Я переконався, що Єдиноріг пішов до моря.
Втішена Доня пішла вмиватися. На неї чекала чудова сукня зі срібної парчі й золотисті черевички. Їй залишалося тільки пошкодувати, що Фелікс розбив останнє дзеркало. Вона тихенько зайшла до вітальні й побачила, що Каспар не сам. На гілці, що торкалася вікна, сиділа зелена з червоним дзьобом папужка. Вона була така яскрава, наче щойно вилізла з фарби.
— Я тобі вже казав не раз, Алегоріє, що між нами нема нічого спільного!
— Звісно! — запищала папужка. — Ти собі знайшов нову приятельку. Хай-но восени вона піде до школи — там їй швидко виб’ють з голови усілякі химери! А я буду вірна тобі до смерті…
— Я приятелював би з тобою, але ти мене вперто не бажаєш зрозуміти. Постійно збивала мене з пантелику: хотіла, щоб я сидів тут, читав книжки і писав вірші, які ти мені нашіптувала. Я ж не маю таланту до поезії і взагалі задихаюся в чотирьох стінах.
— Маєш, маєш! Як не вірші, то байки в прозі можеш писати, або зайнятися наукою. Чом не тема: "Архетип Небесного Звіра"? Я б тобі список літератури підготувала. Вмію навіть друкувати на машинці. І з комп’ютером впораюся, як буде треба. Це дівча, певно, ще по складах читає. А цей котяра —.фальшивий і ледачий. Прибрати в будинку не може. А павук-мухожер. Заманює у свої тенета мух, як заманює цей підступний світ усіх довірливих і простодушних. А ця голота з якою ви так мило щебетали по дорозі. Фе! Чому б тобі не перекинутися на лебедя?
— А нам горобці більше подобаються! — не витримала Доня.
— І мені!
Кіт Фелікс вистрибнув на підвіконня:
— Я з’їв би тебе давно, Алегоріє, якби не мій вибагливий шлунок. Хіба ти птиця? Ти напхана чужими думками, як опудало ватою!
— Каспаре, скажи їм щось! — заплакала папужка зеленими сльозами.
— Доню, Феліксе, не заважайте! Сядьте собі на канапі й розмовляйте про що-небудь. Негарно втручатися в чужу бесіду…
— Сам знаю, що негарно, — пробурчав Фелікс. — Але я не затісну собі вуха, коли мене обзивають фальшивим!
Однак вони таки сіли на канапі, щоб не втручатися в чужу бесіду.
— До речі, — зауважив кіт, — у культурному товаристві усі повинні брати участь в розмові…
—, А де Альфред?
— Переселяється в інший куток. Дощ залив йому павутину. Знову дірка в даху об’явилася.
— Треба її затулити. Мій тато позатуляв усі дірки в даху.
— Каспар взимку затулить.
Але взимку нема дощу…
— Тоді навіщо й затуляти?
Вони замовкли і стали прислухатися до розмови Каспара й Алегорії.
— Якби я тебе послухав, — сказав Каш пар, — хто б тоді пізнавав справжню суть звірів? Не треба чіпляти на них етикетки: лисиця-хитрунка, заєць-боягуз, осел-впертюх… І людину не можна оцінювати однозначно.
— А що це тобі дасть?
Каспар розгубився:
— Нічого це тобі не дасть! Треба поважати чужі думки. Були й розумніші за тебе…
— І до чого це призвело? Коли людина думає як усі, вона взагалі не думає. Це й тебе стосується.
— Я однак тебе не покину!
— Не розумію цієї Алегорії, — знизала плечима Доня. — Її женуть, а вона чіпляється. Зовсім немає гордості!
— Он як! — сказав Каспар і рішуче зачинив вікно.
2
Після сніданку Доня хотіла прогулятися по садку, але Каспар не дозволив:
— Я не хочу, щоб тебе хтось бачив. Ми тут — інкогніто.
— Як-як?
— Інкогніто, тобто таємно.
— А-а…
— Та не журися! У нас з тобою сьогодні свято. Феліксе, знайди мені, будьласка, карту України…
— Яку? Фізичну чи адміністративну?
