І тут, не заходячи до кімнати, Максим довідався, що він спізнився. Даремно їхав із далекої Одеси на розшуки, певний і переконаний, що кращої подруги не знайде, як Васанта. Даремно! Васанта давно була в цьому переконана, Максим це знав і тому так певно оце збирався дзвонити. Даремно! Вже не треба! І перед ким же, як не перед своїм старим другом розплакатися про непосильні тягарі, що впали на її щуплі плечі?.. І це ж так просто: навіть не заходячи до хати, сісти на поїзд, зникнути, утікти!
Даремні слова! Цього Васанта не зробила.
Так вона розуміла честь. Хоч і не мала ніякого формального зв’язку із цим старим чоловіком, не була з ним у загсі, але знала, що то її хрест, пекло й неминучість.
О, Боже, що ж тепер робити? Невже нема ніякого виходу? Що придумати? Вішалася колись — зняли. Топилася — витягли. Труїлася — випомпували отруту. Невже ще… Ах, чи ж варто через такого стариґана уривати собі життя? Вони вже навіть придумали уступитися одне одному з дороги. Треба було тільки тисячу карбованців, щоб заплатити до будинку інвалідів, і Васанта повинна ці гроші знайти, якщо хоче повернути собі волю. І на цьому її розплата за легкодухість скінчилась би.
Та вона — без роботи. Аж ось коли явилось їй реальне обличчя життя.
XII
Жаль. Жаль за минулим, жаль за молодістю, за Васантою, за колишніми уподобаннями. Всі не такі сьогодні стали, як колись. Мар’яні хочеться словами-сльозами оплакати минувшину. Ні, не минувшину, а те, що минувшина це вже не сьогодні. Тепер, нині — безособисте сьогодні… Тікати від цього порожнього екрану!
Йде вона у це туманно-сизе надвечір’я, тротуари блищать, останнє листя вогко поприлипало до асфальту, теплінь окутує м’якістю вати — і хоче Мар’яна філософічної іронії над собою, як нема веселости. Та й цього не може викресати.
Жаль їй за минулим. Великий жаль. Бо не вернеться. А молодість не "не вернеться", — не було її, Мар’яна завжди молодяво-стара з тією різницею, що колись надіялася стати з бридкого каченяти гордим лебедем, а тепер з неї повіває стара дівуля…
А дай епоху так з пару поколінь назад — була б моя Мар’яна щонайменше з трьома дітьми… І уявлення не мала б про свій двійник, що йде оце в сизе надвечір’я з бібліотеки додому, безпотрібно втомлена збірником "Київ та його околиці", в порожню самотню кімнату, проїджена свідомістю, що всі лінії життя зійшли на нівець, дороги нема.
Яке марне все те, що досі робила! Витратити роки на те, щоб здобути вчительський диплом, — а він їй непотрібен. Уклала стільки зусиль і снаги в усякі високо-шкільні науки, — а ось минув рік-два, де воно все?
Тепер Мар’яна ясно бачить, як їй треба було йти. Може тепер почати з того, як треба було тоді? Вона добивалася. Чого? Освіти. А скільки людей без освіти — й не гірше, а краще за неї орієнтуються в житті! А Мар’яна розпинала себе чортибатьказна за що, сіра від голодно-холодного режиму, коли можна й без освіти ось піти, зареєструватися на біржу і відкидати сніг від трамвайної колії, носити землю та цеглу на будівництві. І чого вона, справді, досягла? Безцвітної зовнішности інтелігентки з викривленими черевиками, забідної всмакувати світ у всій його розкоші, розмаїтості й пишноті кольорів.
Та ще менше хочеться бути тією розмальованою кралею з лиснючими рожевими панчохами, інтернаціонально-стандартно наведеними бровами та мертво ляльковим виразом обличчя. Вже краще для власної втіхи безпотрібно стомлюватися від читання того, що хоче вона. Хоч, принаймні, у сумішці з прочитаними думками блисне якась і своя, проріже темінь та туман навколо, покаже, де вона й куди треба простувати…
От сьогодні здивувалася сама з себе Мар’яна. І чого це вона, коли думає про багатство життя та бажає його охопити, то зв’язує з цим свій виїзд із Києва? Як уже в Києві нема різноманітности, то де ж іще? Хіба це не найбільше місто України? Хіба, крім наукових, навчальних, адміністративних установ, промисловости й торгівлі, не копошиться тут сила людности, професій, зла й добра? І всі оці, що складають сьогоднішній Київ, хоч і не підозріюють, а творять той самий тисячовіковий процес незнищенної столиці. У сумі це — кожний день їх свята і буднів.
Київ же, — каже Грушевський, — збірник усієї історичної минувшини, починаючи з безконечно довгого передісторичного життя часів льодовика, переходячи через ранні культури, через кіммерійські, скитські, сарматські загадки, — і вже слов’янські заселення застали складений життьовий вузол, пристали вони до готового…
Київський резервуар безперервно громадить людські культурні верстви та резерви у важкій боротьбі з новими хвилями находників, які ще й досі не асимілювалися із своєю периферією…
Це для неї! Для неї, щоб зміцнилась духом у важку хвилину, написав Грушевський. Щоб у неї з’явилася твердість не асимілюватися з находником, не відступати йому Києва. Скільки раз хотіла вона тікати, не приймаючи Києва, скільки раз тікала, — а все вертається до нього, і знов не може асимілюватися вона, виходець із київської периферії. Її нудьга — протест проти намагань находника її засимілювати. Але й не де, як тут у Києві, повинна знайти вона формулу життя без нудьги. І Мар’яна ладна шукати її скрізь: у побуті, в авдиторіях, у немодних статтях Грушевського, у ось цих жалях за тим, чого не було й уже не буде — туманно-сизого надвечір’я ідучи з бібліотеки додому. Не може бути Києва без (одної, бодай!) Мар’яни, яка нікому тут непотрібна і думає. Тільки думає.
