іхто тепер не ночував у Наталки, хоч хату вона поставила ще більшу, ніж у старому селі, не варилися знамениті борщі, пухові подушки поторкано лежали двома рожевими гірками па старовинному дерев'яному ліжку з високими різьбленими бильцями. Пе має меж людська вдячність, але іі невдячність теж. Попервах Наталка пробувала нагадати про себе, приходила до контори, висиджувала на правліннях, слухала промови, сподіваючись, що не вистачить у готелі місця, перепаде і їй якийсь представник, хоч сквериенький. Але всемогутня техніка, вдершись у життя, все перевернула й перемішала. Представники тепер заскакували на півдня, на кілька годин, ночувати пс лишалися навіть у готелі, борщі їли в чайній, все похапцем, мало не на ходу, мерщій падали в машини — і далі, далі! Яка вже тут Наталка, яка там степова Мірандоліпа!
Аж тут падає па Весслоярськ з білої літньої хмари біле диво і заявляє самій Зіпьці Федорівні, що жптимо в Наталки! Точнісінько, як у телевізійній програмі професора Капиці "Очевидно — неймовірне". І па тому не кінець. Ще настануть часп, коли весело-ярівський готель аж тріщатиме від гостей, коли уповноважені сидітимуть у Веселоярську ТИЖНЯМИ й місяцями (дрючком їх не виженеш), коли Наталка етапе справжньою Мірандоліною, бо офіційно призначена буде завідувачкою готелю і головним спеціалістом по варіппю борщів у сільській чайній. І всі ці небувалі й не-чувані перевороти в житті Веселоярська викликані будуть не ким іншим, як Дашунькою, власне, тількп її присутністю. Така роль особи в історії, хоч що б там казали.
А попервах про Дашуньку всі сходилися на одному: втече. Якась професорська донька, приїхала походити босою по росі, побачити схід сопця в степу, почути, як мекають телята і кувікають
впні, цопити тепленького молочка, а тоді потреться-помнеться втече!
Найнастирлпвіше проповідували цю теорію недовір'я до молодого спеціаліста Щусі, яких підбивав на це Іван Щусь, особисто рацікавлений у зникненні Дашунькн. Йому навіть снилося, як щезає вона з Веселоярська, а іноді снилося, що її й зовсім ніколи не було в селі, і тоді Щусь па радощах так снідав, що його Параска ая" лякалася: "Ще й мспе проковтнеш, ненажеро!" А він їв, як англійський лорд: яєчню з салом на такій сковороді, що руками пе обхватиш, пшоняну кашу з вишкварками, пиріжки з сметаною, а запивалося всо свіжим компотом з вишспь, у який для бадьорості Щусь вливав абрикосівки, иастояної на меду й на корінцях, а тоді ще прочищав нутрощі холодненьким пивом, яке діставав з погреба,— і отак чоловік був готовий до трудового дня, хоч з більшого радістю знов повернувся б у свій солодкий сон, у якому пе було Дашуньки. У сні по було, а па фермах була, хоч з шапки вбийся!
1 Колись, ще в Карповому Яру, коли в колгоспі піхто не чув ні іпро техніку, ні про пауку, Щусь, завдяки, сказати б, спадковій своїй близькості до природи і до всього живого, виконував функції ветеринара. З'їсть корова павука чи там яку бепорю, обідме-ться вся — Щусь штрикне шилом у здухвиии, випустить з неї шкідливі вітри. Перестає скотина їсти, нудить світом — Щусь лікує її забовткою: дьоготь, олія, борошно, трохи перцю — ось і вся "мікстура". Помогти корові телитися, кобилі жеребитися — дістане теля чи лоша з самої глибппи. Нажене в коняки погу, якесь там запалення, чи що,— розколотить глини, обмаже, глина все витягне. Так і звався віп тоді: ветеринар Щусь.
Зненацька приїхав на візку чолов'яга. Назвався Федотом За-дорожнім і об'явив, що він — дільничний ветеринарний лікар. Чоловік учений, з дипломом, кимсь там десь призначений. Унав на Щуся, як сніг на голову.
— А я ж тепер як? — поспитав Щусь.
