Так, мабуть, я трохи не розрахував з візитом…"
Григорій зіщулився, хоч у кабіні й було досить тепло, насунув шапку на самі очі...
Якщо рейс зірветься, соромно буде додому з'явитися. Дружина вже й речовий мішок наготувала… Ясна річ, тривале розлучення і далека дорога її не дуже втішали, проте й не розраювала. У селищі трасовиків шанували – і повага, й заробітки. Щойно сьогодні він виїде за селище, як вона вже відчує себе дружиною трасовика, вже припише себе до вузького кола "трасовичок".
Ще трішки понервувавши, Віктор, за звичкою, засунув долоні під пахви і, скоцюрбившись у кутку кабіни, спробував — "дідько з ним: що буде, те й буде…" — безтурботно задрімати. Зрештою, Гараша він теж розумів. Усе ж таки вісім років підряд він проходив у парі з Раловим. Стільки пригод, стільки разів рятували один одного… Звичайно ж, таке не забувається. Нічого, через місяць – сам директор говорив про це – на базу надійдуть нові машини, і тоді йому вже буде байдуже і до Василя, і до Михайла Ралова…
3
Коли Гараш зайшов до кабінету директора, той стояв за столом і з-під насуплених брів дивився на двері. Здається, він тільки на нього й чекав. А може, просто замислився над чимось своїм.
— Виїжджаю, — проказав Гараш, не вітаючись. Він одвик від цього й постійно забував, що на базі люди ще розрізняють дня і ночі, і кожного ранку вітаються одне з одним. У дорозі трасовики не вітаються, не заведено; вважається, що весь час перебувають разом.
— Щасливо, — відповів той, дивлячись повз нього. Але відразу ж схаменувся, зітхнув і швидко оглянув Василя з ніг до голови, як-то оглядав перед далеким рейсом кожного. – Шарифов, он, дванадцяту добу сидить десь біля Верхоянського хребта. А машина без рації. Трасу завалило. Рятівники ніяк не можуть пробитися до нього.
Гараш уже чув про випадок із Шарифовим, але виключно із співчуття запитав:
— Скільки йому до житла?
— Щось біля двохсот.
— За північними мірками – не так вже й далеко. В усякому разі, Шарифов має протриматися. Років із п'ять на трасі, це вже досвід.
Директор тяжко зітхнув. Усі мислимі доводи на користь порятунку Шарифова йому були відомі; та й аварія ця не перша, та все одно переживав так, нібито особисто винен у тому, що трасовик до місця призначення не прибув.
— Метеорологи божаться, що на тій ділянці — завірюха, а над гірськими вершинами – зимовий туман. Літак не піднімеш…
— Я знаю Шарифова, не раз ходив з ним колоною. Цей за будь-якої ситуації протримається, — повторив Гараш, бо уявлення не мав, що ще можна сказати в цій ситуації. – І не таке траплялося, але ж виживали.
— Ти певен, що протримається?
— Це ж Шарифов. Не перший рік тут.
— Добре було б… Сам ти готовий?
— Перезимуємо…
Гараш одразу ж хотів запитати про путівку, хоч добре пам'ятав, що вона вже в кишені у Климука. Проте директор випередив його: ледь помітним жестом підсунув до краю столу якогось папірця. Гараш підступив ближче і зрозумів, що це вона. От тільки поруч із його іменем стояло ім'я не Климука, а Ралова.
Гараш узяв аркуш, згорнув його вчетверо й пильно подивився директорові у вічі.
— Я не міг відмовити Климукові. Не мав підстав, та й просив дуже. – Директор відвів погляд і, за звичкою, потер долонею кінчик носа. – Тобто, як не крути, а слід було підстрахуватися, адже Ралов у черговий раз пакує валізи та збирається на південь. А на метеостанції чекають на вантаж, і ми до них найближче. Словом, поговориш із Раловим сам. Так, то так – ні, то ні. У Климука в кишені путівка на тебе і на нього, тобто запасний варіант відпрацьовано.
