Я назвався, розповів, хто ми такі, і нас відразу ж запросили приїжджати, докладно розказавши, як треба їхати.
— Нє, з тобою не пропадеш,— сказала Лариса, кинувши на мене поглядом,— тоді коли я вийшов із телефонної будки.— Все знаєш, і скрізь у тебе знайомі.
— Світ не без добрих людей,— сказав я, і ми подалися в метро, де нас відразу ж підхопила й понесла юрба, в якій Лариса знову відчула себе непевною, навіть трималася за мого рукава, як мала дівчина-реп'яшок, боячись у цій юрбі' загубитися.
У Далів нас зустріли щиро, квартира їхня — на першому поверсі — була наповнена незнайомими мені людьми, з якими відразу ж нас почали знайомити, відрекомендувавши як родичів засуджених. Господинею виявилася немолода рішуча жінка, дружина Даля; вона нас докладно розпитала про події на Україні, хоч на Україні зараз подій особливих не було; потім наша розмова перейшла на речі практичні: як дістатися до Явасу, хоч я й тут був добре проінструктований, але тепер довідався, про час відходу поїзда по вузькоколійці; про те, що туди їде, як звичайно, багато людей на відвідини рідних, і треба триматися купи; про те, що мордовці здеморалізовані наявністю на їхній території великої кількості концтаборів, ставляться до приїжджих насторожено, а то й вороже; принаймні, коли хто втече, їм за допомогу у ловитві в'язнів видають кілограм пшона і ще там щось, але є серед них люди й симпатичні, однак довіряти їм не можна. Побачення нам, очевидно, не дадуть, але звіддаля побачити свого в'язня ми зможемо (тут мені знову було оповіджено про ґанок і про дорогу, через яку в'язні переходять,— Лариса цієї інформації не чула, бо на цей час вийшла); зрештою, ми не маємо журитися, що побачення нам не дадуть, бо для в'язнів навіть побачити друзів і рідних віддаля — велика радість, і ми молодці, що зважилися туди поїхати. Прийшла Лариса, привівши лагідного мисливського пса, який біля нас почав крутитися й особливо ластився до Лариси, вона гладила його, і пес від задоволення аж вуха прищулював. Потім нас посадили за стола, на якого було подано нашвидку приготовану їжу, і ми, хоч і відмовлялися, знову поїли, ще й по чарці випили з тостом: "Хай вони виздихають!". Дружина Даля попросила нас говорити українською мовою, тут усі цю мову розуміють, і ми відчули себе зовсім невимушено, навіть посміялися, коли гості пробували вимовити специфічні українські слова. Один із них розповів про арешти в Ленінграді — там було розгромлено якусь групу. Час біг швидко, пес поклав Ларисі голову на коліна й замилувано на неї дивився, згодом він підбіг до вікна і загавкав; господиня вікно відчинила, і пес вискочив надвір. Було приємно серед цих добрих людей, а коли ми встали, щоб попрощатися, нам було заявлено, що на вокзал нас відвезуть на машині. Отже на вокзал ми дісталися на "Москвичі", нам ще пропонували взяти якусь їжу з собою, але в нас її досить, і ми подякували. Прощання було, сердечне, всі тисли нам руки й бажали щасливої дороги. І ось ми вже мчимо наповненими вогнями вулицями Москви; я зирнув на Ларису й побачив, що обличчя в неї лагідне — вона тихо всміхалася. Я перемовлявся із власником машини, а дівчина сиділа в сутінку, як мовчуще божество, й м'яко погойдувалася.
На вокзалі ми забрали речі, перепакували їх, при чому я конче мав побачити ляльку, яку Лариса купила "моїй дівчині", лялька була як лялька, але я її похвалив, од чого Лариса зацвіла. Потім ми пішли випити кави, і Лариса знову заявила, що вчинила правильно, взявши мене в провожаті, а тоді обережно почала розпитувати, хто ті люди, в яких ми були, і звідкіля я їх знаю. Я ж розповів їй про процес Даля, про який вона, звісна річ, не чула.
— Славні люди,— сказала Лариса.— Таке враження, що в тих концтаборах тримають найкращих людей.
— В політичних концтаборах,— сказав я.
— А чого ж їх садять? — наївно спитала Лариса.
— Бо вони мислячі. А суспільство й країна дурнів мислячих не терпить. Мусиш уже це зрозуміти.
Лариса не відказала нічого: була задумана.
