Артем Гармаш

Андрій Головко

Сторінка 57 з 161

Та чи ж можна літній день рівняти до зимового. Та й потім, одне діло — в чоботях, а друге діло — босоніж.

Мусій глянув на Харитона, похитав головою, а далі сплюнув.

— А нехай тобі грець, Харитоне! Що ж ти клас наш бідняцький ганьбиш! Я — про Архипа, а ти й собі до нього у при-стяжні.

В гурті засміялись. А Харитон зніяковіло став виправдовуватись:

— То я ж хіба що? А якби й на тебе!

— Та ось не перебаранчайте! Доказуй уже, Мусію, свою притчу.

— Ну отож наш покупець і мотнувся міряти ногами. До снідання верстов з п'ятнадцять одмахав.

— Ого!

— Це — гони!

— Кортіло й далі, ні, переборов-таки спокусу. Поставив тичку і звернув, щоб упоперек ще одміряти. В обід і тут поставив тичку, під'їв нашвидкуруч і назад гонами. Та не розрахував. А умова така: до захід сонця не вернеться в кибитку, де в шапці гроші, касується умова, і гроші пропали. Уже й сонце сідає, а йому до кишлака ще йти та йти. Уже й бігцем пробує. Уже й щодуху біжить...

— Ну й що ж, встиг-таки?— хтось не витерпів у гурті. Мусій мовчки глянув на гурт, далі знизав плечима і, сам

здивований, признався:

— А от, їй-право, і не пригадаю, як воно там у Льва Толстого — встиг чи не встиг.

В гурті засміялись. А хтось навіть обурився:

— Теж мені оповідач! Найголовніше забув! Мусій не розгубився.

— І зовсім не це найголовніше. Встиг чи не встиг — яка різниця! Бо як добіг, зразу ж звалився з ніг та й дав дуба. Одміряли йому калмики три аршини та й поховали, жаднюгу. То отаке, Архипе, в житті буває.

Гмиря аж скипів.

— І чого ти до мене причепився, як реп'ях!

— А ось чого: ти де оце мав коткувати?— запитанням відповів Мусій, якось одразу споважнівши.— Твоєї ж землі в цей бік нема. Вся земля за Новоселівкою. Значить, на еко-номічеській?

— А хоч би й так? На тій, що восени в оренду взяв у земельному комітеті.

— Знаємо. Це ось тут, за селом зараз. Двадцять десятин.

— Ого! Нічого собі, круглий шматочок,— кинув Лука і закінчив таким химерним окопним матюком, що його вітро-балчанські тини, мабуть, вперше за всю історію села оце почули.— Таким шматком легко й удавитись!

— А це — яка пелька в чоловіка!— зауважив Харитон.

— І на твою б хватило. Міг би й ти в земельнім комітеті в оренду тоді,— приглядаючись, щоб угадати (гаразд не второпав на слух), хто саме з гурту сказав ото, про пельку, мовив Гмиря.— Чого ж ти не брав?

Харитон від обурення аж шапку з голови зірвав.

— Чи бачили таке?! А ти що, не знаєш, де я був восени? Місяця ще нема, як із фронту вернувсь. А восени в окопах воші годував. Кров проливав! Щоб ти отут на моїй крові!..

— Та чи я тебе, Харитоне, на війну посилав?— примирливо сказав Гмиря. Нервове збудження Харитонове його таки неабияк знепокоїло.— Воші, кажеш, в окопах годував. Годував би їх і я, так не літа вже мені в окопи. Домував, це правда. Але хіба я згорнувши руки дома сидів? Хліб у поті лиця робив...

— Чужими руками!

— Та вас, фронтовиків, хлібом тим годував,— пропускаючи репліку, доказав Гмиря.— І зараз годую. Та ще й про завтра думаю. Бо, либонь, не всі ж отак — на більшовицьку вудочку попались: штик у землю та й бери нас голими руками. Надівай, кайзере, німецьке ярмо. Є ж іще такі, для котрих солдатська присяга не пусті слова. Удержують фронт. Отож заради них і ми тут сил своїх не шкодуємо. Через те до своєї ще й в оренду ото взяв у земельнім комітеті. Половину восени на зяб виорав, а половину...