І — Вчився? — строго насупив брови ветлікар, і — Без учоби ж як? і — До? Що кінчав?
— Та де ж? У батька та в діда.
— Ясно. Тоді щоб без мене нічого... Коли що — викликайте.
— А мені тепер як?
— Ну, може, за ветфельдшера. Хоч теж не можпа без спеціальної освіти.
— Отьол у колгоспі скоро,— нагадав Щусь.— Тут на ніч разів п'ять треба бігати...
— Хіба що ветсанітаром? — роздумував Задорожній.— Санітар — це можна й без диплома, аби знання та вміння, та й коло іветерипарії залишаєшся. Будеш, значить, ветсанітар.
і Трудодні Щусеві нараховували так само, як і давніше, але для його фахової гідності удар був неймовірний. З повного ветеринара скотився до якогось ветсанітара! Хіба ж чоловік живе самими трудоднями? Іноді він всі трудодні оддав би за відповідне звання, а тут матеріально тебе й не зачіпають, а морально знищують.
Довго звикав Щусь до свого нового звання, вже й постарів, уже зараховували його до колгоспних ветеранів, і цо неабияк тішило його, бо "ветеран" чимось нагадувало йому безповоротно втрачене ним "ветерппар"; уже в колгоспі з'явилися і свої ветфельдшери, й ветлікарі, і зоотехніки, Щусь тільки холостив кнурців та бичків, влаштовуючи з того бичачого продукту хіба ж такі учти для най-шановпіших веселоярівців,— здавалося б, вспокоївся чоловік і вдовольнився. Дашунька, власне, Щуся ніяк і нічим но зачіпала, бо ж скільки вже в колгоспі спеціалістів та з якою освітою! Але старого, видно, заїло, що таке молоде й краспво — і вже тобі головний зоотехнік! Ну, хай би просто зоотехнік. По курях, свинях, телятах чп там по кролях — бери й загаровуй. А то ж по всьому головна!
— Та вона станок для злучкп корів побаче і втече! Наплюєте мені па лоба! — бив себе в груди Щусь.
А Дашунька побачила той станок, довідалася, що робив його само Щусь, покликала Щуся і, пострілюючи очима, сказала:
— Цей станок не годиться.
— Як то пе годиться! Та я тут скільки вже корів...
— Віп не відповідає науковим вимогам.
— Не відповідає?
— Я дам вам креслешія і прошу вас зробити новий.
— Новий?
— Може, ви не хочете?
— Не хочу? Та хто ж тут зробить, як пе я! Тоді будь ласка.
Ось тобі й злякав станком! Але Щусь пе здавався.
— Наплюєте мені на лоба! Воно ж не розбере, де овес, а де ячмінь, і кукурудзу з коноплею поплутає. Пе бачпло я" ніколи, як трава росте! Застав десь корми для ферми роздобувати — втече й сліду по залишить!
Дашунька, ніби почувши Щусеві пророкування, метнулась в степ, обгасала за день усі поля, звірилася з планами і негайно виявила, що головний агроном Лисичка захопила в свій зерновий клин з тих площ, які засівалися на корми, цілих п'ятдесят гектарів. Тепер сутичка спалахнула між головним агрономом і головним зоотехніком. Одна кричала: "Зерно!" Друга: "М'ясо!" Не було ще випадку, щоб хтось переміг тітку Лисичку, не пахло перемогою й тут, хоч Дашунька прикликала на допомогу всіх: і Зіпьку Федорівну, і Грицька Грицьковича, і дядька Зновобрать. Тітка Лисичка не піддавалася, Дашунька не відступала.
— Заплановане на корми — віддайте па корми!
— Мені зерно дорожче!
— Віддасте!
—
— Отже, по віддам! Хоч і в райком, хоч і до самого Степана Михайловича кидайся! Тобі що? Приїхала та й поїдеш. А я па землі.
— Я поїду? Може, думаєте, втечу? — засміялася Дашунька.— Ви па землі? Невже тільки ви? У вас оп з плавпів ще пастушача психологія залишилася. Звикли пасти корів у плавнях і забули, що в степу плавпів псмає, тут треба вирощувати корм. Та й молока на насінні не надбаєш. Невже ви цього не знаєте? Завтра ж починаю косити на зелений корм коло Тернів.
