І зробив це, не завуальовуючи об'єктивних і суб'єктивних факторів, не замовчуючи труднощів, проблем, а іноді й парадоксів сучасного південного села. Та й не лише південного.
Праця голови колгоспу чи директора радгоспу завжди оцінюється за кінцевим результатом: скільки здано державі хліба, скільки надоєно молока, яка ситуація із заготівлею м'яса, яєць, овочів. Ну, інакше, мабуть, і не можна, адже йдеться про продовольство для всієї країни. Та біда полягає в тому, що й досі серед керівників господарств є чимало людей, які вважають, що головне для них — сфера виробнича, а все інше, мовляв, або додасться саме собою, або ж спишуть йому за рахунок досягнень.
Так от, основний секрет, основна, державна, слід підкреслити, лінія Марії Дмитрівни як керівника полягає в тому, що вона ніколи не вважала ці показники самоціллю і ніколи не вважала, що їх треба досягати будь-якою ціною, навіть ціною сьогоденного успіху, який згодом може обернутися для господарства мало не економічною катастрофою. Вона уміє бачити село в усьому комплексі його економічних, соціальних і морально-етичних проблем. Проблем давніх і нових, іноді несподіваних, не зовсім зрозумілих, яких, здається, ніхто й передбачити не міг.
З року на рік життя на селі стає заможнішим і заможнішим, прийшла електрика, приходить техніка, автоматика, електроніка, вже, он, стукає в двері хлібороб-робот, а з кожним роком все більше й більше молоді залишає наші села. Хто, який соціолог, який психолог міг передбачити це в сорокових-п'ятдесятих роках? І, чого гріха таїти, в цій ситуації деякі керівники схильні звинувачувати тільки молодь: за її вередливість, непристосованість до життя, розбещеність. А Марія Дмитрівна була одним із тих керівників, які першими навчилися аналізувати проблеми села, враховувати їх у своїй роботі, навчилися керуватись не бажаною, а суворою, іноді й жорстокою дійсністю. В повісті наводиться такий діалог автора з Марією Дмитрівною:
"— 3 чого починається економіка села?
— З дороги.
— А культура села?
— З дороги.
— Чим же втримати в колгоспі молодь?
— Дорогою..."
Володимир Лясковський яскраво довів, що це не просто слова, а що за ними ціла філософія сьогоденного сільського буття.
Сучасна автотраса пролягла всього за дев'ять кілометрів від центральної садиби колгоспу. Але були місця — навесні, восени, взимку — коли подолати цю мізерну відстань вже не могла ніяка техніка, навіть гусеничні трактори у вибалку на вісся сідали. Ці, перші кілометри колгоспної не асфальтівки, ні, а "фундаментальної" бетонки (Посмітний порадив тоді Марії Дмитрівні: "Ми з тобою, Маріє, не такі багаті, щоб використовувати дешевий асфальт"), колгосп проклав методом народної будови, коли на земляні роботи виходили всі, хто тільки міг тримати в руках лопату, "забетонувавши" в неї майже весь річний прибуток.
Декому з керівників-сусідів це здавалося невчасною розкішшю, яка б'є господарство по кишені. І било. Коли прокладали. Але ж прокладали дорогу не на рік, і дивилися теж не на рік — на десятиріччя вперед. А потім продовжили бетонку до Семенівки, довели до Михайлівни. Залишалася тільки безперспективна (як легко ми розкидалася свого часу такими визначеннями!), вимираюча Лєонтіївка. Одразу ж знайшлися "пророки", які почали запевняти, що прокладати туди дорогу — безглуздя. Та й коштів не було.
Але в цей час обласне дорожнє управління виділило зі своїх фондів кошти і техніку, щоб асфальтувати вулицю, на якій живе голова колгоспу: незручно ж якось — Герой Соцпраці, відома на всю країну, і раптом... Та й жителі вулиці скаржаться: інші вулиці давно заасфальтовані, а їм що — грязюку місити? Проте Марія Дмитрівна взяла і всі ці грейдери, катки, бульдозери і, разом з усіма коштами, кинула на те, щоб прокласти бетонку до Леонтіївки.
Звичайно ж, це не лишилося безкарним. Полетіли скарги, залунали дзвінки "зверху", хтось уже вбачав у цьому зловживання. А Марія Дмитрівна, правління колгоспу і всі, хто підтримував її в поході за Леонтіївку, знали одне: "Треба врятувати Леонтіївку. Треба знову заселити її. Не можна допускати, щоб степ збезлюднів". І розрахунок виявився вірним: ще не встигли завершити свою справу дорожники, як на стіл голови лягли перші заяви від колишніх леонтіївчан, і просто від молодих сімей. Люди почали повертатися до села!
Як і кожний голова, Марія Дмитрівна вболіває за хліб, за показники, бо ж кому хочеться пасти задніх? Але вона твердо знає: розвиток економіки колгоспу прямо залежить від наявності в селах молоді, від побуту колгоспників, від рівня культурного й побутового обслуговування. І тому вона сама бере участь у розробці і впровадженні нових радянських обрядів — хоча, здавалося б, навіщо їй це, невже без обрядів клопоту бракує? А ще вона бореться з несмаком, з купецьким розмахом весіль, з міщанством. І сміливо ставить питання, які вже виходять за межі компетенції правління колгоспу.