— Знаємо,— перепинив Мусій.— Бачили, як ти і ту землю — вже мерзлу — орати пробував. Аж іскри з-під чересла сипались. Та й мусив-таки облишити. Що, Савко, може, брешу?

— Про іскри не скажу,— відповів Савка.— А що груду велику вернуло, це правда. Двома парами і то — не робота була, а мука. То й покинули.

— Отож. А тепер хочеш, Архипе, надолужити. Щоб потім, як до літа дійде, було чим козирнути: працю вже, мовляв, свою вклав. Сніг коткував! Що, розгадав твої хитрощі?

— Мели, раз уже твоє на коші! А подумав би те: чого мені хитрувати? Що я, беззаконня якесь чиню? До того ж — хіба мало, крім цієї, гуляє землі? Бачив, скільки під сніг облогом пішло? Ось і ти, Мусію, чого в оренду не брав? Дома ж був. І ціна божеська. Не та, що колись Погорєлов сам визначав.

— А що б, я на ній носом рив?

— Отож!— аж ізрадів Гмиря, що саме так обертається розмова.— Не в самій землі, значиться, штука. До землі ще чогось треба. А земля що, землі на всіх вистачить. За новим законом, що наша власть у Києві виробила, сорок десятин Погорєлову лишається. Коли сам трудитиметься на ній. А решта, без малу тисяча десятин? Так ні, вам саме оці двадцять — як більмо на оці. Недарма кажуть: засватана дівка всім гарна.

— А може, й не того,— озвався Мусій.— Може, тобі, Архипе, під старість уже б до дівок і не смикатись? Минулося. Ти краще б за свою власну земельку вболівав душею, а ти зазіхаєш іще й на чужу, на нашу — бідняцьку!

— Не тобі, Мусію, мене повчати!— одмахнувсь Гмиря і знову до Савки:— Ну, то й доки ти будеш?

— Вже!— випростався Савка і взяв устромлений пужалном у сніг батіг.— Можна їхати.

Лука Дудка виступив з гурту.

— Так ти що, справді думаєш на поле їхати? Таки сніг коткувати?

— А мені що,— здвигнув плечима хлопець.— Найнявся — продався. Мене хоч і воду застав у ступі товкти — товктиму.

— От і, виходить, дурень ти, Савко! А вже й не малий,— сказав Мусій.— Та тебе ж кури засміють. А про людей уже й казати нема чого. На все життя таке прізвисько приліплять, що й дітям своїм у спадщину залишиш.

— Яке?

— Придумають. Про те, як батько їхній, ще парубійком бувши, під революцію допомагав багачеві — сплуататорові своєму — народ дурити. Сніг коткував!

— Та ще ж і сніг!— докинув Харитон.— Ти ж, дурню божий, воли потопиш.

— А їй-бо, правда! Я про це й не подумав,— зашкріб Савка в потилиці.

— Не тебе, пентюха, жаль, волів шкода!— сказав Лука і вийняв з кишені складаний ніж. Ступив крок до саней і перерізав уривок.— Ану, хлопці, берись дружненько!

Охочих знайшлося більш як треба. З веселим гамором кинулись до саней, схопили коток і, розгойдавши, жбурнули аж під самий тин у замет. Так і пірнув увесь, тільки кінець війя стирчав тепер із снігу.

— От і вся недовга!— задоволено сказав Лука, ховаючи ніж до кишені.— На цьому й край. Оправитись! Можна й закурити. Виймай кисет, Харитоне,— звернувся до товариша, який стиха розмовляв з Артемом.

Харитон вийняв кисет, але закурити не довелось.

— Та йди, лобуряко! Де ти тиняєшся?— загорлав раптом Гмиря, що досі стояв як стовп, розгублений в отакій несподіваній пригоді.

Всі повернули й собі голови в той бік і побачили молодого Гмиренка. Тепер він уже не йшов, а біг підтюпцем. Спинився біля гурту й оглянув усіх.

— Що трапилося, тату?— на крайньому, Артемові, затримав погляд.— А, зрозуміло!

— Самоуправничати надумали. Голота нещасна. Он ба, що зробили! Куди коток...

Гмиренко нахмурив брови на Артема.

— А яке ти маєш право?

— Проходь, проходь,— як міг стримано сказав Артем.— Таким тут не подають!

