Оце прямо з Нью-Йорка. Від вашого чоловіка листа привіз". Ти думаєш, мені 16 років?
Я цього, до речі, ніколи не думав.
– Ти гадаєш, мене так легко обдурити? То де ти був?
– В Америці. В Нью-Йорку!
– Ще де?
– У Вашінгтоні!
– Ще де? Тільки швидко і не кліпай очима?
– У Філадельфії!
– Ще де?
– У Нью-Джерсі!
– Ну?
– Що "ну".
– Ну, ще де?
"На Ніагарський водоспад їздив. Хотів було втопитися – хотів трохи пригамувати пристрасті дружини. – Але американська влада не дозволила. Сказали: "ноу, сер". Маєте бажання топитися, то, будь ласка, з канадського боку, там хоч сторч головою".
– Я питаю тебе, де ти за цих два місяці ще був? Сидів безвиїзно у Нью-Йорку?
– Їздив у Рівердейл. До Васі Поліщука.
– Мене Вася не цікавить.
– Бачив Люду.
– О, з цього б ти й починав. З цього завжди треба починати.
– Я ніколи не знав, що треба починати саме з цього. Я...
– Що ти роз'якався?! – Вона підвелась.
Я відчув, що зараз може вдатися до тортур. Не дружина – прямий нащадок іспанської інквізиції.
– То куди ти їздив? Я тебе останній раз питаю.
– В Америці був. У найпередовішій країні капіталістичного світу. Скорочено пишеться США.
– Найпередовішій?
– Найпередовішій. Але в капіталістичному світі, – зовсім перелякався я. Не вистачало тільки, щоб рідна жінка перевіряла мою політичну платформу.
– Слухай, невже ти сумніваєшся, що я надійний? Грамотний. Комунікабельний. За кордоном родичів нема. У тюрмі ніхто не сидів і зараз не сидить. Сам не судимий. Морально стійкий. Що ти ще з мене хочеш?
– Морально стійкий, кажеш? За кордоном нікого нема й не було? Їздив по Америці? І більше ніде? – енергійно допитувала вона мене, тримаючи в руках один із найваговитіших американських сувенірів.
– Більше ніде. Це моє останнє слово.
– Тоді скажу я. – Вона зробила загрозливий крок уперед. Я зробив точнісінько такий же крок, тільки назад.
– Ти був в Одесі. От де ти, голубе, був і де кінчав свій черговий роман. І оцей мотлох, що ти мені привіз, – купив на знаменитій товкучці.
– На весь світ, – вихопилося у мене.
– Що на весь світ? – не зрозуміла вона мене.
– Одеський товчок був знаменитий на весь світ, але його вже давно закрили. Тепер є в Нью-Йорку, в даун-тауні.
– Ти мені баки не забивай. Твої слова – не факти, ось факти, – показала вона мені предмет, перевернутий нижньою частиною. – Оце факти! Бачиш, написано: зроблено в Одесі.
Я глянув і похолов. Там справді стояло: "Мейд ін. Одеса".
– Підступи імперіалістів, – вихопилося у мене. – Але звідки?
– От і я тебе питаю: звідки?
– Америка ж з Одесою не торгує.
– Видно, торгує, коли привіз із… Америки.
– Ти мені не віриш?
– А ти б мені повірив, коли б я десь їздила собі, потім повернулася і запевнила тебе, що була у Франції, а товари привезла з Житомира. Ти б мені повірив?
Справді, почухався я, логіка залізна.
– Тепер, – вона пішла ще далі. Я відступив на останній рубіж. Позаду була стіна. – Тепер, – вона вже стояла поряд з двома важкими предметами сорок четвертого розміру на подвійній підошві "сабо". Це були черевики для сина. Кожен з них важив стільки ж, скільки важить один черевик водолаза. Якщо таким черевиком трохи пристукне, увійду в паркет поверхом нижче, Я зіщулився.
– Боїшся? – запитала вона.
– Боюсь.