— Обидві.
— Обидвох нема. Котрусь, здається, адміністративну, щось зжерло.
— Певно, миші.
— Аякже, миші! — образився Фелікс. — А я тут для чого? Міль з’їла.
— Відколи це міль їсть папір?
— Є різні види молі. Це — та, що гризе географічні карти і глобуси. Не будь таким дріб’язковим, Каспаре, я й так багато працюю, читаю розумні книги…
— "Етикет при дворі Людовіка Чотирнадцятого", — посміхнувся Каспар.
— А хоч би й так! Правила чемної поведінки мусить знати кожен.
— Ну, добре, пошукай карту… Хай буде фізична. Нам же не їхати в поїзді, а летіти на власних крилах.
Кіт поліз під канапу і довго там чхав, відповідаючи на кожне Каспарове "Будь здоров!". Витяг рукавичку.
— А ось рукавичка!
Витяг олівець.
— А ось олівець!
Витяг гребінець.
— А ось гребінець.
Витяг календарик.
— А ось календарик.
Витяг карту.
— А ось тобі, Каспаре, карта!
Доня не могла втриматися від сміху:
— Дозвольте, Феліксе, я з вас витру пилюку. Вона пообтирала кота, і той аж вигнувся від утіхи. "Певно, він посидів би в мене на колінах, але соромиться".
— Яка ж вона мала, наша Україна! — сказав Фелікс, пройшовшись через усю каргу.
— На карті мала, — згодився Каспар, — але поглянь: ми летіли два дні і лише стільки пролетіли.
— А чому тут нема нашого дому? — обурився Фелікс.
— Зате є річка. Десь приблизно отут ми знаходимось. Коли тобі вже так хочеться, котику, можеш поставити крапку.
— Я хочу дім, а не якусь там крапку!
— Не заважай, будь ласка, злізь з карти!
— А та країна, де ти жив, Каспаре, більша?
— Ні, Доню, вдвічі менша.
— Там ми швиденько наздогнали б Єдинорога. А місто як називалося?
— Веймар.
— Шкода, що ти не познайомився з Ґьоте! — сказав кіт.
— А хто такий Ґьоте? — поцікавилася Доня.
— Письменник. Написав книжку "Рейнеке-лис".
— Звідки ти це знаєш? — спитав Каспар.
— Алегорія дала почитати. Паскудний тип був той Рейнеке! Знущався з котів…
— То байки, котику! Через них уся шкода. Хай Алегорія зіпсувала собі смак, але ти такий чутливий…
— Зате цікаво! Ми там ніби люди…
— Атож! — розсердився Каспар. — Люди наділили звірів усіма своїми вадами і злочинствами. Мені соромно, що я людина!
— Соромно? — щиро здивувалася Доня. — Чого соромитись, коли не робиш нічого поганого?
— Тобі, певно, не дуже приємно, коли від тебе тікають звірі. А тікають вони тому, що ти людина і можеш їх скривдити. Їм невідомі твої справжні наміри.
— Якби я вивчила мову звірів, то могла б сказати їм про свої наміри.
— У тебе на це просто не вистачить часу, — сухо мовив Каспар і схилився над картою. — Нам треба на південь і найкоротшим шляхом. Єдиноріг буде оминати міста, і ми зможемо його випередити.
— Навіщо вам вирушати в таку небезпечну подорож? — спитав Фелікс. — Це ж марна справа! Єдиноріг не стане вас слухати. Та й хіба можна покидати тих, кому ти потрібний?
Кіт був такий засмучений, що Доня з ним погодилася. Вона ж сама покинула маму й тата, а це дуже велика й небезпечна пригода.
Але коли Каспар сказав:
— Немає безнадійних справ, коли можна допомогти бодай одній істоті, — вона твердо вирішила його не покидати.
Хамелеон
Рожевий як мальва, зелений як листя шовковиці, сліпучий як пісок пустелі, володар усіх барв, які є на світі — Хамелеон. Він перебуває у злагоді з ними, як художник з фарбами. Хамелеон знає, що бути червоним на синьому — непристойно, а бути чорним на білому — жахливо. Як йому не хочеться вирізнятись, коли він полює, або коли полюють на нього! Бути невидимим — найліпше. О, якби всі звірі могли ставати невидимками! Тоді нам не довелося б утікати від людей.