— Гляди, як би я тобі не подав!— Гвинтівку він ще на бігу зняв із-за пліч і зараз тримав у руках напоготові.

Лука Дудка підступив до нього і взявся за ствол гвинтівки.

— А стривай. Бо ще здуру бабахнеш.

— Ось не лізь!

— Та чого ти боїшся, дурню. Дай тільки гляну.— Він спритно рвонув і вирвав гвинтівку у нього з рук. Тоді став приглядатись до неї, сказав, удавано здивований:— Чи видів таке! Авжеж, моя!

— Не мели дурниць!— І Гмиренко спробував бихопити у Луки гвинтівку, але той одвів його руку.

— Харитоне, за свідка будь. Не казав я тобі, що в Полтаві тоді ніяк було з казарми з гвинтівкою викрастися додому?

— Та чого ж не казав!

— Вона. Точно. Трьохлінейка, образця тисяча вісімсот дев'яносто першого року. Кавалерійська облегчонна. І буває ж таке: де Полтава, а де Вітрова Балка!

— Віддай! Не придурюйся!— почервонів Гмиренко, бо в гурті вже зрозуміли Дудчин жарт і посміхались, поглядаючи то на Гмиренка, то на старого Гмирю.— Я за неї Титарен-кові десять пудів жита віддав.

— Десять пудів жита?— перепитав Лука.— Дешево. А я за неї, за троє поранень, відро крові своєї віддав. Так чия? Ну й годі!— Він узяв гвинтівку на ремінь і хитнув до Артема головою:— Тобі куди? Теж у крамницю? Ну й ходімо ра-зо-м.— Але, відійшовши на кілька кроків, спинився і ще докинув:— А жито своє у Титаренка назад можеш забрати. Бо казьонне майно не мав він права продавати. Та ще хоч би ж комусь, а то... Голова овеча!

З гурту ще дехто відійшов, але душ кілька найцікавіших і серед них з півдесятка дітвори, що верталася з школи, лишилися. Що ж воно таки далі буде? Хвилин кілька тривала мовчанка. Потім Гмиря важко зітхнув, похитав-похитав на сина головою і проказав спроквола:

— Ох і лобуряка! "Вільний козак".— Сердито сплюнув.— Кізяк ти, а не козак!— І затим повернувся і пішов у двір.

VIII

Наче не яка й подія, але по селу цілий день потім тільки й балачок було, що про сутичку оту біля Гмириного двору. І де не доводилось Артемові потім бувати, з ким не доводилось розмовляти, неодмінно розмова заходила й про це. Чи, власне, з цього й починалась. І так — від самої крамниці. Навіть дивно було: ніде й не барились по дорозі (п'ять хвилин простояли, правда, поки Харитон збігав у хату кисет тютюном набити), а не встигли потім поріг переступити, як хтось із гомінливого гурту, що товпився в крамниці, гукнув до Луки:

— Так кажеш: де Полтава, а де Вітрова Балка!

— Ох, і ловко ж ти його!..

— А головне — дешево. За один цап!

У Луки, як видно, запал уже пройшов, відповів спокійно:

— Та то я жартома. Прийде — віддам.

— От і дурний будеш!

— Еге ж, з Гмирею тільки зв'яжись, мороки потім не обберешся,— застеріг Харитон.— За десять пудів жита він з тебе двадцять стягне. Та й не житом, а пшеницею!

— Затвора, правда, не віддам: скажу, що загубив.— І Лука тут же при всіх вийняв з гвинтівки затвор і поклав собі в кишеню.— Нехай без затвора козакує. Безпечніше.— Тоді, звертаючись до гурту, запитав весело:— Ну то яка ж у нас сьогодні повістка денна?

— Та, що й учора,— відказав Антон Теличка. Вважав себе, як видно, за призвідця в цьому гурті: самовдо-волений, розвалився на прилавку.— Можеш записуватись на пренія.

— Та ні, вчора попопрів немало. Перепочити треба. Замість себе я вам свіжішого оратора привів.— І Лука поступився місцем Артемові.— Тільки сьогодні з города.

— Артем?!— здивовані й зраділі почулися голоси.

Це були переважно його однолітки, недавні, як і він, фронтовики, з котрими не бачився всю війну, а з декотрими навіть аж відтоді, як сім років тому пішов із села на заробітки.

54 55 56 57 58 59 60