Ярослава любіть... волость пильнуйте. Це мій вам заповіт. І вмер.
— Ти мудро розсудив, княже,— перший сколихнув застояне мовчання Іван Русин.
— В чому ж мудрість моя? — Ярослав не по-княжому сів на поріг гридниці, яку щойно залишили великі бояри. В думках він припадав до деревища свого батька, що споряджений лежить у придворній церкві.
Така несподівана... така невчасна смерть. Ніби смерть буває колись вчасною?
— У тому, що звелів наздогнати Петра Бориславича у Болшеві й повернути його в Галич... що перепросив за поганьблення, вчинене над ним небіжчиком князем, і засвідчив свою покору князеві київському. Ізяславу цього досить. Брань зупинена, меч кинутий в піхви. Ти врятував од погибелі сотні життів.
— Чого ж бояри мої думні, а найперше Сірослав Сірославич, противилися цьому? Адже ти чув , що казали тут... ніби збочую з второваної батьком стежки? Гаразд, що підтримав мене печатник Остафій.
— Боярська дзвіниця низька, княжа — висока. З неї видніше... Адже було покладено на важниці людські життя. І без цього розлито ріки братньої крові. Ворогам нашим, половцям, це на руку.— Русин говорив з молодим князем як рівний з рівним. Цього домагався сам Ярослав, коли вони заприятелювали після тисменицької виправи. Не мав тоді княжич товариства милішого від Івана Русина та каліграфа Радила Новгородця.— Ну, а стежку, Ярославе,— продовжував Русин,— якщо себе шануватимеш, протопчеш свою, відмінну від батькової. Вочевидь це трудніше, ніж ступати за переднім слід у слід. Зате й честь більша.
Ярослав Осьмомисл літа 1187-го тримав на колінах бокате веретено й розмотував з нього нитки. Пучками пальців уперто вимацував різницю між ниткою, яку сукав батько, і ниткою своєю. І не знаходив. Соталася таки одна й та ж нитка, де рівна й міцна, як волосінь, а де тоненька або ж груба й розчухрана.
Думав;
"Як не крути, а мушу годитися з присудом власним: не було в мене ні відмінної нитки, ні власної стежки.
Не було, чуєш, Іване Русине?"
Бо яка різниця між Володимирковим крутійством з Погоринню і зволінням Ярослава? Хіба що подібність одягали в різні одежі: Володимирко нагло принизив гідність Петра Бориславича та його князя, а Ярослав же, повернувши посла з дороги, сам схилив покірно голову:
— Скажи від мене князеві великому Ізяславу: бог узяв Володимира Володаревича. Хай Ізяслав стане моїм батьком, замість померлого. Ізяслав ворогував з Володимиром, тепер бог їх розсудив і ворожнеча скінчилася. Я успадкував княжіння, полки й дружину свого родителя, один лише спис стримить біля його домовини, але й він у моїй долоні. Вклоняюся Ізяславові й прошу, щоб прийняв мене за сина. Мстислав, син його, хай їздить біля правого стремена великого князя, а я з усіма своїми полками — біля лівого.
Покірливу голову не січуть. Кожний жадає мати підручного. Так розсудивши, поїхав на радощах київський боярин.
"Хіба не марно, отже, шукати якоїсь різниці між ниткою батьковою і моєю? Коли б різниця виявилася, То свідчила б, як свідок на суді, що син не осягнув до дна велич батькових замислів і устремлінь. Мова тут не про вбогу Погоринь тільки, мова про відокремлення од Києва, від старого пня, котрий поки що шумить розложистою кроною понад Руссю, але свіжих соків яровим пагінцям не дає, і від спеки не боронить.
Крім того, різниця свідчила б також, що коротка в мене пам'ять: нещасливу битву під Перемишлем засіяв мохом забуття. Гріх би я мав перед родом своїм... Тому хилив я покірливо голову перед Петром Бориславичем, а бачив перед собою ложницю у Перемишльському Дитинці, і видів боярина Петра, який прикладав до вуст родителя мого хрест для цілування, приговорюючи: "Цілуй, княже, й поклонися, що не піднімеш меча на Ізяслава... що Погоринь віддаси".
