Бо жоден з них не мав натруджених рук –це Алі відразу зауважив.
Юрба гнала Алі й слов'янина до брами кварталу.
І зразу ж, тільки-но Алі зі слов'янином переступили браму кварталу, юрба, мов за командою, замовкла. Лють збіговиська вмить ущухла. Всі повернули і, не розмовляючи один з одним, спокійно пішли в затишок храму, щоб розлягтися і сидіти безтямно, без всякого руху і чекати, коли жерці з храму винесуть їм залишки від пуджі6.
Хлопець і дорослий поспішали вулицею, тремтячи від напруги, від страху, що зараз оці всі люди схаменуться й кинуться на них, як тільки-но ті, біля храму.
І коли вони зрештою вийшли з кварталів і попрямували пустирем до порту, під першим же великим деревом слов'янин сів навпочіпки і, втираючи рясний піт з лиця рукавом довгополої арабської сорочки, голосно розреготався. Сміявся довго, відчайдушно, аж сльози йому потекли з очей. Він аж корчився.
Алі перелякано витріщився на слов'янина, бо йому здалось, що той від пекучого сонця і від переляку збожеволів.
Слов'янин, помітивши вираз його обличчя, махав рукою, мовляв, він не може говорити від сміху. І щоб Алі не переймався,– він, слов'янин, не збожеволів,– пояснить. Отож, пересміявшись, він охрипло сказав хлопцеві:
— Я думав, що інший квартал почне нас бити. Які тут люди, такі самі люди у моїй країні – Русі! Поки загроза їхнім халупам і храмам, вони зразу кидаються на непроханих зайд. Тільки відігнали від свого порога, їм усе байдуже: і куди пішов далі їх ворог, і що буде іншим халупам робити. Точнісінько як індуси, точнісінько наші князі і наші бояри. Значить, усі люди в однаковій глупоті є скрізь!
Алі це було нецікаво і не зовсім зрозуміло. Він ще ніяк не міг відійти від переляку і спитав у слов'янина:
— Слухай! Ти воїн, ти дорослий муж! А тобі не було страшно, коли на нас кинулись ці храмові гієни?
Слов'янин спохмурнів, кілька разів обтер обличчя, і рукав геть став темний від поту. Він стомлено видихнув повітря і сказав:
— Ще й як було страшно! Всю утробу ніби хто рукою схопив і стиснув! Добре! Пішли!
Він, крекчучи, чого Алі ні разу ще від нього не чув, підвівся, і вони почимчикували до порту.
А там уже на них чекала нова пригода. Бо відколи Алі ступив на дерев'яні хідники Басри, від того часу всякі дурні та небезпечні пригоди не полишали його, а тільки безперервною ліниво намотувались, накручувались одна на одну у велетенський клубок.
27. РОЗПОВІДЬ ПОДОРОЖНЬОГО
В одинадцяту ніч місяця рамадану, під час великого посту, до високої двоповерхової оселі, схожої на сторожову вежу, підступив стрункий худорлявий молодик. Одяг на ньому був йєменський – довга спідниця-фута, міцна, хоч і потерта, безрукавка – садрія, на ногах зовсім нові сандалії-хаза. Через плече в нього висіла вовняна плетена торба, яку носять йєменські горяни, а за широким шкіряним поясом стирчав держак чингалу-джамбії. Голова обгорнута платом так, що було прикрито майже половину обличчя. На плечі з-під плата спадали дві коси, які носять моряки-йєменці. Ішов він трохи розгойдуючись –так ходять люди, що довго пробули на кораблі в морі. І водночас кроки його були зовсім безшумні як у мисливця, що вистежує сторожкого звіра.
Странній підступив під двері оселі і, проказавши привітання, тихо покликав:
— О шейх! Чи дозволиш ступити до твоєї оселі?
І голос із даху проказав:
— Зачекай хвилину, подорожній! Зірки не можуть чекати.