– Мало того що гуляєш, але й боїшся в цьому признатися. Ти завжди був боягузом. Я просто дивуюсь, як за тебе вийшла заміж. Та про це вже пізно говорити. Тепер слухай далі, – фантазувала вона. – Ти засипав мене своїми бездарними листами, які мені щотижня приносили підозрілі типи.
– То наші люди. Ти не маєш права так казати. Я за тобою скучав і хотів, щоб мої почуття швидше через океан перелітали. В мене, може, була ностальгія. Ти хоч знаєш, що це таке? Ти хоча б чула коли-небудь про таку хворобу?
– Чула й вивчала. Я до ностальгії не маю ніякого відношення. Ностальгія – це сум за батьківщиною. Ти ж не скажеш зараз, що я тобі дорожче за Батьківщину? Але пішли далі.
– Далі нікуди, – я намацав лівою рукою стіну.
– Покажи мені щось американське! – наказала вона.
– У валізах – усе американське, – відповів я. – Все купував у Нью-Йорку, Вашінгтоні.
Вона повернулась і нагнулась над чемоданами.
– Гонконг, Корея, Японія, – читала уголос.
– В тебе розігралась хвороблива уява.
У відповідь вона запустила в мене биті валянки. Я їх підняв і прочитав:
– Мейд ін Ісландія!
Вона кинула мені ще якийсь сувенір: "Мейд ін Японія". Предмети летіли в мене, як трасуючі кулі в збільшеному до снарядів вигляді.
– Франція, Західна Німеччина, Англія, Ірландія, Шотландія, Нідерланди... – Я ледве встигав читати назви країн.
– Ти що, був у кругосвітній подорожі?
– У Нью-Йорк припливають товари з різних кінців світу, – захищався я.
– А що ж ти, голубе, не привіз жодного сувеніра із Америки?
– А те, що ти тримаєш в руках, я звідки привіз? Із Козятина чи з Шепетівки?
– Тут нема жодного найменування, – по-комерційному мовила вона, – американського виробництва.
– Зовсім нема? – у свою чергу здивувався я.
– Зовсім, – вона тицьнула мені ярлички: один, другий, третій, четвертий.. В очах побігли кола, як на електронній стрічці реклам, "Мейд ін Корея", "Мейд ін Китай", "Мейд ін Гонконг", "Мейд ін Тайвань". – А де ж американське?
Я відчув, що червонію. І цього разу, здається, справді за Америку. Мені стало соромно, як ніколи.
– Ти ж кажеш – найпередовіша країна у світі.
– Була, – здався я.
– Викручуєшся. Цікаво, що ти зараз придумаєш?
– Треба читати газети, дивитися телевізор. Америка на сьогоднішній день відстає...
– Я хочу знати, чого ти так почервонів? Скажеш, від своєї довгої промови?
– Я червонію за Америку. Мені соромно за американців, За чудовий і трудолюбивий народ. За енергійний, ввічливий, демократичний, дружелюбний, здібний, талановитий...
– Ох, ох, ох!!!
– Так, так. Ти не охкай. Я серйозно кажу. Кажу, бо мені сьогодні стає страшно, коли я задумуюсь, куди йде ця країна. Куди адміністрація, монополії, воєнно-промисловий комплекс тягнуть свій народ...
– А чого це тобі за них голова болить?
– Того, що сьогодні у світі все у взаємозв'язку. Чи розумієш це ти? Якщо сьогоднішня адміністрація втягне свій народ у безодню, то Америка в ту безодню втягне і нас. Вони сьогодні займаються тільки озброєнням. Вони роблять лише ракети, бомби й труни. Їм ніколи робити тобі цих пухових пальт. Їм нема вже кого скубти. Вони середнього американця вже обскубли до нитки. Скоро його голого пустять по світу.
– Якщо Америка не турбується про своїх громадян, чого повинен турбуватися про них ти?
Я не відповів. У кімнату забіг син. Я зрадів.
– Хелоу, бой! – гукнув до сина. – Збігай на шопінг і візьми, пліз, у Мюллера пива. Тільки бочкового, о'кей!
– О'кей! – відповів син і, довго збираючись, сходив по те пиво аж після обіду.
– Сенк'ю, бой! – посміхнувся я.
