Коші ці підхоплювали робітні люди, які виливали сировицю у кадовби. Далі солона вода текла по жолобах до збитої з обаполів вежиці, в якій на підмурках стояли довгі і вузькі клепані із заліза черені.
Ні вдень ні вночі, ні зимою ні літом не гасли під черенами вогні...
У дощаній вежиці, повній димом та парою, не можна було дихнути. Люди снували між черенами, як видива. І лише коли на черенах гусла сіль, люди стирали з чолів піт.
Воістину, з людського поту варили сіль... тішились свіжим повітрям недовго.
її — білу, вологу ще й гарячу — згрібали-натоптували в бербенички різної величини, широкі в горловинах і вузькі у денцях. Бербенички ті виносили в сусідню вежи-цю, геть-чисто заставлену полицями, обережно перевертали вверх дном. Полиці вгинались під вагою численних головажень, яким ще належало висохнути і затверднути перед тим, як рушити на торжища.
Тут, серед пущі, сіль варили не по-дрогобицькому розмаху — всього на двох малих черенах. Але все 'дно нага-руєш за день, як віл, надвечір руки й ноги мліють. До того ж будь завжди насторожі. Боярин Микитка потолочив право власності... вдає молодик, що не помітив на межових деревах княжого знаку-знамена. Тому й озирайся, щоб не впали зненацька княжі побережники. Виходить, не від одного лише дикого звіра та від бродника припадкового наказав Вячко зрубати доокіл табориська стіну. Ой, не погладив би галицький князь свого порубіжного боярина по голові, коли б довідався про промисли соляні. Та Галич далеко... а п'ять мужів за літо кілька возів солі наварять.
Але треба спати...
Василько заривається глибше у сіно, бо ночі в пущі студені. Сіно пахне різнотрав'ям; сіно пахне чомусь великодніми святами; сіно пахне чомусь Анниною косою.
Решта ночі минає, гейби батогом тріснув. Василько довго протирає очі, коли Горбун на світанку трясе його за плече.
— Вставай, дниться-бо на сході.
Вячко завше будить Василька першого. Так заведено дідом Солеваром.
Василько, сонний ще й неумитий, чалапкав до черенів, розгрібав попіл і роздував вогонь. Потому, нарубавши про запас дров, хлюпав у лице водою з кадовба, шептав уранішню молитву і ловив себе на думці, що про боже не має й гадки... щодня ловив... на гадці у нього вода, принесена з недалекого озерця, яка теж пахне Анниними косами.
Після снідання, коли на черенах починала закипати сировиця, Вячко Горбун лягав до полудня спати. Лягав, не розперізуючи череса з мечем, а рожанець і тулію з стрілами клав під праву руку. Вдень у становиську порядкував дідо Солевар. Власне, порядкувати старому не доводилося, бо два його помічники-смерди діло своє сповняли справно. Василько рубав дрова і пильнував ватри. Йому ж Вячко доручив також поглядати на коней, виведених на росу, і тримати на оці прохід у стіні, тобто ворота.
Був швець, жнець і на дуду грець... А все ж першим помітив вершника дідо Солевар, коли той виїжджав у заруб.
— Чужак! — гойкнув хрипло дідо, і всі, покинувши роботу, хто з ножем, хто з дрючком, а Василько з сокирою, метнулися до непрошеного гостя. Від оклику прокинувся Вячко, що спав у колибі.
Вершник не поспішав повертати коня на біг і це було його помилкою. Сидів у сідлі й зацікавлено розглядав становисько. Здавалося, що не помічав недружелюбної зустрічі, його мовби більше цікавили головажні солі, що біліли під піддашшям. Зрештою, подібним чином він міг тамувати досаду, що нерозсудливо потрапив у пастку. В чистому полі і на лісовій галявині голими руками його не візьмеш. Був коренастий, широкоплечий, при боці звисав меч, до сідла приторочено ратище.