За якийсь час почулося рипіння сходів у будові, потім двері зовсім без всякого звуку відхилились всередину, і на порозі став господар зі світильником над головою.
Він мовчки показав рукою нічному гостю проходити до оселі.
І тільки коли засунув на міцний засув двері, оберігався і схвильовано проказав:
— О Аллах! Зрештою я дочекався тебе!
– Так, о шейх! Це я повернувся до твоєї оселі!
Сивий, згорблений, але ще досить міцний чоловік поставив на голий тахт світильник і обійняв молодика. Він тричі поцілував його в скроні, а той поцілував йому руку.
Потім господар запросив його до трапези. І сам полив на руки своєму гостеві.
Подав кухоль чистої прохолодної води з великого спітнілого глека.
Коли прибулий вгамував свою спрагу, приступили вони до трапези.
Та гість їв без усякої охоти, тільки ще двічі пожадливо пив воду.
— Тебе мучать спрага, мій юний друже?
— О шейх! Мене мучить не та спрага! Мене мучить спрага розповісти про свої пригоди достойній людині,– ти ясновидющий і ти це, о мій шейх, добре відаєш.
— Відаю, мій друже! І тому не будемо відволікатись від справи довгими балачками. Розкажи мені краще, як тобі мандрувалося всі ці роки. Чи побачив ти всі ті дива, які хотів побачити? Чи здійснилась твоя мрія?
— О мій шейх! Я побував скрізь, де буцімто бувають чудеса, про які розповідали бувальці на багдадських базарах! – Мандрівець випив ще води і, вславивши Аллаха та призвавши благословення на пророка Мухаммеда та весь його рід, почав оповідь.
Розповів швидко, довго не розмусолюючи про свої пригоди в Шатт-ель-Арабі і на кораблі в морі-океані.
Закінчив такими словами:
— Це все було тут, у світі арабів, мусульман. І головне тут було диво, що я живий вислизнув із лабет своїх одновірців і одноплемінників. Це було найдивніше. І от я опинився в Індії…
Коли відвели разом зі слов'янином коня до палацу раджі і повернулись до гавані, то знов потрапили в халепу.
Раїс митниці разом з каді та мухтасібом звинувачували руббана, що той уникне сплати закяту. Але руббан був метким чоловіком. Він встиг через відступника-оманця підкупити каді. І каді так розсудив, щоб за дарованого раїсові коня руббан віддав монети. А раїс щоб сплатив руббанові за хвости подохлих коней. А з тих грошей щоб руббан заплатив закят. Та і тут руббан вчинив по-своєму. Він заплатив з раїсових грошей платню своїм хлопцям. І найбільші гроші дав неграм-поганам та фарбованому слов'янину. Так що трохи грошей за хвости дохлих коней лишилось у нашої команди! У всякому разі, після цього ні каді, ні мухтасіб не чіплялись до руббана і його хлопців. Та по обличчю раїса я відчув, що добра не буде нашій команді. Вирішив тікати в місто, у квартали, де раїс не має всієї сили. А щоб жити в місті, потрібні гроші. Я сказав слов'янину:
Слов'янине, ти найдобріша людина! Дай мені в борг або просто подаруй трохи монет! У мене немає надії, що руббан візьме мене в ліс. А я хочу піти в джунглі і побачити білого слона. Я можу піти в джунглі лише таємно. Щоб це вчинити, мені треба покрутитись у місті і все вивідати, де найлегше проскочити. А в місті за все треба платити…
Слов'янин довго думав, а потім віддав мені свої десять динарів, а собі лишив три динари. Потім він сказав руббанові, що піде зо мною в місто на торжище. І відвів мене в місто, щоб ніхто з раїсових людей мене не зачепив.
Дав мені великодушно, щедро свої динари, але ще дорожчий він мені зробив дарунок – віддав маленьку йєменську сокиру без держака. Та ще дорожча була його порада:
— Слухай, хлопець! Хочеш жити в лісі – дивися, що їсть звір: свиня, ведмідь, білка, куріпка, голуб. Ще тут в Індії є кращий звір-провідник –мавпа, звір, дуже подібний до людини.
