, може, двадцять хвилин, може, півгодини, як знов забряжчали ключі, заскреготів замок, і двері відчинились.
— Що будемо робити, паничу? — спитав, доброзичливо усміхаючись, сторож.
— Не знаю, що ви хочете зі мною робити,— відповів Микола.
— Я так міркую, що вам пора до мамки, додому. Як ви скажете?
Миколі було трохи досадно, що його вважають не за серйозного політичного в'язня, а за дитину, але все ж це було краще, ніж ставлення жандарма.
— Звідки ви родом? — спитав сторож.
Це був уже немолодий чоловік, лисий, з рештками кучерявого волосся на потилиці, не мав він, як то кажуть, ні кола, ні двора, за кімнату при поліції та харчі виконував непривабливу службу тюремника.
Микола назвав своє село.
— Був я в ньому, знаю його, там і родину маю. Чий ви будете?
Микола задовольнив його цікавість.
— Он ви хто! Я вас бачив не раз у місті, а не знав, чий ви. Ось що я вам пораджу. Додому ви зараз не дістанетесь. Знов може хтось спіймати в дорозі. Ви йдіть туди, куди прямують біженці. Москалі вас доженуть, і тоді спокійно вернетесь до своїх.
— Хіба вони так близько? — спитав Микола. Старий засміявся.
— Чи близько — питаєте? А ви не бачите, що в місті ні одного вояки нема, а довкола села горять? Це ж наші відступають і села палять.
— "Наші", а свої села палять? — дивувався хлопець.
— Отак, сину, і я дивувався, не вірив, а чув, як моє начальство між собою говорило, що є наказ від самого генерального штабу палити все, нічого не лишати ворогові. Думаєте, що Теребовля уціліє! Де там!
— Хто ж її палитиме?
— Знайдуться охочі. Мадьяри палять наші села, вішають наших людей.— Він підійшов ближче і пошепки додав: — Я думаю, що вони для нас гірші, ніж москалі.
Бачили полоненого? Бачили? Це ж наш український селянин, хлібороб, бідняк.
— Бачив. Що з ним?
— Убили, прокляті, убили безборонного. Сказали, що хотів утікати, а він чи не сам у полон заблудився, он як! Але... це "стан винятковий",— додав він на закінчення.
Прощаючись, Микола дав сторожеві крону, яку той поспішно сховав у кишеню, обіцяючи пропити її за його здоров'я і щасливий поворот додому. По обличчю сторожа легко було пізнати, що він часто випивав за чиєсь здоров'я.
Микола пішов на захід сонця, снуючи гіркі думи. Не давала спокою гадка, чому вбили бідного солдата. Він так запам'ятав його добрі очі, трохи налякані і ніби сльозою оповиті. Коли його оточила юрма, то йому стало ніяково і в очах було здивування, неначе говорили ті очі: "Невже ви не бачили людини?" Миколі тоді так незручно було за своїх земляків, досадно за їх некультурність, і він тоді відійшов геть.
Вирішив податись до товариша, у якого ночував минулої ночі. У нього думав перебути, доки прийдуть росіяни, а там що буде, те й буде.
Спочатку ішов за юрмою біженців, випитуючи по дорозі, чому втікають, і довідувався, що більшість їх вигнали свої ж війська, пограбували їхні хати і потім спалили. Наслухавшись сумних вістей безпосередньо з уст біженців, звернув з дороги і пішов лісом, знайомими стежками. Уже вечоріло. Сонце опустилось низько, позолотило верхи і проглядало крізь стовбури дерев у різноліссі. Тут загалом було тихо, спокійно, як завжди в лагідний день, тільки з дороги, якою текли юрми людей і худоби, долітав понурий, зловісний шум голосів і гуркіт возів.
Микола пішов похнюпившись, коли раптом увагу його привернули до себе сліди кінських копит на стежці. З'явились вони оце зараз. Микола оглянувся — ззаду їх не було, отже, слід ішов від дороги збоку. Судячи з кількості слідів,— коней було троє. Не викликало сумніву, що коні військові і саме коні гусарів, яких Микола бачив уранці в місті.
"Певне, патруль",-— подумав хлопець, поступаючи тепер обережніше вперед. Зустрічатись в лісі один на один з гусарами не було в його плані, тим більше після
2*
35
недавньої пам'ятної пригоди з австрійським фельдфебелем. Пильно оглядаючись на всі боки, Микола пройшов ще з півкілометра, коли побачив на дереві недалеко від стежки якийсь білий предмет, на який вечірнє сонце кинуло якраз своє прощальне проміння. Микола задивився на цей дивний предмет і відчув раптом, що мороз пішов поза спиною і волосся піднялося вгору. На гілляці старої липи висів чоловік. Високий, худий, з довгим чорним волоссям, підстриженим у скобку, як у літніх галицьких селян, він чомусь видався Миколі знайомим. Не міг пригадати, звідки знає його. Чоловік був тільки у сорочці з домотканого сірого полотна і таких же полотняних штанях, з яких виглядали худі, засмаглі від сонця босі ноги. Вони майже досягали пальцями землі. В його довгу, худу, загорілу шию вп'ялась мотузка, і над зашморгом шия здулась. Руки були ззаду зв'язані. Першою думкою було врятувати людину. Він перерізав мотузку, але чоловік глухо повалився додолу. Він був мертвий. Тепер тільки Микола пригадав, звідки його знає. Це був той кривий, якого він уранці питав, куди і чого втікає. "За що ж його скарали?.. З ним була дівчинка,— пригадує юнак.— Де вона?"
її не довелось довго шукати. Лежала в кущах, за кільканадцять кроків від дерева, на якому повісили її батька. Лежала мертва, спотворена, збезчещена. На личко був накинутий батьків сіряк, на голих дитячих ногах чорніла засохла кров. По них лазили мурашки і великі зелені мухи.
Миколу охопив панічний жах. Не оглядаючись, він прожогом побіг у село. Михайла не застав удома. Товаришева мати сказала, що він у священика, отця Куб-рака, і не говорив навіть, коли вернеться додому.
— Сідайте, прошу, розташовуйтесь, відпочивайте, я Михайла покличу,— просила господиня.
Микола сів, але сказав, що відпочивати не має часу, і Михайла просив не викликати.
— Я передусім мушу піти до громадської канцелярії, до війта.
І розповів про те, що бачив у лісі.
— Тепер ви там нікого не застанете,— промовила Михайлова мати, втираючи сльози.— Кому тепер у голові чуже горе, коли свого досить?
~ А проте я піду знайду війта, розкажу, що бачив, треба ж поховати людей. Потім зайду до Кубраків, розкажу їм, там і Михайла побачу.
— Ідіть з богом, а до нас приходьте ночувати.
Микола подякував і пішов з хати.
8
Отець Харитон Кубрак, як на свій фах, був винятково освіченою людиною. Син священика, він, за сімейною традицією, змушений був і сам присвятити себе духовному сану, до якого не мав ані найменшого покликання. Закінчивши філологічний факультет в університеті, він готувався навіть до докторату, але по волі батьків висвятився в попи, оженився, скоро пішли діти, і то дуже густо. Тоді закинув докторат, науку і поринув у будні. По смерті пароха, у якого був помічником, одержав парафію і так на ній нидів, нічого корисного не роблячи. Відкалатував раз чи двічі на тиждень церковну службу, хрестив яку дитину, звичайно у себе в кабінеті, бо не хотілось іти до церкви, відправляв на цвинтар раз на місяць умерлого і спав. За кілька років такого життя він зовсім змінився.