— Хто ви і чиї люди будете? — вершник попередив запитання Вячкове, який виступив наперед, тримаючи на тятиві стрілу.
— А ти хто? — цілився йому у груди Вячко. Готов був Вячко на все.
Вершник мовчав. Шукав, певно, виходу з вовчої ями, непомітно пробував наструнити вуздечку.
— Злізай,— звелів глухо Вячко.— І не дурій... Сам видиш — даремне діло.
— Права не маєш ня силувати, — згорда процідив вершник.— Я ловчий і побережник князя галицького. Бачите?— тицьнув п'ятірнею в срібну бляху з викарбуваною головою лева, що висіла на грудях. — Зовусь Лукою. Лукою Вістовичем.
"Лука Вістович!— ледь не скрикнув Василько. — Той Лука, про ловчі звитяги котрого у Васильковому отроцтві говорив увесь Галич, за яким дітвора бігала табунцями. Але ж бо ширилася колись чутка, сам батько Чагр повідав, що ловчий Лука з Вістови був Лютом занапащений. Відтоді ніхто не здибав Луку у Галичі. Як у воду впав. Батько Чагр навіть винаймав службу за упокій його душі".
А попри все на коні сидів Лука з Вістови. Тепер Василько впізнав у бородатому дідугані кущисті брови, глибоко посаджені очі та перебитий у якійсь лісовій сутичці ніс молодого Луки.
"Ти, Луко, пам'ятаєш мене, Василька, сина Чагрового?"— висіло на язику запитання. Висіло, але, на щастя, не зірвалося. Бо хто знає, як подивився б на його знайомство пес Яремичів Вячко?
— Право, Вістовичу, у цьому зарубі ми встановлюємо, князеве ж право нас не обходить, — сміявся у вічі Горбун.
— Це ж розбій! Ви на княжчині, бачу, сіль варите та ще й княжого мужа зневажаєте.
— Через те, що на княжчині, повеліваю вдруге: злізай. І кинь зброю.
Мусив Лука скоритися. Зійшов з сідла і далеко жбурнув ніж і меч, жбурнув і... і в ту ж хвилю впали на нього з мотуззям Яремичеві смерди.
Глава чотирнадцята, з літ минулих
Ходить сон коло вікон...
Не бере Василька, сина Чагрового, сон... сон блудить пущею... а в колибі нема вікон... блудить і полошить у гущаках лісового звірка і птаха.
А ніч — як яма.
На самісінькому її дні лежить сперевеслений думами Василько. Думи прялися вервечками, з них можна зіткати життя, прялися і рвалися вервечки на гудзах. Гудзом був нинішній день: полонення Луки Вістовича. Солевари прив'язали його до дубчака біля дровітні. Від Василькового бервена, на якому рубав дрова, до дубчака один скік. Проте словом не перемовився. Словом ні, бо пантрує Вячко, а поглядами — порозумілися. Не міг, звичайно, княжий побережник упізнати в дроворубі того юнця Чагрового, брата Лютового, бо між ними лежали роки, він просто мовчки просив у Василька порятунку.
Василько й сам побивався: треба ловчого рятувати, треба. Вячко Горбун готов на все, аби тільки князь галицький не довідався, що люди боярина Микити варять на його землях сіль. Уб'є Вячко бранця: мертві ж не свідчать. Дивно, іцо досі не погубив. А втім, іцо мені до того, мені б перебути лиху годину в безпеці, поки челядь Сі-рославичева переконається, що побіг я на Дунай поміж бродників. Як тут, у пралісі, не щемно, але правду мовив Вячко: нікуди мені йти. Можна б і назавжди одомарити-ся на Горбах в городку Яремичевому. В городку тому Анна...
Одомаритися?
Це означає здатися на милість боярина Микитки, власноручно викувати собі цеп. Подзвонив боярин ланцюгом цієї провесні: "їдь, смерде, сіль мені варити". Наступної весни знову подзвонить і загадає нову роботу. Тож поіцо було поставати на Пруті супроти великого боярина Сі-рославича? Яка різниця між ярмом дубовим і ярмом тисовим?