Ми повинні завше і всюди бути синами своїх батьків".
V
Вячко Горбун ніколи на ніч постелі не стелив, і до цього у зарубі солеварському призвичаїлись. Він звечора ловив стриножених коней, що паслися доокіл на лісових галявинах, напував їх і припинав під піддашшям, що було покрите корою та смерековим чатинням. Після цього Вячко кілька разів обходив з внутрішнього та зовнішнього боку зарубову стіну, вилаштувану з колод, корневищ та гілля, яка безпечним перетнем обступала таборище.
Василько, син Нагрів, спершу не пропускав жодного надвечір'я, спостерігаючи, як готується Горбун до варти. Щось правічне, зникле, забуте людьми воскрешало в рухах цього присадкуватого чолов'яги, воляча сила якого, здавалося, таїлась у потворному горбі. Як тільки він виходив на сторожову стежку, то й де дівалася ведмежа незграбність, у Вячка мовби вселявся лісовий звір і лісовий птах, ступав він беззвучно, під легкою ногою не трісне патиччя і не хитнеться бадилина, од його ока не сховається ні зірваний листок, ні звірячий слід на моховій подушці, а вухо вловлювало найменший шерех.
Одного вечора після того, коли Вячко, обійшовши таборище і заваливши вузький прохід-ворота бервенами, розлігся на кожусі біля ватри, яка горітиме всю ніч, Василько зважився присісти поруч. Спитав:
— Що ти можеш почути у цьому однотонному пошу-мі? Мені видається, що світ повний лісовим шелестом, тільки ним...
Вячко, підперши долонями вузьке бородате лице, з якого не вичитаєш ніякої мислі, несміливо і водночас підозріло втупився у Василька. Солевари уникали Горбу-нового погляду, були впевнені, що він чарівним чином просвердлює очима людину наскрізь... просвердлює і читає, як з писаного, найпотаємнішу думку.
— Чого не спиш? — замість відповіді, перегодом спитав Вячко.
— Не хочу. Гнітить мене ліс, давить, — мимоволі скаржився Василько... Мовив святу правду. Тоді, на початку лісового життя, нипав приголомшений дикою пущею. Найбільше докучала самотність з настанням вечора. Густа пітьма лякала його. Василько навіть простягував руку і в темряві намацував плече діда Солевара, який хропів на лежанці поруч. Але й дотик до теплого тіла не рятував од самотини, йому деколи баглося в сю ж хвилю осідлати Сивого і гайнути пріч з таборища, далі від Вячка, від боярина Яремича, від цього лісу. Гайнути поміж люди, на чисті поля, до яких звик, сидячи над Прутом. Проте дурне бажання тамував у собі, бо куди мав би податися? Куди і до кого? Адже в Коснятка Сірославича довгі руки і цупка пам'ять. Хіба не на це зважив боярин
Микита, котрий напровесні звелів їхати на літо варити в пущі сіль?
— Для тебе й для мене це буде краще. Втямив?
Чого ж, Василько, син Чагрів, не нинішній, він зрозумів, що Яремич теж побоюється тримати на видноті втікача. В пущі жоден пес його не розшукає, а там... перемелеться... забудеться. Та й матиме Яремич хосен.
— Звикнеш,— обізвався на Василькову скаргу Вячко, підсуваючи до себе рожанець і тулію з стрілами. Чи мало це означати попередження: не пробуй, чоловіче, втікати від лісової нудьги, несхибна стріла наздожене? — Всі ви... ті, що прибленькали на Горби з полів, тяжко приростаєте до лісу.
— Ти хіба приростав легше? — блимнув Василько з-під вуса посмішкою.
