Та поки він розвертався, щоб зайти ще раз, Стефан устиг вскочи-
ти в кабіну, заднім ходом вивести машину з яру і вибратися пологим схилом на рівнину Стежачи, як він проскакує повз них, ні Святослав, ні двоє його супутників й гадки не мали, що востаннє бачать і транспортер, і водія.
З півгодини минуло після нальоту, перш ніж вони зрозуміли, що Стефан зрадив їх, що він просто втік, не бажаючи ризикувати машиною — своїм останнім шансом на порятунок.
— А що, за ніч він справді проб'ється майже до Дунаю, — першим спам'ятався Оснач, не відчуваючи розчарування тим, як повівся їх випадковий союзник. — Ми й так повинні бути вдячними: водієм він був першокласним.
— А знаєш, він кілька разів підбивав мене втекти і сховатися десь у моїх родичів, щоб поближче до Дунаю, до Румунії.
— Й останній раз умовляв кілька хвилин тому, — кинув Оснач. — Я відчув, що між вами йдеться саме про це.
— Боявся казати тобі. Жаль було Стефана.
— Я не стріляв би в нього. А ти повинен був попередити. Все могло статися. Чи, може, теж хотів поїхати з ним?
— Хотів. Але це було б непорядно.
— Так от, з мого боку було б непорядно тримати вас біля себе. Ви вільні. Як вас звуть? — звернувся він до старого.
— Та, здається, Федором. Микитюком.
— Через годину, тільки-но остаточно стемніє, ми розійдемося в різні боки. Я до ріки, ви — в степ.
Микитюк мовчки кивнув. Караджі промовчав.
Прямо перед ними степовий обшир обрамляло пасмо високих пагорбів, що здавалося звідси далекими горами, за якими повільно розгорялося криваво-блакитне полум'я призахідного сонця. Воно піднімалося вгору, поступово з'єднуючи небо і землю, розповзалося, охоплюючи все нові й нові вершини, що спалахували, ніби кратери вулканів, і, здавалося, вже нема сили, котра могла б зупинити цю вогняну пошесть, оскільки палають не якісь там будівлі чи вижухла трава, а сама земля, і полум'я виривається із глибини степових надр.
— Глянь-но, скільки вогню накопичилося в цій спраглій землиці, — несподівано відгукнувся на його роздуми старий. — Я знав, що колись вона не витримає і спалахне, запалає, вибухне вонгем і людським болем. Оно, дивіться: все палає! — вигукнув він, підводячись. — Все взялося вогнем! Горить, — нервово розсміявся він. — Нам уже нікуди не треба йти. І тікати теж нікуди. Все зайнялося, все! Сама землярозверзлася! — реготав він уже тоді, як Оснач кинувся на нього, збив з ніг, підм'яв під себе.
— Я так і подумав, що він збожеволіє, — незворушно прокоментував цю подію Григорій. — Тому що мовчав. Я бачив, як він мовчить. Після всього того, що він пережив, так не мовчать. Я, коли вирвався на волю, плакав. Не знаю: зі страху, чи з радості, але... І полегшало. А теж міг би збожеволіти. Міг, я відчував це.
З півгодини старий лежав нерухомо, дивлячись в небо, і з грудей його час од часу виривалося щось схоже чи на стогін, чи на хрипіння.
— Ні, ні, хлопці!.. — стиха проказав Микитюк, коли Оснач відібрав від нього автомат і переклав між собою та Григорієм. — Це ще не остання межа. Ще не остання... Я ще повернуся. Вже повертаюся. Це з мене всі страхи-жахи виходять, страхи-жахи...
— Через твої страхи-жахи нас могли б перестріляти, — пробурчав Караджі. — За кілометр звідси фронт.
— Тепер нас уже ніхто не застрілить, — з фанатичною впевненістю відповів старий. — Тепер — все. Ми житимемо. Ми приречені на життя.
— Саме тому, що ми приречені, — зауважив Оснач, — ходімо ближче до плавнів.