— Минулий рейс видався дуже складним, — спробував Гараш хоч якось реабілітувати свого напарника.
— Хіба я не знаю? Сам не один рік за кермом провів.
— Тільки чотири дні минуло, як повернулись. Втомився Ралов.
— Все одно спробуй витягти з собою. Якщо не піде, завтра може з'явитися за розрахунком. Але тоді постає питання: з ким тут лишатися, з новачками, які уяви не мають, що таке траса?
Гарашеві ця фраза була знайома. З першого дня директор над усе побоювався звільнень. Як кожна нова людина на цій нелегкій службі, він страшенно боявся розгубити досвідчених трасовиків, тому що їх не можна було порівнювати навіть із першокласними водіями. Це вже якась особлива кваліфікація, якої набувають роками гіркого досвіду, це вже справжня професійна каста. При ньому вже й так звільнилися двоє, а де візьмеш таких? Молоді й тут, біля селища, не витримують. До Півночі треба звикнути.
Він провів Гараша на подвір'я і гукнув йому вслід:
— Спробуйте пробитись хоча б за сім діб! Тут же зовсім близько, а вантаж – сам розумієш, терміновий.
— Перезимуємо, — погодився Василь, не обертаючись.
Климук чекав біля його "Уралу". Нічого не сказав, тільки запитливо подивився на нього і простягнув цигарку. Гараш не відмовився, а на знак вдячності навіть торкнувся його плеча.
— Ну, рушили під псалмоспіви моторів...
На якусь мить той завмер. Далі кинув цигарку в сніг і побіг до своєї машини. Гараш відчув, що про існування другої путівки і таємної домовленості з директором той навіть не здогадується, і це неприємно вразило його.
"Не варто б ображати хлопця останніми умовляннями Ралова, — буркнув собі. – Але що вдієш?.."
Стояла звична для якутської осені погода. Мороз під тридцять. Ні сонця, ні хмар, лиш якась бруднувато-сіра завіса, за якою за двадцять метрів від тебе ховався увесь навколишній світ.
Климук вважав, що Василь передбачливо звертає на його вулицю, і це остаточно заспокоїло. Тому страшенно здивувався, коли старший рейсу трохи не дотягнув, зупинився біля обійстя Ралова, посигналив, і вискочив із кабіни.
"Отакої…" — тільки й мовив собі. Тріснув дверцятами й теж опинився на снігу. Гараш уже стояв, підперши велетенським плечем борт машини, й чекав.
Кілька хвилин у будиночку панувала цілковита тиша, мовби там нікого й не було. Потім двері рипнули, й на порозі з'явився Ралов. Вони з Гарашем довго, занадто напружено й занадто довго, дивилися один на одного, аж поки Ралов не витримав. Стиха вилаявся і повернувся до хати, щоб невдовзі вийти звідти з усіма речами й рушницею.
— Тільки заради тебе, — похмуро проказав він, зупиняючись біля Гараша. – Заради нашої дружби.
Василь мовчки кивнув.
— Хіба це дороги? Я б свого ворога в пекло по них не віз!
— Псячі дороги, — погодився Гараш.
— Це останній рейс, клянусь тобі! Плюну на все. Чув, Шарифов уже котру добу "загоряє" в тайзі, бозна де?
— Ти правий: за цими трасами шкодувати нема чого. Коло них вже й вовки не виють, — проказав Гараш, не підводячи очей. – Чесно кажучи, я і сам подумую, якби його чкурнути кудись на Південь…
Ралов, ні про що не здогадуючись, пройшов повз занімілого Климука й закинув речі в кабіну. Він наївно вирішив, що то Віктор спеціально пригнав машину до його хати, на прохання Гараша.
— Хто їх назве трасами?! – провадив свій вічний, ритуальний монолог. — Тільки ми, дурні, товчемося по них!
