Що ж до правила — садовити в одну кабіну двох водіїв, то на Півночі воно вкорінювалося важко: і водіїв катастрофічно не вистачало, і заробітки, за мірками траси, ставали мізерними.
— Ну й якого ж дідька ти відмовчуєшся? – увірвався терпець Вікторові. – Невже не розумієш, що тепер уже гиркатися нам не можна? Адже нам удвох бути…
— Ніде нам не бути, — спокійно зауважив Василь.
— Як це розуміти?
— Не будь наївним. Ми вирушаємо в рейс удвох із Раловим.
— Але ж твій Ралов відмовився! – Віктор сів у ліжку і здивовано втупився у Гараша. – Сам добре знаєш, що він просто злякався цього рейсу. Можеш запитати директора бази.
— Директор сам тут якихось півроку. Як і ти. Теж мені "трасовик"!
— Ну то ви тут — по десять років! І взагалі, ви – боги! Ви – каста! А я, директор, усі ми тут – прості смертні. Куди нам братися до вас! Але почути міг і смертний. Піди і запитай. Ралов давно казав, що з Північчю він зав'язує, і решту життя має намір ніжитися десь на Півдні, навіть байдуже, де саме. Так, це мав бути його останній рейс, але Ралов – чоловік забобонний, і добре знає, що лихо завжди трапляється саме в останньому. От і захотілося перехитрувати долю.
Климук зле розсміявся і, згорбившись, уперся ліктями в коліна, замовк...
— Знаєш, старий, я нічого не маю проти тебе, — заговорив раптом Гараш, тицькаючи цигаркою в днище кістяної попільниці. – Кажуть, що ти якраз непоганий водій. На далеких добре платять, і тобі є сенс ризикувати, коли вже заперся у ці краї. Але поїдемо ми все-таки з ним. Цього разу тобі просто не пощастило. Через місяць прийдуть нові "Урали". Або звільниться хтось інший, а не Ралов. Одне слово, траса від тебе не втече.
— Усе це – твої фантазії, а я кажу, як є. Ралов при мені клявся директорові, що на трасу більше не вийде. "Все, казав, з мене досить! Нехай на цих "колимських" трасах божеволіє хтось інший".
Тепер уже розсміявся Гараш. То був не сміх, а саме хрипіння, що зароджувалося десь у велетенських грудях, поволі підступало до горла й довго клекотало в нім, продираючись крізь напіврозтулені вуста приглушеним відлунням.
"З мене досить!..", "Ралов клявся!.." — теж мені аргументи!".
Ліг на спину і, вклавши руки в кишені, вперся затьмареним поглядом у низьку стелю похмурої кімнати автобазівського "гранд-отелю".
"Ралов клявся!..". Нібито був рейс, після якого трасовики не зарікалися ходити крізь цю північну пустелю! Він сам двічі втікав звідси. Та біда в тому, що після цих країв прижитися деінде трасовикові не просто важко, а майже неможливо. Гараш знав це, тож на долю більше не скаржився.
А Ралов — що ж… Ралов занадто гарячий, щоб приховувати свої почуття — що правда, те правда. Після кожного важкого рейсу він проклинає все на світі, зрікається дороги і самої професії, погрожує і клянеться кинути тут усе, до дідька. Проте Гараш вислуховує все це, хоча і співчутливо, але з іронічною посмішкою. І це він запровадив у буття місцевих трасовиків загадкове поняття, яке називається " ритуалом зречення дороги". Саме "ритуалом", і саме "зречення…".
Та, поза це, Василь Гараш завжди дотримувався давно усталеного правила поведінки з напарником, і то не лише з Раловим, а з будь-ким: під час правлення цього " ритуалу зречення дороги" ніколи не перечити "зреченцеві", не розраювати його, а головне, ніколи одверто не глузувати і не ставити під сумнів його наміри. Інакше той і справді візьме і, собі ж на кривду, зважиться...
— Між іншим, путівку мені вже виписали, — долинуло до нього, мов крізь легкий сон.
— Як виписали, так в перепишуть, — коротко відказав.
— Тобто ставиш на принцип? – войовничо наїжачився Климук
— Дурниці. Я ж сказав, що ти непоганий водій. Але з Раловим ми ходимо майже вісім років. Коли здолаєш хоча б один такий рейс, зрозумієш, що то міняти напарника.
… Якщо над Раловим поглузувати, він і справді може зважитися, міркував Гараш далі, прикурюючи від засмальцьованої запальнички. А без нього буде важко, може, й нестерпно. Це він тут гарячкує, а на трасі можна на нього можна покластися.
2
Перший раз Михайло Ралов зрікався дороги ще років шість тому. Гараш добре пам'ятає, що сталося це після рейсу до одного з портів Лєни, коли їхній колоні з шести машин тривалий час довелося йти весняною річковою кригою. Ралов саме був ведучим, коли його машина раптом натрапила на "полій", таке, замасковане снігом надкригове озерце, і провалилася. На щастя, там виявилося неглибоко, проте водій встиг добряче викупатися.
Розігріти машину після цієї купелі вже так і не вдалося, отож майже триста кілометрів довелося вести її на буксирі. То ще добре, що самого Ралова відігріли, відпоїли, словом врятували; навіть не дозволили ґрунтовно застудитись.
Ще тоді, Гараш попереджав товариша: не вбивай собі в мозок навіть думки про те, щоб кидати роботу, бо потім тільки про це й думатимеш. А наступної зими він змушений був залишити Ралова за сто кілометрів від Кучинди – підвів мотор. Василь буксирував машину товариша, поки не застала завірюха, а потім залишив харчів, пального, і далі пробивався сам, намагаючись якомога швидше викликати бригаду ремонтників.