— І не думай, бо не дам! І косарів твоїх з тракторів позганяю! Щусь потирав руки.
— Сьогодні вночі й утече! — торжествував він.— Лисички сам чорт злякається, а не таке дівча тонкосльозе.
Дашунька нікуди не втекла, а з обіду другого дня коло Тернів косили хліб на зелений корм. Чому не зранку? Бо зранку в Да-шунькп ще пе було підтримки, а перед обідом підтримка з'явилася. І зовсім пе звідти, звідки жде її читач. Підтримати Дашуньку, помогти їй закоріннтпся у Веселоярську примчала тітка Яло-совета, яка — о диво! — виявилася (що було носподівапкою пе [тільки для веселоярівців, ало й для автора) рідною матір'ю Да-ішупькп!
Зібрати всіх зацікавлених осіб у гарячий час передяшпв'я було тяжко, тому тітка Ялосовета побувала по черзі в сільраді, в колгоспній конторі, в степу, щоб знайти там Лисичку, і кончен почув приблизно таке:
— Чи ви подуріли? Видумали, ніби моя Дашунька — професорська дочка! Таж вона моя дочка! Моя з Юхимом! І нікуди від вас не втече! Ще від неї втікатимете! Аякже! Бо в неї мій норов. Уже як візьметься, то доведе своє. Чого вона в колгоспі? А заради ж м'яса! Ви тут для чого спдите? Думаєте, для хліба? Та хліб тепер КОЯЇЄИ дурень зуміє виростити! А м'ясо... Дашунька п'ять років училася. А ви мою дочку — і отак тут...
71
Відступів у цьому романі було вже так багато, що відступати авторові нікуди. А треба. Бо ніхто ж не знає, хто така І тітка Ялосовета. Обминути її автор не має ніякого права, бо тітка Ялосовета — це конструктивно неминучий елемент у розвитку подій і самої розповіді. Ми не можемо показувати причини без наслідків і наслідки без причини. Тоді світ втрачає половину своєї завершеності.
Тітку Ялосовету знало старе й мале в усьому районі, стажем своєї невсипущої діяльності й популярності вона незміримо перевершувала навіть колишніх вічних уповповаяїспих Вивершеного й Багатогаласу, яких забуто, щойно пішли вопи па заслужений і відпочинок, повсюди вона була гостем жаданим і жданим. її очікували в такою самою нетерплячкою, як приходу Діда Мороза, прильоту ластівок і двадцять других Олімпійських ігор у Москві. Заняття її належали до речей найпростіших у цих степових краях і водночас сповиті були незбагненністю. Всі славетні історичні тайпощі, як то: елевсінські містерії, чорні месп ніколаїтів, змови карбопаріїв, зібраппя франкмасонів, мальтійських рицарів і членів Ротарі-клубу — пс що інше, як дптячі іграшки в порівняппі з нерозгаданістю характеру діяльності тітки Ялосоветп.
Бо тітка Ялоєовета, не ховаючись, цілком одверто, стосуючп найпростіші, сказати б. иаижиттєвіші способи, зводила кінці з кіпцями, відділяла грішне від праведного, надолужувала прогаяне, відновлювала втрачені надії, підпирала розхитані авторитети, рятувала потопаючих, помагала виринаючим, заповнювала порожнечі іі прогалини, які з невідомих прпчпн утворювалися в колгоспному плануванні, латала пробоїпи, затикала дірки, помагала підраховувати можливості, мобілізовувала внутрішні резерви. Це був такий собі пересувппй держплап районного масштабу, головно-стачзбутообмінодопомогорятунок, який переливав з пустого в порожнє, примудряючись щоразу урвати для себе крапелиночку, хоч, здавалося б, до ж вона візьметься в пустому й порожньому?
Скажуть: а де ж був народний контроль? О, він передовсім повинен стежити за тим, щоб пі куди пе поділося те, що погано лежить, і вчасно здіймати тривогу, коли воно зникає. Т