Він пішов до кварталу, де жили погоничі слонів. Бо спочатку погоничі не збиралися виступати до лісу. Їхні брахмани 2 не дозволяли цього. Казали, що зорі несприятливі для походу в пущу по корабельне дерево.
Водночас ті ж самі брахмани кожного дня відправляли на прощу з міста цілі юрби людей.
А треба сказати, що з кожним днем спека ставала все лютішою. О шейх! Не знаю, чи ти бачив щось подібне в обжитому заселеному місці! 3 дерев падали зомлілі від спеки папуги, ворони й кажани! Лежали конаючі люди на майданах і вулицях. Листя скручувалось і опадало з дерев, перетворювалось на землі на ядучий порох! Наш корабель тепер тільки кормою торкався води – навколо вже був пісок.
Водночас хвилі океану і вітер із заходу почали викидати до берега по два – по три вітрильники щодня. Кораблі важко сиділи у воді – були вщент завантажені чорними рабами, горами слонових бивнів, штабами африканського сиродутного заліза та калитами із африканським золотом!!! І зразу ж ціна на золото впала. Те, що раніше можна було купити за один динар, тепер доводилось купувати за два-три динари.
Але й досі не прибув жоден корабель з кіньми. І від того раїс особливо лютував і роз'ятрював у собі злість проти руббана.
У той же час прийшли з лісу в місто дикі люди. Принесли вони всіляке цілюще коріння і мед у луб'яних коробах.
Я ще не міг до пуття усвідомити усіх їхніх звичаїв, що кожен має спілкуватися тільки з тими, до кого він по стану подібний. Але я змикитив сказати портовим п'явкам-митникам, що мій батько в Багдаді продає те, що гублять інші.
Отож я підійшов на торжищі до тих диких людей та й почав їм на мигах пояснювати, що я хочу піти з ними в ліс і подивитись на білого слона. Вони наче не зрозуміли. Тоді я пішов і купив чудову іграшку з білої глини –справжнього білого слоника! О шейх, не дивись на мене з осудом! Я не став, як індуси, поклонятись слонові! Це не був образ бога-слона, лише звичайна дитяча іграшка! О, які я бачив чудові фігури, зроблені індійськими майстрами! Повір мені – у наших землях нічого подібного немає!.. Знов я їм усе пояснив на мигах, вони зрозуміли. Та показали мені, що не можуть мене взяти, бо стражники схоплять усіх нас, а мені відітнуть голову! Вони показали мені на стражів і на моє горло… Тоді, на прощання, я пригостив їх фініками, а вони мене медом. Засмучений, я пішов дивитись на інші всякі дива торжища. Раптом мене потяг за рукав міцної статури торговець із касти шетті 3. Він приходив до нашого корабля і продавав морякам різні речі й наїдки. Шетті-торговець шепотів мені в затінку старого баньяну:
Тобі не личить з ними їсти і пити! Ти хоч і чужинець, а так би як з касти шетті, тільки вашої, арабської. Спілкуванням з ними ти оскверняєшся!.. Слухай, дай мені динар, і я тобі дам дорогоцінну пораду. Вона варта двох динарів. Але ти ще зовсім малий, і тому я збавлю ціну своїй чудовій пораді, ніяких сил від лютої спеки.
Бо спека не спадала тепер і вночі. І океан з припливом не допомагав. Навіть гірше – з-за океану, із заходу вітер ніс пекучу спеку і жовто-сірий претонкий пил. Просто як пилок з квітучих верб!
У жовтавій світанковій імлі, переступаючи через тіла людей і дохлих птахів, ми вийшли з міста…
Широким битим шляхом і попереду, і позаду нас до гір і пагорбів посувались юрми і окремі прочани.