Уже зовсім стемніло, коли з сусідньої долини, що пролягала неподалік, по тому берегу вдарила батарея. Напевне, німці побоювалися, що червоноармійці почнуть форсувати ріку. У відповідь з того боку вдарили цілим дивізіоном. Гарматні снаряди і міни вибухали обабіч плавнів і посеред них, але стримати Святослава це вже не могло. Щойно пролунали перші вибухи, він коротко попрощався з супутниками і кинувся до очерету. Перескакуючи з купини на купину, десантник почав усе ближче й ближче подступали до зони обстрілу, але в перерві між оглушливими вибухами, які примушували його присідати, незмінно чув чавкання болота під ногами Караджі і Микитюка, що вперто йшли за ним.
— Повертайтеся, — неголосно просив їх Оснач. — Я сказав: повертайтеся, — наказував він, не можучи збагнути, чомуці люди тягнуться і тягнуться за ним. Що гнало їх? Адже добре розуміли, що подолати Дністер не зможуть, що їх порятунок у степу, подалі від фронту. Віднайти якийсь закутень, і чекати, чекати...
Кулемет озвався настільки несподівано, що Оснач спіткнувся, і впав на кущ якоїсь порослі. Вона затріщала під ним так, мовби підірвався на міні. На щастя, за стріляниною кулеметники не почули ні
його кроків, ні падіння. Щойно затихло відлуння недалекого вибуху, як вони знову пройшлися по тому берегу довжелезною чергою, що прошила вечорову темряву зграєю світлячків. Осрівець, з якого вели вогонь кулеметники, знаходився праворуч, трохи попереду купини, що дала притулок Осначеві, якраз навпроти заводі, за котрою вже ви— днілося відкрите плесо ріки і навіть чорнів той, лівий берег.
"Вигнати б їх звідси! Але як? — подумки прикидав десантник. — Зняти б їх, розвернути цей кулемет... Втім, наші все одно не підтримають". Дочекавшись черги, він переповз на острів, наприкінці якого, в обкладеному мішками з піском, чи, може, глиною, гнізді засіли кулеметники. Відтепер єдиним його укриттям був спорохнявілий стовбур, за яким Святослав заліг, замаскувавшись жмутиком очерету.
— Не заїдайся з ними, синку, — раптом почув він у себе за спиною голос Микитюка. — Спробуй обійти. А я підповзу і вдарю по них ззаду. Поки вони розберуться що й до чого... Але не поженуться, кулемет не кинуть... А ти проскочиш.
— Де Григорій?
— Пішов він. У степ. Казав, що чекатиме. Чи буде, чи ні... Навіщо вдвох під кулі?..
— Зрозуміло.Спробуєте зі мною на той берег?
— Ні.
— А якщо пошукати човен?
— Нема тут човнів. А ти хапайся за цей стовбур. Потягнеш до ріки. Аби тільки кулеметників зняти.
— Гаразд. Лишайтесь тут. В разі чого — прикриєте.
Оснач не міг зрозуміти, що відбувалося на тому березі, але куле— метнки помітили там якийсь рух і прострілювали берег з такою затятістю, ніби почалося форсування.
— Чуєш мову? Румуни, — прошепотів старий.
— Чую.
— А ти ж нібито німець. У формі. І по-німецькому знаєш.
— Дякую за підказку, батьку. Геть забув, що на мені їхня форма! Справді забув. Мабуть, це найкращий варіант.
Дещо повагавшись, він обережно підвівся і, намагаючись не поспішати, пішов до кулеметного гнізда. Кулеметників було двоє. Один з них помітив Оснача і щось запитав по-румунському.
— Не стріляйте, — по-німецьки попередив його Святослав. — Я унтер-офіцер вермахта. Мене послали вам на допомогу.
Навряд чи румуни зрозуміли, що він сказав, але добре зрозуміли, що той, що з'явився у них на острівці — німець.