XIII
На диво, цілу ніч Мар’яні снилося те, що було. Снилось, що читає вона далі збірник "Київ та його околиці", але дуже химерно якось, трьома способами відразу: бачить очима рядки й слова в книжці, а одночасно — картини та образи на екрані. Ще й до того — голос людський, урочистий, густий, вимовляє. І ще дивніше, — картини на екрані йдуть не в майбутнє, а в минуле.
Київ спочатку показався такий, як бачила його сьогодні Мар’яна, вертаючись із бібліотеки, а потім почав мінятися в напрямку що було. Зникали вулиці, ставали пустирями, полем, лісом, лугом, болотом, озером і навіть річкою. Все менше ставало будинків і були вони такі, як у поблизьких селах під Києвом: чепурна хатка в глибині подвір’я, а навколо високий частокіл та ще вищі ворота, такі грізні й масивні, наче це — твердиня. А потім і те позникало, лише серед пущі де-не-де виглядали хутірці, захована оселя відлюдника… Те, що в Мар’яниній звичайній свідомості звалося дільницею чи вулицею, стало малим сільцем, відрізаним від другого такого ж горою, яром та лісом. Сільце Басарабка, сільце Предславине, урочище Дорогожич…
Нарешті, на одній горі серед бору та лісу непрохідного побачила Мар’яна обгороджений частоколом та земляними валами, відділений глибокими ярами — град. Ага, оце ж і є Київ! Тут князь сидить із дружиною, тут виряджаються в походи, а після походів князь із дружиною бенкетують у гридницях, співають застільних пісень та славу. А що ж то внизу? А то ж і є Поділ, той Поділ, де ніколи не переводилося життя. Там у бганках та звивах гір повно кожум’яків та ганчарів. Хоч горить Київ, горить Поділ не раз і не два, а сотні разів, — життя цвіте. Поділ шумить.
Вже перейшли орди татар, половців, печенігів, відійшли й русяві конунґи з засніженої півночі, з фйордів, вже й граду на горі Кия не стало, вже й на Подолі менше шелесту, й торговиці там не такі пишні, — а що воно таке? Раз-у-раз язики вогню лижуть оселі Подолу, щораз утікають із них кожум’яки та ганчарі, ховаються у яругах. Якісь інші, озброєні залізними мечами, закуті в крицю полчища надходять та ставлять свої вежі на завойованих подільських подвір’ях. Віки йдуть у минуле, а тут не стає спокійніше, тільки все непевніше й тривожніше. Здавалося — от уже мирно живуть собі. Ні, екран показує інші війни, ще давніші, інші племена й народи, ще стародавніші. З брондзовими та мідними топірцями, з кремінними сокирами — сунуть і сунуть! З Кубані, з Кавказу, з Азії. І оце все перейшло через Україну? Все це може вважати себе нашими предками?
Так, уже перейшли анти, аляни-роксоляни, савромати, скитські воїни, підперезані кутими золотом поясами, й криті шкурами гарби. Одні з них пішли десь далі підбивати, інші ж тут осіли, поженились із подолянками й самі поставали кожум’яками. Другі ж поробилися купцями-вояками й із пишними дарами їздять у гості десь за край світу, за гори-океани, до заморських царів… Шляхи з півночі на південь, із сходу на захід — всі сходяться в Києві на Подолі та й зав’язуються тут міцним вузлом. Все це були різні, дуже цікаві, але чужі Мар’яні типи людей, такі, як бачила вона на скитських вазах.
І тут Мар’яна аж захолола. Вона побачила себе.
Вона впізнала себе у кіммерійській цариці з Боспору над Чорним морем. Тут у Києві вона вже не цариця, а досить таки збідована, підбита виснажливою дорогою жінка. Вона покинула свій пишний палац у Кіммерику і все своє царство над Чорним морем, бо вже не можна було витримати. Осоружні скити наперлися на Кіммерійське царство, новою жахливою зброєю орудуючи, залізом все на своєму шляху змітаючи. Хоч амазонки й присяглись всім тим невірам пообривати їх руді бороди, але поміркована частина кіммерійців побачила, що вже невдержка, нема як змагатися з залізними скитськими полками. Пішли, відійшли, покинули все скитам. Та й забігли аж у ці дрімучі ліси. Тут ніхто ніколи вже не знайде. Нема пишноти, нема палацу, нема столиці — та зате буде спокій.
Кіммерійська втомлена цариця не знала того, що ось допіру бачило на екрані її майбутнє втілення. Мар’яна, народжена знов через три тисячі років, тямить уже: ще тільки починається доба підбоїв, руїни, завойовань. Все нові орди, полчища й каравани находників та наїзників сходитимуться тут у київському вузлі. Все, що йде, осіло тут. Спочатку руйнує й палить, але не може всього спалити. А осівши, творить, до вже створеного своє додає.
Ці думки якось втиснулися Мар’яні поміж картинами екрану, бо вже там проходять давніші образи, ще на одне тисячоліття в минуле. Вже втомилась Мар’яна усвідомлювати, які то народи, які ймення, які культури мигають перед очима. Багато! Брондзові й мідні культури породились, розцвіли і згасли, позалишавши тільки неясні свої імена. Всі вони товклися тут ціле тисячоліття, аж ось, нарешті…
Мар’яна зраділа, побачивши на взгір’ях чепурні біленькі хати з мальованими розводами на стінах.