— Що правда, те правда…
Гараш кинув поглад на хатину, й побачив у прочинених дверях Катерину, дружину Ралова. Раніше вона завжди проводжала Михайла до машини, пригадав він, але не витримувала й пускала сльозу. Його Марія колись добряче вилаяла її за це. Оплакувати рейс розцінювалося поміж дружинами трасовиків, як злочин. Плакати можна було тільки після повернення. Катерина тоді щойно приїхала – Михайло вблагав її у листах, і вони побралися вже тут, – отож цього "закону траси" вона не знала. Або ж просто не вміла дотримуватися його.
Підійшов до Климука, поклав руку йому на плече.
— Ну, отак воно все, розумієш… Словом, будуть машини, і ми з тобою ще поїздимо.
— Не біда. Сам директор обіцяв, що через місяць надійде одразу чотири "Урали"…
— Місяць — це дурниці, це один порядний рейс. Так що перезимуємо.
Вже сідаючи в кабіну, Гараш іще раз зиркнув на двері. Вони були прочинені, але Катерину ховав від його погляду морок сіней. Гараш задивився на жінку трохи довше, ніж треба було, і несподівано спіймав себе на тому, що все ще чекає на її появу. Хоча б на одну мить. Просто його очі сумували за жіночою постаттю.
"Якщо вона не витримає, як моя, Михайло залишиться тут назавжди, — подумав він, зручніше вмощуючись і видобуваючи з кишені цигарку. – Тоді в селищі він не всидить і днини. Тішитиметься кожним рейсом. Як оце зараз тішуся я…"
Дві-три хвилини Климук ще стояв край дороги, поміж машинами, і після кожної затяжки поглядав на цигарку. Він знав, що трасовики рушать саме тоді, коли викинуть свої недопалки. Зараз вони обидва сиділи з напівзаплющеними очима і, під "псалмоспіви моторів", ритуально перекурювали перед двома тисячами кілометрів крижаного безлюддя.
Листопад 1974, Москва-Одеса
КНИЖКА
КИРИЛА РОМАНЮКА.
Три шкільні зошити зчеплено сировими нитками і вставлено у якусь потріпану обкладинку. З їх пожовклих сторінок ледь прозирають незграбні літери, абияк стулені у неоковирні слова.
Оце вона і є, ота "книжка Кирила Романюка", про яку вже давно знає все село. Так, усе… Хоча й дістає її старий із почорнілої бляшаної скрині дуже рідко. Хіба що зайде мова про ті страшні літа, і хтось дуже попросить, як оце зараз.
Тай нема в тій книжечці нічого особливого, лиш пишеться, що йшов собі чоловік степом. І не один. А попереду брела череда.
Гнали її не день і не два. Пили терпкий степовий пил і заїдали посолодженими надіями, що цьому безводдю колись та настане кінець.
А по затруплених шляхах метушилися біженці…
Час від часу череда звертала з обочини і кидалася до людей.
Розпатлані тлусті баби хапали корів за роги і тягли подалі від людського місива. Тягли, аби нашвидкуруч витерти подолом закіптюжене вим'я та пожадливо вицярпати з нього бодай якусь краплину білої живиці.
Молоко цвіркало у відра і горнятка, зарошувало порепані жіночі руки і скрапувало з них на випалену, змучену від бездощів'я землю.
Скотина вдячно лизала жіночі руки, що витягали з її вимені пекучий біль, і дивилася на бабів сумними, по-людськи заплаканими очима. Проте витримували цей погляд і ці сльози не всі. Декотрі з жінок, не знати чому, розлючено били худобину межи роги, відтак хапали відра й горнятка, і втікали з ними, мовби з краденим. Таки втікали, бо хто ж то може спокійно дивитися у ці змаруджені голодом і спрагою очі худобини?
Корови кидалися слідом за жінками і зникали у гливкому натовпі.