Наприклад, твердо встановлено, що підліткам 13—15 років працювати на тракторі не дозволяється. А Марія Дмитрівна вважає, що ми багато втрачаємо від цього: "Починати трудове виховання з 17— 18 років, все одно, що засівати поле наприкінці червня. Що ми пропонуємо нашим підліткам? Древню сапу, лопату, ручну працю, одноманітну і нецікаву. Не вміємо розпалити в них азарт, прикути увагу до кінцевого результату, щоб викликати в хлопців почуття суперництва".
Ось як! І справа не в полеміці: підпускати дітей до машин чи ні, а в тому, що трудове виховання треба починати з виховання поваги, любові до техніки, на якій хлопцям згодом доведеться працювати, а отже, любові до майбутньої професії. Хіба не державний підхід?
Володимир Лясковський зумів показати Марію Дмитрівну Шолар не тільки в праці, не тільки в кріслі голови, а й такою, якою вона постає у себе вдома, в родині, у взаєминах із подругами своєї молодості, з колгоспними фахівцями і бригадирами, з молоддю. По-різному складаються життєві ситуації, неоднакове ставлення в неї до людей, з якими вона працює, але за будь-яких обставин Марія Дмитрівна намагається залишатися справедливою у своїх судженнях, оцінках, рішеннях. А люди помічають це, і тому й все частіше йдуть до неї за порадою вже не як до голови чи депутата, а просто як до змудреної життям людини, жінки; йдуть іноді сповідаючись у найпотаємнішому, у своїх родинних та інших інтимних справах, тих справах, які, як зауважила сама Марія Дмитрівна: "...штука гостра, тонка, делікатна. Тут слід дбати про обережність, бо грубе, безпардонне втручання може накоїти лиха".
І вона вислуховує, радить, допомагає; там, де можна, втручається, впливаючи своїм авторитетом. Вона вміє своєю мудрою порадою і своєю щирістю повернути людині самовладання і твердість духу.
Одразу ж відзначу, що таке проникнення у сферу суто людську, в особисте життя, в родинні взаємини, в стосунки з людьми поза межами своїх службових обов'язків — для документалістики річ досить рідкісна. І надзвичайно приємно, що автор зумів упоратися з цим завданням. Хоча подекуди саме в тих розділах, в яких ідеться про чуттєві струни душі героїні, про її ставлення до села і землі; де вона милується своїм краєм і розмірковує, радіє і сумує, тобто, постає перед нами у всьому багатстві своєї дущі — проявляється найсуттєвіша вада книжки — журналістський швидкопис, який заважає автору піднестися над діловою публіцистичністю, побачити село й людину в ній очима художника, вдатися до образного художнього письма, яке, впевнений, анітрішечки не зашкодило б документалістиці твору.
Головною героїнею повісті справді є Марія Дмитрівна Шолар, одначе поруч із нею у творі виведено цілу галерею фахівців, механізаторів, доярок, інших колгоспників. І цікаво, що, незважаючи на деяку перенаселеність твору, автор зумів знайти для більшості з них точні мазки, виразні психологічні характеристики, підмітити щось таке, що притаманне саме цій людині, ще найвиразніше виявляє її характер, світогляд, ставлення до своєї праці.
Особливо запам'ятовується "диспетчер з особливих доручень" колишній моряк, а нині колгоспний постачальник, морська душа Андрій Іванович Кострик, який так і проситься в окрему новелу. Одразу привертає до себе увагу "надійний за будь-якої погоди" комендант Іван Михайлович Задорожний, який сам себе визнав за "праву руку голови колгоспу", бо ж він іще й начальник пожежної охорони! Запам'ятовується повчальністю свого прикрого досвіду колгоспний "шукач щастя" (на стороні, поза межами колгоспу, ясна річ) Макаренко, який, зрештою, повертається до рідного колгоспу. До речі, за останні три роки до колгоспу повернулося близько сто родин, які свого часу залишили села і подалися хто куди й у пошуках бозна-чого. А це теж факт, вартий уваги.
Повість Володимира Лясковського "Хустина Макара" важлива для нас не лише як твір про знану людину нашої області; вона потрібна сучасному й наступним поколінням молоді як творче дослідження сучасних проблем села, як осмислення життєвого кредо людей, які навічно залишилися причарованими землею, присвятивши все своє життя хліборобській справі, і які не шукали кращих умов, легшого хліба і красивішого життя по містах, хоч якою б помітною не була ще різниця між умовами життя в місті і селі.
Це твір про романтиків, які, можливо, самі того не відаючи (бо кому з покоління Марії Дмитрівни Шолар йшлося про романтику, коли впрягалися у плуги, щоб прокласти перші борозни на мінних полях?), відкрили для багатьох із нас романтику рідного села, батьківського поля, материнських заповітів. І в тому, що автор зумів донести до читача цю романтику, — полягає життєвість і життєздатність його книжки[42].
НА ФОРУМІ АРКАДІЙСЬКОГО КЛУБУ
У часи Шевченка і Пушкіна,часи Байрона, Гюго і Бальзака, письменницьких організацій як таких, у нашому розумінні цього поняття, не існувало. Та це не означає, що не існувало й літературно-мистецького життя, не було налагоджено спілкування митців, обговорення їхніх творів та літературознавчих проблем.
Так, творчих спілок не існувало, але в Києві й Одесі, в Петербурзі й Парижі, Лондоні і Берліні та, по суті, в кожній європейській столиці і по великих культурних центрах, існували літературні салони та клуби, що, зрештою, теж діяли за принципами салонів, і завдяки яким формувався й особливий, салонний стиль гуртування поетів, прозаїків, драматургів чи то на загальних засадах, чи на основі мистецьких або мистецько-політичних поглядів та уподобань.