– Але пиво не Мюллера, – сказав син. – Сьогодні пиво продавав Мілер.
– Яка різниця, аби не кисле! Все о'кей, – випив я ковток. – Сенк'ю, синок!
– Пліз, ватербутер, – відповів син.
– Не валяйте дурня, – втрутилась дружина й мати водночас.
– А чи не пішла б ти і не принесла тарані, – сказав я.
– О'кей, бой! – похвалив мене син.
– Вчи, вчи! – сказала мати. – Побачиш, ким він стане, як виросте...
– Але це вчу не я. У мені ще живуть пережитки вчорашнього минулого, Я ж учора тільки повернувся із США, і ти б це могла зрозуміти.
Дружина мене все одно не зрозуміла.
– Тиждень без року побув, і вже по-нашому ні бельмеса, – зауважила осудливо вона.
Ні, що не кажіть, а жінки народ консервативніший, ніж ми з вами. Вони так швидко під вплив Заходу, як ми, не потрапляють. О'кей!
Через місяць я виїхав з Києва, щоб продовжити писати свій "Вавілон" у провінції, в тиші й самотності. Я спочатку працював у знаменитому на весь Союз (тепер, гадаю, і на весь світ) Немирівському будинку відпочинку. І ось якогось дня до нас прибув невизначеного віку, невизначених занять і професії чолов'яга. Його посадили поруч з моїм столиком. Як тільки йому визначили місце, він одразу глянув на мене і сказав:
– А в Америці не так. От коли я був в Америці, мені у перший день приїзду запропонували сісти біля вікна...
Цим він мені одразу не сподобався, бо мітив прямісінько на моє місце. Але цього йому, видно, було мало. В обід дієт-сестра робила обхід. Вона всім без винятку бажала смачного й питала, у кого які будуть претензії, пропозиції. Підійшла й до мене. Я настільки розгубився, що автоматично випалив: "Все о'кей!"
Той же чолов'яга зауважив:
– А в Америці не так. От коли я був в Америці... Так мене ще зранку запитували, з яким номером я обідатиму: 6-м, 10-м, 15-м.
Коли сестра пішла, він звернувся до товариша, якого посадили поруч нього.
– От коли я був у Ялті, мені одразу поклали серветки, як і тому он товаришеві, – показав він на мене.
– Зараз принесу і вам, – спалахнула від сорому офіціантка. Заодно, очевидно, і за мене.
– А в Америці не так. От коли я був в Америці, – вів далі він, не даючи взятися сусідові за ложку. – В мене на столі стояли: гірчиця, сіль, перець і хрін, хоча я й сидів на дієті.
Я глянув на свій стіл: на ньому стояв набір спецій, які він назвав. Я, не чекаючи офіціантки, переставив набір до нього.
– А в Америці не так. От коли я був в Америці, – сказав він мені, неначе цю фразу я від нього мав почути вперше в житті, – мені офіціантка цей прибор сама подала...
Так тривало кілька днів. І вранці і ввечері я чув оту фразу: "А в Америці не так". Я ходив з нею на прогулянку, до знайомих, у кіно, на концерт і на екскурсії. Я її поклав на ноти, почав наспівувати пісеньку на мотив "Коли б я був полтавським соцьким...". Словом, що я не робив, а тієї проклятої фрази позбутися не міг. Досить мені було її забути, як, прийшовши в їдальню, знову почув:
– А в Америці не так. От коли я був в Америці, – мовив він до офіціантки, – мені на гарнір завжди давали або смажену картоплю, або гречану кашу. А ви мені що подали?
Я глянув на свою тарілку. У мене в тарілці була гречана каша.
– Гречану кашу, – сказала офіціантка.
– Це ви називаєте гречаною кашею? А в Америці...
Я більше не міг витримати. Підвівся з-за столу, про всяк випадок прихопив з собою десертного ножа. З практики знав, що такими ножами масло важко різати, а такого типа просто доведеться пиляти. Але я готовий був на все.
– Слухайте, ви! – підійшов до нього я.– Коли ви були в тій Америці?
– Я там не був! – тихо зізнався він.