Товсті, лискучі, обвислі ягоди та розтовстілі всі м'ясисті часті тіла чинили їй усю появу того євнуха противною. Євнух підійшов до неї і став прицмокувати малим червоним отвором, який находився на місці уст. Опісля простягав короткі, товсті руки, щоби її обмацати, неначе товсту безрогу, яка призначена на заріз. Але вона вдарила його по руці смоктальцем від наргіле.
– Ау! – запищав євнух. – Язік, що за лютай, прелютай кіз! Але гюзель, пек гюзель. Ти мудро вибрав, Урхан. Твій ага вибрав хорошо, дуже хорошо. Аферім!
– Коли ж вам її прислати? – питав Урхан.
– Не знаю, коли саме великий баша захоче понюхати ту прегарну цвітку могучого Ляхистану (коби Аллах спалив невірних і усі волості їх), поки що ти намовляй її, щоби перейшла на іслам. Вправді пророк, якого слава і блаженство нехай вічно зростають, каже, що жінки можуть собі вірувати в що хотять, але наш ефенді – генуезець з роду, а такі мусульмани не люблять невірних, які ще не відчинили очей на світло, що пливе з Мекки, ще більше, чим ми, вірні з діда-прадіда.
Опісля приказував дівчині пройтися по кімнаті, і вона послухала його. Євнух заодно прицмокував, дивлячись на неї, а вкінці казав їй роздягтися…
Зразу не зрозуміла, чого від неї хотять, одначе, коли Урхан з'ясував їй, про що ходить, кров ударила їй до голови, і уперше від свойого приїзду вибухнула уся її молодеча сила з цілим розгоном у непотамованім гніві.
– Проч мені відси, злодії, поганці! Щоб вас так у пеклі зі шкіри роздягали! О, ще не вродився той, хто здійме з мене ту послідню плівку сорому!
І, вхопивши малий стільчик, бажала кинути ним у грубезного євнуха. Сей метнувся тікати, але спіткнувся і впав зі звуком чвертки вола, киненої на землю. Аж хляпнуло на долівці від сього упадку, а чотири короткі, грубенькі кінцівки замаяли у повітрі. Здавалося, що се груба черепаха, яку збиточний хлопець покладе на хребет.
Худий, високий, мов тичка, Урхан вибіг за двері і з-за котари слідив з переляком за рухами дівчини. Але Галя не вдарила лежачого череваня, який пищав, наче кіт у шатрі, і рачки ліз до дверей, соплячи, наче ковальський міх. Її око угледіло щось, що випало з-за пояса євнуха, коли падав на землю. Був се недовгий, але острий, мов бритва, турецький ніж. Махом схилилася і підняла його. Заблеяв не своїм голосом черевань і викотився за занавісу.
А Галя, вичерпана вибухом гніву, сховала ніж на серці і, кинувшися на подушки, заридала гірко, тяженько. Аж тепер наближалася до неї ся стоголова татарсько-турецька гідра, аж тепер простягав по неї руки другий опир руського народу, і знову приходило їй боронитися за свою честь. Та тут не було вигляду, ні надії на поміч – хіба у Бозі, – і дівчина тихими сльозами прощалася з життям.
А між тим грубий євнух піднісся і сказав до Урхана, який ще довго не міг очуняти з переляку:
– Аферім! Та кіз варта багато, дуже багато мішків грошей. У неї не знати, що більше, – краса чи сила. Вона ж не буде простою одаліскою. Хто знає, чи вона не стане ще першою жінкою баші. Він таких жінок ще не видав, а і я також; а я ж бував уже і в осідку щасливості падишаха (щоби Аллах умножив його побіди) і бачив не одну ханум. Ти, Урхане, станеш славним, тому бережи її, як ока в голові, бо така жінка – се неначе мішок з блохами, якого годі устерегти. Чого одному боронить ножем, кігтями та зубами, се віддасть другому ні за що, прив'яжеться до нього, лише ним буде жити і стане не лише його жінкою, але його душею. Бо лише така жінка має волю і душу. Старайся отож, щоби тим "кимсь" був Чікалі-баша, а ніхто другий. Усім прочим – вара від неї! Розумієш мене?