Кулеметник, який запитував, напевне, старший, підвівся і, вийшовши з-за укриття, ступив йому назустріч. Він хотів щось запитати, проте Оснач з усієї сили вдарив його ножем у живіт й одразу ж кинувся на другого солдата, що сидів, привалившись плечем до мішка. Дотягтися до карабіна, що лежав поруч нього, встромлений у бійницю, кулеметник так і не встиг.
— Ось тут би й протриматися до ранку, — стиха проказав Мики— тюк, увіходячи в кулеметну точку вже по тому, як десантник впорався з другим кулеметником. — Якби ж то знаття, що вранці наші перейдуть ріку. Чи, може, знак якийсь подати?
— Без наказу на наступ жоден солдат на цей берег не ступить, — відповів Оснач, і вже взявся за кулемет, щоб скинути його в болото, проте старий стримав його:
— Не поспішай, пробивайся далі. Он він, Дністер. А я тут... Перепочину. А коли що — й вогнем підтримаю.
— Не можна вам лишатися тут. Повертайтеся. Я сказав: повертайтеся.
— Та, знаєш, серце трохи прихопило. Я посиджу. А ти давай. Іди. Нехай тобі щастить.
Звідкись із закутня між двома мішками раптом озвався польовий телефон, про існування якого вони й не здогадувалися.
— Розбий його, — негайно порадив старий. — Розбий, а цих двох відтягни куди-небудь подалі, — додав він, присідаючи під кулеметом.
— Ви румунську знаєте? — запитав Оснач, підхопивши під пахви кулеметника.
— Ні.
— Шкода. Можна було б послати того, хто телефонує, до дідька.
Він уже відтягнув за перемичку очеретів і другого кулеметника, а телефон усе ще не вгавав.
— Що сталося? — по-німецькому пробурчав Святослав у трубку. — Тут усе гаразд, — і знову поклав її на апарат. — Не чіпайте, нехай дзеленчить. Якщо його розбити — негайно пришлють телефоністів. А так, поки вони розберуться, звідки взялися союзники, поки доповідатимуть начальству..
— Добре, нехай дзеленчить. А ти йди, хлопче, йди. Нехай тобі на тому боці щастить.
— А ви?
— Сказав уже. Тобі до свого берега приставати, а мені — до свого. Недалекого, але вічного.
Оснач поклав біля старого гранату і два магазини з патронами, рвучко обійняв, проказав: "І вам теж... долі", швидко роздягнувся й увійшов у ріку.
Течії тут ще майже не відчувалося. Вода на мілині була на диво теплою. Певний час від очей тих, що засіли в окопах, обабіч затоки, його ще прикривали пасма очеретів, і Святослав поспішав якомога далі відійти від плавнів, від берега, проте мулисте дно стримувало його рух, усе міцніше й міцніше захоплюючи в полон своєї трясовинності.
Мовчання кулеметників і німець, що несподівано озвався по телефону, мабуть, насторожили румунський штаб. З берега затоки почали долинати голоси. Одна за одною злетіли в повітря три ракети. Пролунали постріли з карабіна. Ще за кілька хвилин озвався кулемет Ми— китюка. Й аж тоді весь берег захлинувся рушничною стріляниною.
"Ну, тепер вони посунуть, — зрозумів Оснач і зупинився. Вода вже сягала йому грудей і шмайсера свого він тримав вище голови, щоб не замочити патрони. Знову кулемет старого, знову ракети і знову рушнична стрілянина, тепер уже з глибини плавнів. — А він там один. І Григорій не повернеться. — Оснач виразно уявив собі самотнього старого чоловіка, що, оточений ворогами, відстрілюється, відраховуючи останні патрони й останні миті життя.
Він, Оснач, уже не раз побував у його шкурі і знає що це таке. "Повернутися? Божевілля! Але ж він там один... А якщо повернутися?"
Оснач озирнувся на той, лівий, берег, що хвилястою смугою чорнів за осяяною місячним сяйвом смугою плеса.