Нас упізнавали б лише по дотику чи голосу, але рука тягнеться поволі, а мовчати вміє кожен хамелеон чи метелик.
Той, хто хоче жити у злагоді, мусить звикати: ставати блакитним у небі, білим у хмарі, ліловим серед орхідей…
Або жити у злагоді з власним кольором: серед пустелі — левом, серед дерев — леопардом, серед ворон — вороною.
Хрущ на квітучій вишні
Світ не може існувати без гармонії. Він розвалився б під тягарем ворожих і непотрібних речей. Ще зовсім недавно дітлахи у сутінках струшували квітучі вишні, й разом з росою на землю падали важкі мідні хрущі. Їхнє наземне існування було дуже коротким: невдовзі, скинувши мідні панцирі, вони, такі безборонні, ховались у землю, засипану вишневим цвітом. І їхнє бриніння затихало до наступної весни.
Нині дерева не співають. Гармонію порушено, але світ ще тримається, напоєний отрутою і п'яний від неї. Людино, не труси деревом! Сядь під вишнею і пом'яни останнього Хруща росою-сльозою.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Приємна бесіда з Альфредом. — Чому павуки не тчуть килими. — Посвячення Каспара в лицарі. — Справжнім лицарям не потрібен меч. — Доня боїться. Її втішає Алегорія.
1
— А що то буде за свято? — спитала Доня. — День народження?
Натомлений Альфред спочивав у кріслі. Кіт з Каспаром кудись вийшли.
— День народження? — здивувався павук. — Навіщо святкувати такий нещасливий день?
— Хіба він нещасливий? — і собі здивувалася Доня. — Я люблю свій день народження. Правда, мені ніколи не дарують того, чого я хочу, але я все одно тішуся.
— День народження це день, коли починаються наші страждання. До того ж ніхто не приходить розділити самоту…
Доня згадала, що Альфред хворий на меланхолію, і їй стало його дуже шкода.
— Я ще не зустрічала такого гарного й чемного павука, як ти, Альфреде…
Але це лише погіршило ситуацію.
— Саме так, Філіє, саме так! Що мені з моєї вроди і з моєї чемності, коли я не бачу собі подібних?
— Ще побачиш. У такому гарному домі, певно, захочуть жити інші павуки. Але що то має бути за свято, коли не день народження?
— Мусиш знати, це моя ідея, — сказав Альфред. — Я вважаю, що дівчині негоже подорожувати з ким-небудь.
— Як це?
— А так. Їй треба подорожувати з лицарем, котрий здатен захистити її від ворогів. Тому ми повинні посвятити Каспара в лицарі.
— Він обіцяв мене захищати!
— А хто це чув, окрім тебе? Ніхто. Треба, щоб увесь світ знав, що Каспар — твій лицар.
— То у вас, павуків, такий звичай?
— Ні, у нас інша мораль.
Павук надовго замовк. Він був дуже скромний і гордий.
— Коли я повернуся додому, то не буду змітати павутиння. Воно таке гарне…
— Угу, — згодився павук. — А чомусь вважають, що грецькі боги вміють ткати краще.
— Як це?
— А так. Розповідають, що колись жила жінка Арахна, котра вміла чудово ткати і, певна річ, цим пишалася. От почула про це богиня Афіна й викликала її на змагання. Виткали вони килими й показали іншим богам. Ті, звичайно, вирішили, що богиня вміє краще. А бідну Арахну перетворили на павука і загнали в темний куток. Та хіба в темряві витчеш кольоровий килим? Потім боги зістарілися і повмирали, й ніхто не знає, яким було мистецтво Афіни. Усе йде до виродження, Філіє… Нам немає сенсу ткати килими. Ми плетемо сіті, щоб ловити мух і ходити один до одного в гості. Я чув, що тепер павуки збираються й живуть разом, але тут, в провінції, ми й далі живемо розрізнено.