…І це при ньому Ралов, тоді ще не маючи достатнього гарту Північчю, поліз до мотора з голими руками, й долоня його примерзла до рами. Це він так хотів допомогти вже йому, Гарашу, завестися. Ледве відморозили ту долоню чаєм із термоса. Так от, тоді вже Ралов пішов до пукту призначення сам, а він, Гараш, понад два тижні відсиджувався на трасі, поки не пробилися до нього бульдозери й "летучка" з найближчої дорожно-ремонтної станції…
— Мені потрібно піти в рейс, — змінив тим часом тактику Климук. І тепер уже в голосі його вчівалися благальні нотки. — Чому ти не хочеш зрозуміти цього? Так, це буде мій перший рейс, але ж усі колись виходили на трасу вперше.
Щось і справді, в голосі, у самій поведінці Климука змінилося. Тепер він уже, здається, не наполягав, а просив. Він добре знав, що на трасу випускають лише по дві машини, або колоною, тобто від трьох машин і більше... І якщо двоє з пари не порозумілися, когось одного намагаються замінити – таким був неписаний закон. На північній трасі конфлікт неприпустимий, уже хоча б тому, що погибельний.
За чотири місяці, які Віктор пронудився в ремонтниках та покрутився між базою і залізницею, він устиг чимало всілякого наслухатися про трасовиків. Зараз він дивився на них, як тоді, коли служив в аеродромній обслузі, дивився на пілотів. Йому все не щастить. Завжди опиняється поруч справжнього діла, а от дотягтися до нього руками не може. Тож тепер усе залежало від Гараша. Якщо в'їсться – на другу машину посадять іншого водія. Директор на трасовиків не напирає – це місцева еліта, справжня каста недоторканих...
— Слухай, Гараше, ти ж добре розумієш, що Ралова твого я не виживав, і навіть не підсиджував. Зараз він відлежується під боком у дружини, і плювати хотів на нас, і на цей рейс. І він, і дружина його – з теплої, богом зігрітої Херсонщини; тож, мабуть, уже й валізи пакують.
— Багато ти знаєш.
— У нас лишилася година. Сам підїдь до Ралова, тут не так уже й далеко. Я мушу знати напевне – піду в рейс, чи ні.
Гараш не відповів. Іхати до Ралова він не збирався. Якщо його вмовляти – затнеться на своєму, натуру Михайлову він знав. Але, щоб пояснити це Климукові, треба надто багато говорити. Він від цього майже відвик. З собою, а також із друзями й недругами, він уже давно призвичаївся говорити, сперечатися, і навіть жартувати — подумки.
По тому, як Василя покинула дружина, і перебрався сюди, до "гранд-отелю", що завжди пустував, — він змовчазнів остаточно. Бувало, його запитували, а він відповідав подумки, і навіть не помічав цього. Дуже дивувався, що перепитують.
— В такому разі я піду в рейс, незалежно від того, хочеш ти чи ні! – різко проказав Климук. – Якщо не подобаюсь, можеш відмовлятися від рейсу сам.
Гараш чекав, що він скаже щось подібне, мовчки глянув на годинника. До одинадцятої машини мають завантажити, отже залишилося хвилин сорок. Час готуватися.
Він ще посидів трохи, бездумно споглядаючи рух стрілки годинника, потім запитав:
— Машини в порядку?
Віктор миттю підвів голову, насторожився. Він подумав, що на Гараша вплинула його категоричність, і в очах миттю зблиснула іскра надії.
— Оглянув обидві, разом із механіком та автослюсарем. Заведені. Працюють нормально.
Гараш неспішно підвівся, постояв трохи над ліжком і почав одягатися. Потім видобув з-під металевої сітки речового мішка з хлібом і консервами, звідти ж дістав акуратно зачохленого спального мішка, всередину якого був усунутий термос із гарячою кавою, й аж тоді поглянув на Климука.
— Ну?..
— Значить, все-таки їдемо?! – зраділо потягся той до шкірянки.
— Пішли поки що, — мовив Гараш, витягуючи з-під подушки мисливський ремінь із набоями. Рушницю і кілька патронів він завжди залишав у кабіні, щоб раптом не забути їх.
"Це відносно легкий рейс по вже пробитій трасі, від якої до метеостанції – не більше ста кілометрів, — подумав він, стежачи, як Віктор поквапливо одягається. – Цьому хлопцеві й справді варто починати саме з такого…"
Одне слово, він розумів поривання Климука, справді нічого не мав проти, і навіть у думках намагався лишатись якомога справедливішим і стриманішим щодо нього.
"Урали" вже були вщент завантажені невеличкими контейнерами і брезентовими клунками. Робітники зі складу, що знаходився поруч бази, вкривали кузови повстяними покривалами і пристібали їх ременями, щоб не зірвало вітром.
Гараш старанно вмостив свої речі у просторій кабіні, швидше за звичкою, ніж із потреби, обійшов машину, зазираючи під неї з усіх боків, і подався до контори. Віктор провів його настороженим поглядом, проте слідом не пішов, хоча й передбачав, що остаточно доля рейсу вирішиться саме зараз, під час розмови старшого рейсу з директором.
Продукти й речі його були ще вдома, і за ними треба було заїжджати. Отож у кабіні йому поратися було ні з чим. Він просто сів і, впершись великою вовчою шапкою у вологе скло, дивився на двері контори.
"Не треба було заходити до "гранд-отелю", — з прикрістю думав він. – Нехай би Гараш дізнався про все в останні хвилини. Тоді в нього не лишилося б часу на розмірковування, і вони вирушили б рівно об одинадцятій, адже вантаж вважався терміновим.