— Я не приростав, я в лісі вродився, ми од віків тут сидимо. Ьатько мій, дід, пращур,— згорда відказав Вячко. Василько при цих словах зримо уявив роки, ті роки, котрі лишилися йому на життя, змарнованими у пущі. Звідки міг знати, що настане день, коли ліс йому полюбиться, і він покладе посеред нього перший вінчик зруба нової хижі. А тоді мимовільний протест потряс ним і рвучко кинув на ноги.
— Но-но!— й собі погрозливо звівся Горбун.— Не дурій, звідси й кроку не ступиш.
— Ов, а то чому? — Василько дражнив Горбуна, хоч про втечу поки що не помишляв. — Я вольний чоловік. Схочу — піду, і ти дорогу не заступиш. Ні ти, ні боярин твій.
— Спробуй,— спокійно відповів Вячко, і якраз його спокій поцілив у Василька. Дотепер не задумувався, що сам собі не належить. Роботу, яку сповняв узимку на конюшні і тепер у таборищі, вважав платою за харч і одежину, яку давав боярин Микита Яремич. А виходить, що його числять підневільним холопом, робом. Несподіване відкриття вразило й розлютило.
— І спробую, коли буде потреба.
— Всяка спроба закінчиться невдачею. Спершу будеш мати справу зі мною,— Вячко лунко ляснув долонею по тулії з стрілами.— А вже потім з ніччю і пущею. Ти питав, що ловлю вухом у цьому шумовинні? Всяке ловлю... чую, приміром, що не далі як за два поприща звідси блукають сіроманці. Вчора вночі ведмідь...
— Пусте, — перебив Василько. — Я не зелений отрок, в якого страшко вселився, і ти, Вячку, це знаєш,— на ловах з тобою були. Та й не вночі кидав би я наше стано-висько, яко тать. Коли ж надумаю, скажу тобі: "Я йду, Вячку. Бий чолом від мене боярину Яремичу".
— Нема куди тобі йти,— уже лагідніше промовив Горбун. Видно, зачув у Васильковій мові гідність мужа і запеклу рішучість.
Чагрів син зітхнув:
— А нема, Вячку, правду мовиш. Світ ніби й великий, і світ, Вячку, малий, перегороджений безліччю стін: з однієї кліті втечеш, до іншої втрапиш.
Оті кліті часто снилися Василькові, нііцо більше — лише кліті, смердючі, тісні. Він прокидався серед ночі, кожна кісточка боліла, мовби лісові духи котили по ньому жорнові кола. Розтирав руки й ноги, біль минався, однак Василько ще довго лежав горілиць без сну, прислухаючись до посапування солеварів, котрі спали в колибі на сіні покотом. Окрім Вячка і Василька, було їх в зарубі ще троє, всі підстаркуваті і всі мовчазні, чужі один одному. Хіба що дідо Солевар, якого Яремич поставив головувати над усіма, зрідка любив побалакати про свою молодість, згадати про те, коли зневажений будучи княжим митальником на варниці соляній у Дрогобичі, вихопив із-за череса ніж і... і накивав п'ятами у праліси Горбів, рятуючись від княжої кари.
"Нас усіх привів на порубіжжя Угорєьке під руку Яре-мича страх перед якоюсь карою. І боярин Яремич, кожній новій людині на безлюдді радіючи, людей прийняв, йому що... Княжі закони посеред Горбів сили не мають. Яремич сам собі закони пише,— міркував Василько.— Але хіба робота наша не є такою ж карою? З диму та в полум'я".
Колись, як ще сестра Настуся сиділа княгинею в теремах Осьмомислових... колись, як Василька, сина Чагрового, князь Ярослав назвав своїм будівничим, він об'їздив майже всі городи Галицької землі, залатуючи княжі справунки. Тоді ж побував на соляних варницях у Дрогобичі, де надивився, як жилаві воли, запряжені в дубові коловороти, піднімали з криниць-"вікон" важкі, шиті з шкіри коші з сировицею.