Цього разу їхати нам випало не так зручно: ні купейних, ні плацкартних місць не було, а лише в загальному вагоні — це значило, що ми на двох мали одну полицю. Сподівався, що у вагоні буде третя полиця, куди закладають речі й матраци, але в цьому її не виявилося, отже нам випадало спати по черзі. Лариса відразу ж залягла спати, а я сидів біля неї, твердо вирішивши сидіти без сну, скільки зможу, щоб її не турбувати, адже перед нами було ще дві ночі, в які хіба вдасться передрімати. Навпроти нас — жінка з двома дітьми, дітей вона вклала, а сама сиділа подрімуючи, горішні ж полиці були захоплені двома напівп'яними лобура-ми, які дико хропли, розсилаючи бридаш-ний сопушний дух. Я поклав голову на руки на столику і мене заколисало й загойдало. Заснути в такій позі годі, але в голову почали лізти всілякі, часом химерні й дурні думки. Думав я про людей, позбавлених даху, як оце ми, котрих кинуло в цю чи таку як ця мандрівку, котрих жене із домівок якась нагла потреба, і вони мучаться на жорстких полицях і не сплять, і впадають у напівсонні марева, і дух неспокою та невлаштованості посів цих людей. Вагон був старий, розхитаний і немилосердно рипів, ніби стогнав, що і йому немає відпочинку та спокою, що і йому кудись треба пертися тоді, коли хочеться забитися на якусь глуху колію і тихо заростати там травою. У вагоні кашляли, хропли, сякалися, а Лариса лежала тихенько, відвернувшись до стіни; годі було сказати: спить вона чи щось думає, адже і в неї мусить бути багато вражень — пустилася в таку мандрівку вперше, як, до речі, і я, адже за межі рідної землі ще не виїжджав. І мені знову уявився юнак із 1947 року, який, здається, їхав цією ж колією з побитим і понівеченим у катівнях тілом; юнак, який уже не вірив, що колись на рідну землю повернеться і який на неї й не повернувся, а пропав десь у невимірних просторах цієї тьмавої землі, яка дише на мене ніччю, запахом цих людей, яких ущерть набилось у вагон і який аж розвалюється, стільки їх тут напхано. І мені здалося, що той світ, який я досі бачив і в якому жив, таки справді маленький, бо існує ще світ світів і безліч їх накладається один на одний, і ті світи зовсім не подібні до мого, як не подібні до моєї інші чужі землі. Отже мені треба залишатися спокійним і милосердним до тих світів, хоч вони мене й відштовхують,— легше з них кпити й не розуміти, ніж розуміти. Можливо, ті інші світи, в які закидає мене доля,— це теж вогненна піч, яка хоче по-своєму спалити мене, щоб не був я безрозсудно самовпевнений, бо я в цьому світі — загублена піщинка чи пушинка, і мене ганяє вогняний вітер по пустелі, адже поруч з кожним із безлічі світів існує ще й безліч пустель, які розкривають на піщинки беззубого, безмежного рота, щоб їх пожерти...
Я, здається, задрімав, бо мені ввижалася піч, в якій гогоче вогонь, а ми сидимо з батьком біля неї, і він повільним голосом викладає власну науку життя і власне розуміння Бога. І я думаю, що Бог — це і є система цих світів та пустель, і він, може, недаремно кидає нас у такі мандрівки, недаремно жене нас із хрестом на спині на гору, де кожного мають розп'ясти і розпинають, бо життя наше — це і є хресний путь на Голгофу навіть для тих, хто цього не відає...
Десь опівночі Лариса заворушилася. Я звів голову. Мати з дітьми у якийсь дивний спосіб умістилися на вузькій полиці — всі вони спали.
— Лягай поспи,— прошепотіла Лариса.— Я посиджу.
— Ні, ні,— заперечив я.— Спи. Рано іще!
Лариса позіхнула.
— Фу! — сказала вона.— Ніяк не можу прокинутися.
Я погладив її ніжно по голові.
— Спи! — сказав.— Мені тут зручно.
— Нічого тобі не зручно,— прошепотіла вона.— Я зараз прокинуся... Але знаєш що, лягай біля мене, якось помістимося.
Звільнила біля себе місце, і я затерп. Ні, ліпше сидітиму тут, бо біля неї я тим більше не засну. Окрім того, мені було ніяково.
— Лягай,— шепнула Лариса.— Нам ще багато треба витримати.
І я здався. Ліг боком і відчув її тепле тіло.
— Ну от,— прошепотіла сонно Лариса.— А тепер спати!.. Обійми мене, щоб не впав.
Я обійняв її, необережно зачепивши груди, вона на те не зреагувала. Нас заколивало й захитало, але я спати не міг — тіло наливалося вогнем. Лариса ж уже знову спала, а я гойдався й коливався, відчуваючи у тілі трем. Поїзд спинявся, смикав і котив далі, а я палився, ніби був підпалений зсередини. Так само, здається, палилася й Лариса, бо тіло її зробилося непомірно гаряче і аж пекло мене. Але втома все-таки долала, і я заснув, міцно притулившись до Ларисйної спини й тримаючись за неї, а коли прокидався, мене освітлювало якимсь дивним світлом, і отак плив я у ніч, виринаючи й поринаючи із світла у темряву, із неспання у сон, який розривався раптом, як тонке полотно з теплим, дерливим шумом. І ніколи ні до того, ані опісля не відчував я такого затишку і щастя, бо ми на цей короткий час стали як ніколи близькі одне до одного, і не було нам на цій тісній полиці мало місця: ми боялися рухнутися чи повернутися на другий бік, щоб не дозволити собі вільнішого жесту, хоч кілька разів, прокинувшись я заставав свою руку на и персах чи біля них і швидко руку прибирав. Лариса ж залишалася непорушна, ніби нічого не помічала.
Десь близько п'ятої нас розбудила провідниця і віддала нам квитки, за годину мали висідати.
— Почергуй, я ще трохи подрімаю,— по-дитячому промуркотіла Лариса.
Я пішов у туалет, умився, а тоді стояв у тамбурі й курив. Дивився на своє зображення у склі і відчував, що в мене легенько тремтять пальці, саме ті, які недавно дотикалися Ларисиного тіла. Дивна то була ніч, дивна й солодка, хоч я не знав, чи мені радіти на ту солодкість чи смутитися. Коли ж повернувся на місце, Лариса вже сиділа, наставила проти себе дзеркальце й чепурилася.
— Поспала б,— сказав я.— Ще є час.
— Ну, ні,— сказала вона.— Треба привести себе до ладу...
І ось ми вийшли на якійсь сутінковій станції, на якій виднілася осяяна жовтою лампочкою назва: "Потьма".
— Це що, вони спеціально так назвали станцію? — спитала здивовано Лариса.
— Мабуть,— відказав я.— Пітьма є пітьма!
Станція була забита товарняками, і ми побачили, що люди після того, як наш поїзд від'їхав, притьма побігли через колію, а там полізли під поїзд на другій колії.