Як тільки жінка повернулась до нього, він пізнав її по очах волошкових і сонячній усмішці.
— Поля! — крикнув він радісно. — Звідки ви тут? — Йому хотілось обняти дівчину, поцілувати тут же, на вулиці, хоч він був з нею дуже мало знайомий; коротенький, невинний флірт не давав йому права виявляти так палко свої почування, та ще й на вулиці.— Ви надовго до нас? Де ви зупинились?
— Від цього треба починати,— сказала дівчина, тиснучи руку юнакові.— Я тільки-но приїхала і повинна була зразу зголоситись у штабі, але, знаючи, що ви тут, вирішила спочатку побачитись з вами... а тоді вже — в штаб. Так хотілось з вами побачитись...
*— Хотіла побачитись, добра моя,— мовив Микола, заглядаючи в її очі.
— Хотіла, дуже хотіла, особливо після того вечора, що мав такі сумні наслідки для вас, та й, мабуть, для всього нашого куреня. Хотіла бачити вас за всяку ціну. Спочатку подумала, що вже не побачимось ніколи. Це було тоді, коли дійшла до нас чутка, що ви потрапили в полон до червоних. Тоді й почалась трагедія нашого куреня.
— Ви помешкання не маєте. Може, до мене завітаєте? Я мешкаю в кімнаті сам, коли це вас не бентежить.
— Та боже збав,— перебила дівчина.— Тепер не такі часи, щоб думати, що зручно, а що незручно. Ходім, щоб тільки не дуже далеко, бо я втомилась страшно.
— Ні, цілком близько.
Микола взяв Полин чемоданчик, і вони пішли.
Гаєвський займав кімнату з верандою у місцевого капіталіста-єврея, який сам запросив Миколу, зустрівши якось на вулиці, бо заради власної безпеки йому хотілось мати офіцера у себе на квартирі.
— Як тут у вас гарно,— промовила захоплено Поля, увійшовши в кімнату. Вона господарським оком окинула всю обстановку.
— Гарно, та не наше,— сказав Микола.— Усюди ми тільки гості.
— Примусові,—додала дівчина.
— Спершу вам треба помитись, так? — спитав Гаєвський.
— О так, якщо ласка.
Микола побіг і за хвилину приніс відро води, велику білу миску, чистий рушник і мило.
— Умивайтесь тут, на веранді,— сказав він.— Брудну воду зливайте в це відро, що стоїть у кутку. Ніхто вам заважати не буде, я побіжу на хвилину до крамниці.
Поки Поля вмивалась, Микола приніс з міста покупки. Тут була шинка, ковбаса, свіжа булка, масло, вино і шоколад.
Все це добро він розклав на столі.
Поля не дала себе довго просити,— вона була голодна. За їжею вона розповідала про долю куреня і його командира Кметя після того, як стало відомо, що Микола потрапив у полон.
— Як ви знаєте, Кметь багато пив, і особливо після того вечора.
— Я маю рацію, коли говорив, що він вас ревнує? — спитав Микола.
— Ясно. Спочатку я не знала про це, що він... що я йому подобалась. А потім це стало моєю мукою. Він почав залицятись ще у вагоні. Я все сприймала за жарт, а потім побачила... Але не про це тепер мова. Коли йому доповіли, що ваша сотня і ви в полоні, він спитав: "У кого, у червоних?" Йому підтвердили. "Тоді він молодець",— каже Кметь. "Як це розуміти?" — питає Попенко. "Дуже просто. Хай дівчина вийде, і я скажу". Я вийшла і стала під дверима: занадто цікаво було, не могла втриматись. Чую, він каже: "Нам усім треба переходити до червоних, он що. Це єдина влада, яка бореться за щастя народу, яка має перед собою мету і майбутнє. Директорія, а особливо Петлюра, це все просто ляльки. Петлюру я бачив у Жмеринці і переконався, що у нього таланту військового менше, ніж у нашого фельдфебеля. Давай махнемо у Жмеринку, за-арештусмо Петлюру і підемо в партизани, доки не з'єднаємось з якимось червоним загоном..."