– Єввет!
– Гляди ж!
Грубий євнух упорядкував свою одежу, погрозивши пальцем Урханові, вийшов. Він знав, що Галя має його ніж. Чому він не відібрав їй небезпечного оружжя? Чи бажав забезпечити її тим від напастей у домі аги? Чи, може, думав сам при її помочі добитися ласки якого ще вищого достойника, якщо вона уб'є Чікалі-башу? Хто знає!
Важко засумувалася Галя після сих відвідин грубого євнуха. Вона знала, що по тих оглядинах, певно, прийде купець, і вона рішила не вийти поза поріг своєї кімнати під ніяким предлогом.
В кілька днів опісля Агнешка принесла їй чудовий одяг з турецьких шовків і адамашків, барвистий, прибраний золотом, сріблом, жемчугами та самоцвітами, сережки, діадему, кілька перстенів, дві золоті бляхи, углублені, наче чаша, які відповідали зовсім видові жіночої груди.
Галя бачила вже примінення сих прикрас при строях Агнешки. Вони мали звертати увагу видця саме на сей перший поваб жіночого тіла – круглу, упругу грудь. З відразою відкинула вона усі ті прикраси, той однострій розпусти і гнилі, проклятих колись великим пророком та обожнюваних його вірними. Але відтак вибрала дорогоцінний перстінь і дала кадієві за те, щоби він дав їй знати, що діється в домі.
І ось на другий чи третій день каже їй хлопчина, що ага чомусь-то дуже не свій, що ніччю приходили різні люди і щезали так само потемки, закутуючись у плащі. Якась небезпека загрожувала, видко, домові аги.
Тоді дівчина вибрала з одежі, принесеної Агнешкою, найтемнішу та, попоровши, перешила її на звичну юбку, які носили на Україні шляхтянки. Не знати чому, здавалося їй, що вскорі придасться їй ся одежина. І вона не помилилася.
Одного дня почула вона гамір, крики та ломіт у селямлику, а по хвилі заговорили у сусідній кімнаті два голоси – мужеський та жіночий. Без труду пізнала Галя, що се Агнешка говорить з якимсь мужем. Був се Івашко, якого Галя і не знала.
– Царице моя! – благав Івашко. – Бачиш, уся моя душа горить, а все тіло в'яне з туги за тобою. Позволь, щоби я покликав кадія. Нехай заспокоїть се одно-одиноке бажання мойого життя, а відтак, про мене, убий мене! Я високо міряю і далеко зайду, але на один твій движок остану твоїм покірним рабом і нічим більше. Покину усі замисли, а обнявши твої божеські коліна, скоротаю весь вік при них…
– Ха-ха-ха! – засміялася Агнешка. – То ти уже забув рішення, яке повзяв тому хвилину?
– Ні, не забув, але я не можу… не можу ждати. Я усе, усе зроблю, що хочеш, але не кажи мені ждати… не кажи ждати! Клянуся тобі Богом і пеклом!
– Ха-ха-ха!
– На кості мої і батьків моїх!
– Ха-ха-ха!
– Де вона, ся дівчина, якої ти бажаєш позбутися? Я зараз возьму її і продам на базарі…
– Не можна, вона батькові потрібна для Чікалі-баші!
– Ах, Чікалі-баша не поможе уже Бялоскурському. Якщо не спасу його я, то і сам Ібліс не врятує його. Де вона?
– Де вона?! – залунав нагло голос, на звук якого Галя скочила до дверей. Пізнала сей пам'ятний для неї а так дорогий голос Юрка.
– Юрку! Юрку! – кричала, біжучи.
Одначе, заки вбігла у кімнату, знялася метушня, гамір та крик не до описання. Товпа парубків тягла до дверей людину, яка з усіх сил пручалася та бажала вирватися. Лискавкою кинулася Галя за ними, але залізна рука Івашка віддрулила її. Тоді наглим рухом сягнула за ножем і, добувши його, ішла до дверей, готова отворити собі дорогу силоміць.