Чи, мо звикаю до ярма? Воли ж бо звикають. І люди теж. Ось ці, що сплять поруч, і Вячко.
Крізь отвір у колибі Василько дивався на Горбуна коло ватри. Ватра квітла червоно, здалека здавалося, що Вячко затуляє горбом вікно, в якому світиться. Може, це і є те вікно, котре Василько повинен цієї ночі відчинити. Якраз сьогодні, завтра може бути пізно. Неволя теж має коріння, як пирій: вчасно не виполеш — вольнее поле заросте.
Анна...
Рушив з колиби на вогонь, на Вячка прямо і відкрито, ще й мугикав під ніс співанку, аби боярський пес не запідозрив лихого. Втім, Василько ще не мав виваженого задуму, не відав, яким способом відчинятиме своє вікно. Та й чи відчинятиме взагалі?
Горбун мовби й не помічав Чагрового сина, за останні вечори звик до його посиденьок біля вогнища.
— Що-с намислив, Вячку, робити з полонеником?— почав Василько навпростець. Слова капали спокійно, аж ніби нудьгуюче.
— Та вже щось намислю,— відповів Вячко. Василькова байдужість його присипляла.— А ти що б порадив? — додав, кладучи у ватру довгі замашні поліна.
— В такому ділі з мене кепський порадник, — позіхнув Василько.— Тобі належить рішати.
— Я рішив,— холодно відрубав Горбун.— Піде полоненик до предків.
— Страшний ти, Вячку, і боярину своєму служиш вірою і правдою,— чи то похвалив його Василько, чи то осудив.— Я, на твоєму місці будучи, пустив би 'го, нащо гріх на душу брати. Словом би мужа заручився б, що тіунам княжим не проговориться про нашу варницю.
Горбун пирскнув сміхом.
— Словом би його заручився?..— Ах, розвеселила його наївна Василькова порада, бо сміх булькотів у ньому, як у горнці каша. Він аж голову відкинув назад і очі заплющив.
Василько хвилю уловив, це була одна-єдина можливість, бо відкрито напасти на Горбуна не зважився 6: Вячко й ведмедя зборов би. Тая хвиля випала коротка, але її вистачило, щоб дереводіл вхопив з ватри обгоріле поліно і вперіщив ним Вячкові межи очі. Той упав навзнак, як підтятий. А тепер, поки лежить без пам'яті, обеззброїти, зв'язати руки-ноги кінськими путами й припнути до високого пня. Кляп — Вячкові в зуби, аби не крикнув та дочасно не сполошив смердів. Хай сплять...
А тепер — бігом до Луки і шар-р ножем по воривках.
Щойно після цього утер з чола піт. Утер і сам себе похвалив за бистроту, за удачу. Чи, мо', старий Лука народився в сорочці?
Збудження уляглося, дарма що діло не закінчено. Вяч-ків меч при боці і рожанець з стрілами на плечі додавали впевненості. Та все ж підганяв Луку, аби чимдуж сідлав коней.
Шалів Лука Вістович від радості. Не міг Лука відірватися від Василькових грудей. Схлипнув старий, як дитина, і, як дитину, гладив Василько старого по скуйовдженій голові, чув на долонях сльози, а біля шиї чув старече жеботіння, що по-дурному вчора потрапив у пастку, була б йому нагальна смерть, він, Лука, має щастя на дурні смерті. Вже колись...
— Доволі! — аж огнівався Василько. — Час довершувати почате. Гадаю, що заберемо з собою усіх бояринових коней, щоб не гнали погонею слідом. Не збідніє Яремич.
— Ти під рукою боярина Яремича ходиш?— дізнався Лука запізніло про людей, які його полонили.
— Своєю волею ходжу, Луко з Вістови.
— Звідки знаєш, як мене у молодості кликали?
— Знаю.