— Що ж на це Попенко? — спитав Микола.
— Попенко зразу так розгубився, що в першу хвилину не знав, що сказати. Він здобувся тільки на те, що порадив курінному виспатись. Той послухав, а Попенко тим часом вислав телеграму до штабу, звідти прискакав ескадрон чорпошличників, нашого Кметя посадили на його ж коняку, взяли поміж себе і поскакали назад, а куреневі прийшов наказ під командою Попенка вертатися до Жмеринки. Ми й вернулися.
— Що ж далі?
— А далі ви знаєте: офіцерів поарештовували, рештки куреня розформували, порозпихали по різних петлюрівських частинах, з яких вони й повтікали додому.
— Михайла і Хому теж посадили? — запитав Микола.
— Так. Я навіть бачила, як їх вели. Хома йшов блідий, як труп, а Михайло нічого, усміхався. Проте їх недовго тримали, може, з тиждень, а потім відправили сюди, до Галичини. Вони десь зараз тут, на якійсь частині фронту.
— Випиймо за їх здоров'я! — запропонував Микола, піднімаючи чарку.
"— За їх здоров'я,— промовила Поля.
— І ще знаєш за що? За нашу дружбу. Давай перейдемо на "ти", добре, Полю?
— З приємністю, — погодилась дівчина.— А головне, за що я хочу випити, — за нашу зустріч, за цей мій сьогоднішній щасливий день,— вона випила ковток вина.— Не знаю, чи буде ще такий день у моєму житті,— продовжувала Поля сумно.— Сьогодні я в гостях у тебе, а завтра вранці треба зголоситись у штаб, і кудись пошлють. Ти, мабуть, також недовго тут посидиш. Твій курінь в резерві зараз, але ти знаєш, які у нас сили на фронті. Резерви довго не тримаються в тилу. Та й що це за тил? Завтра, певне, розлучимось і, може, надовго. Моє серце віщує, що надовго.
— Чому ти так думаєш, Полю? Війна скоро скінчиться.
— Не говори того, у що сам не віриш. Де вона може скоро скінчитись! Нас женуть з клаптика нашої рідної землі, на Україні розруха. Хіба це може скоро скінчитись? І свого клаптика ми не можемо ворогам віддати, за нього ще треба буде боротись, і довго. Я це почала ось для чого...
Поля надпила знов ковток вина, подумала.
— Я хочу сказати, що ти, певне, осуджуєш мене.
— Чому? — перебив Микола,— Я не розумію тебе.
— Бачиш... Я прийшла до тебе сама, непрошена і несподівана; так порядні дівчата не роблять. Чоловіки не люблять таких, я знаю. Коли б я була грішною, я б не говорила такого, ти і не повірив би, але зараз ти повинен мені вірити. Я полюбила тебе тоді, коли перший раз побачила, шукала тебе, знайшла, і я щаслива. Ти, звичайно, не встиг полюбити мене і, певне, ніколи й не думав про мене. Та до того ж ти ще такий молодий, зустрінеш, може, кого, полюбиш. Щоб не проклинав мене.
— Що ти, мила,— перебив дівчину Микола.— Ніколи в житті я не забуду ні цього дня, ні твоїх слів. Коли мені суджено жити — я знайду тебе.
— Не обіцяй,— перебила Поля,— щоб перед собою соромно колись не було. Щодо мене ти не маєш жодних зобов'язань, а далі тобі підкаже твоє серце, що робити. Але годі про це. Я трохи приберу у хаті, тут, видно, давно не було жіночої руки.
— Не було.
— Воно й видно.
Микола стежив за спритними руками Полі, і серце його наповнювалось неймовірною ніжністю до цієї жінки, що ще вчора була йому чужою, а сьогодні, як йому здавалось, стала рідною і близькою.