Злісно сміючись, глядів на неї Івашко. Агнешки не було, бо вона, дізнавшися про смерть батька, вибігла передягнутись. Одначе, в міру, як Івашко приглядався до Галі, змінювалося його лице, скорчене судорогами гніву і пристрасті. Воно вигладжувалося звільна, і подив огортав його. Велична краса дівчини мусіла поділати на нього, хотяй з іншого боку, як поваби Агнешки. І Галя відчула се вражіння, яке зробила її поява на Івашка, бо нагло сховала ніж за пазуху і кинулася йому до ніг.
– Чоловіче! – благала. – Якщо у тебе є крихітка милосердя, дрібка серця та любові Бога, визволь того молодця від його катів. Я дам тобі за нього усе, що хочеш… навіть себе! А не хочеш, то пусти мене саму туди, а я визволю його або й сама згину разом. Се мій суджений!
– Ах так? – зацікавився Івашко, і якась нехіть, так сказати б, зависть прошибла його. – То пан Угерницький – се твій суджений?
– Так, перед Богом і людьми!
– Ну, то ти забудь його, красавице, бо він уже повінчаний!
– Що, як? – крикнула Галя, наче громом уражена. – З ким?
– З каторгою на моїй галері! Він убив мосліма і заслужив на смерть. Але я дарую йому життя.
Галя бачила у відповіді Івашка, що вона не упросить його, і лють обхопила її, мов полум'я. Зірвалася й видобула ніж з-за пазухи. Його вістря стреміло у гарній, набиваній золотом піхві. Вона відкинула піхву і, заки Івашко докінчив слова, підняла над ним свій ніж.
– Коли так, то проч мені з дороги, бо вб'ю! – крикнула, не тямлячи себе.
Івашко відскочив взад і усміхнувся.
– Га, коли хочеш побачити свого любка, то добре. Гасан!
З-за близької завіси вийшов високий, кремезний парубок у короткім одязі, з голими руками й ногами, що виглядав, наче пегліван, яких держать для забави турецькі султани й вельможі. Могучими звоями оплітали тут м'язи грубі кості парубка. З широким усміхом на лиці підходив він до дівчини, яка з перестраху відступала під стіну.
– Бери її, занеси на галеру і пильнуй, як ока в голові! – приказав.
Тоді пегліван кинувся, наче барс, на свою жертву і оплів її раменами. Ніж заблистів, скрикнув силач, але обійми не звільніли. Лише ніж упав на землю, вирваний з рук дівчини. Гукнувши радісно, ніс силач безсильну до дверей, як малу дитину. Свою широку, мов лопата, руку поклав їй на уста, щоби не кричала. Надармо намагалася дівчина підняти ніж зі землі. Залізні рамена силача давили її, наче полоз сайгака у степу.
– Ну, швидко! Люди йдуть, не чуєш? – напирав Івашко.
Справді, з селямлику стали наново доноситися оклики, а гамір більшав і наближався з кождою хвилею.
Та силач чомусь не спішився. Він здержався, рука, яка лежала на устах дівчини, опала, а у веселих, сміючихся очах великана нагло появився вираз смертельного переляку. Він поступив ще крок, ще два, а його відносно мале, на грубезній шиї посаджене лице поблідло в одній хвилині, мов віск. З його рук скотилася дівчина, яка вправді не знала, яка-то сила розв'язала руки її ворога. Вона вмить скочила на ноги і, піднявши ніж, оглянулася за Івашком. Але ось побачила, що Івашко, також поблідлий, глядів на силача з кута широко відчиненими очима.
– Кинь ніж, кинь! – крикнув. – Він отруєний, погубиш себе, коли лише царапнеш шкіру вістрям.
І, витягаючи руки проти себе, відступав до дверей настріч голосам надходячих людей.
Одначе Галя не йшла за ним.