11
Хтось уперто, щораз голосніше стукав у вікно веранди, де спав Микола. Він чув ці стуки крізь сон, але не міг прокинутись. Як добрі давні друзі, вони з Полею всю ніч проговорили і розійшлись до сну перед самим ранком. Від стуку у вікно дівчина зразу прокинулась, але і вона спросоння не могла розібрати, в чому справа. В кімнаті було темно, крізь шпари в жалюзі пробивалось каламутне світло червневого безсонячного ранку. По добрій хвилині пригадала нарешті, де вона. Схопившись з ліжка, постукала до дверей.
— Що трапилось? — почувся сонний голос з веранди.
—— Хтось стукає у вікно, і так настирливо. Щось важливе, певне,— промовила дівчина. Знов стук у вікно і голос знадвору:
— Пане чотар, вставайте! Микола підійшов до вікна.
— Що трапилось?
Під вікном стояв вістовий Перхалюк.
— Вас викликають негайно в штаб куреня! Микола відчинив вікно. Він ще перебував у владі
сну, не міг як слід опам'ятатись. У веранду увірвалось холодне ранкове повітря. Небо було затягнуте хмарами, моросив тихенький дощик. Свіже повітря зразу здмухнуло з нього рештки сну.
— Говоріть ясно, що сталося? — спитав він, пригладжуючи рукою розпатлане волосся.
— Курінь готовий уже до походу.
— Куди?
— На позицію.
Зловісним холодом повіяло від цих слів.
— Чому ж раніше не розбудили?
— В сутінках не міг знайти вашого помешкання.
— Ще б пак, Зборів таке велике місто! Ідіть і скажіть, що зараз прийду.
— Більше не заснете?
— Та ні, ідіть уже!
Микола швидко почав одягатись, а через п'ятнадцять хвилин, з рюкзаком у руці, прощався з Полею. Вона хотіла проводити його до штабу, але він заперечив.
— Не треба. Не треба, щоб сквернословили злі язики. Прощай, мій друже!
Він обняв її і поцілував ніжно, як сестру. Поля тихенько плакала.
— Не плач, не забувай,— шептав він.— І ще одно прошу тебе: іди з армії, вертай додому. Не вештайся по тих фронтах, штабах, шпиталях. Чуєш?
— Чую.
— Не забудеш мене?
— Ніколи.
Микола обняв ще раз дівчину і побіг.
Курінь уже стояв, вишикуваний у повному бойовому порядку. Кінь для курінного, прив'язаний до штахет, нетерпляче гриз вудила. Онофер і Чорномаз походжали коло своїх сотень. Миколину сотню вишикував булав-ний Захарчук. Микола привітався з сотнею, Захарчу-ком і офіцерами. Чорномаз відповів йому ввічливо, Онофер ледве кивнув головою. Понурий, як цей ранок, надутий, він ходив перед сотнею, спираючись на свою знамениту палицю.
Командування УГА на чолі з новопризначеним начальним вождем генералом Трековим виробило план останнього наступу в Галичині на фронті Чортків — Бережани — Золочів. Після весняної реорганізації українська галицька армія складалась із трьох корпусів, утворених із чотирьох бригад. При кожному корпусі стояв полк артилерії, сотня кінноти і саперів. Армія налічувала в той час біля ста тисяч штиків. Вся ця сила була кинута в наступ і добилась деякої перемоги, хоч і з великими втратами. Частина корпусу, що стояла під Золочевом, втратила майже повністю один курінь, і тому куреневі Владики, що стояв у резерві, було наказано негайно виступити зі Зборова і зайняти позицію в районі Поморян над невеличкою річкою — правим притоком Золотої Липи.
Пройшовши п'ятнадцять кілометрів, курінь зупинився в ліску, де мав дістати сніданок і обід заразом, бо вийшли у похід не снідавши, і мав просидіти до вечора, щоб уночі зайняти окопи вздовж річки.
Солдати розташувались окремими сотнями і сіли спочивати, кухарі ж зразу заходились рубати дрова, збирати хмиз, і скоро із трьох димарів похідних кухонь пішов угору, насилу пробиваючись крізь густу мряку, сизий дим.