Ой, полягло тоді болгар і сербів без числа... Щастя, що галицький полк урятувався, запершие? у Перемишлі. Володимирко знову, як під Звенигородом.
був змушений вдатися до підкупу... на цей раз угорських банів та єпископів. Через послів своїх — печатника Остафія та Звенигородського посадника Збігнєва Івани-ча просив Гейзу:
— Королю ясний, змилуйся, і не віддавай мене на поталу Ізяславу. Згадай, іцо не раз я ставав до помочі батькові твоєму сліпому Беллі, а моєму тестеві.
— Змилуйся,— підтакнули куплені угорські єпископи.— Князь Володимир поранений лежить... при смерті. Гріх візьмеш на душу.
Уговорили-таки Гейзу.
Король послав до Перемишля своїх воєвод, Ізяслав — своїх. Володимирко, спеленаний полотном, під яким не було й малої рани, цілував хрестик, що ніби був збитий з хреста, на якому вмирав син господній, і підписав грамоту, в якій говорилося: "Навічно зрікаюся Погоринської волості... в покорі до кінця живота свого буду ходити під орудою князя Ізяслава... королю ясному Гейзі за видатки похідні заплачу дві тисячі срібних гривен".
Що хотіли, те й писали у грамоті переможці. їх сила і їх воля.
А він, заледве мирники покинули ложницю, схопився на ноги і люто погрозив їм услід кулаком.
І кулаком розтирав лівий бік. Серце то бігло шалено, б'ючись, об клітку ребер, то завмирало, як завмирає у кузні вогонь, коли майстро забуває полатати дірявий міх.
Ще тоді у Перемишлі, може, почав умирати князь Володимир.
У Перемишлі починалося, в Галичі — звершилося.
Веретено Ростиславичів успадкував княжич Ярослав цілком несподівано.
Це сталося літньої днини, коли великий князь київський Ізяслав прислав до Галича боярина свого Петра Бориславича, мужа "чоластого, вельми красноречивого, характером — нетерплячого. На Русі знали його також як великого книжника і літописця київського.
Ні, не по-гречному повелися в Галичі з київським боярином.
— Передай послові Ізяславовому, що тут я волос-телин: коли схочу — тоді й покличу 'го в гридницю! — скипів Володимирко, зачувши від печатника Петрову вимогу.— Я не поспішаю дізнатися про Ізяславове слово.
Хай жде Петро седмицю або й дві. Поки пиха з нього спаде.
Ходив прудко по хоромині й розтирав долонею груди там, де серце, яке після Звенигородської поразки майже щоднини давало про себе знати. Добре, що воно взагалі ще б'ється, особливо після торішньої ганьби під Перемишлем.
— Заспокойся, княже,— Остафій пробував утихомирити князя.— Муж Петро...
— Це той Петро Бориславич, котрий торік тицяв мені в Перемишлі хрестик цілувати?
— Він, княже,— кивнув головою отець Остафій.
— Тим паче, хай жде. А не хоче — скатертиною дорога.
— Це призвело б до нової брані,— попередив печатник.
— Хіба, гадаєш, він з добром приїхав? Нам до брані не звикати. Рано чи пізно, а зіткнемося ми з Ізяславом не на життя, а на смерть. Тісно нам обом на Русі.
Навіть отець Остафій, найближчий<до Володимирка муж, і то інколи шукав глибшого смислу в запальних рішеннях свого князя: що означає його вічна плавба проти течії? Звичайнісіньке самолюбство? Жадоба нових земель? Чи промисел господній обрав Володимирка на розбудовника Галицької волості? Так само розбудовує Русь князь Юрій Суздальський. Тільки Володимирко та Юрій з численної братії князівської не дуже зважають на окрики великого князя київського, а то й піднімають на Київ меч. Володимирка, правда, поки що перемагають і принижують, і, здавалось би, повинен він раз і назавше сидіти каменем у своєму Галичі, як побитий пес, повинен би... а він щоразу воскрешає з попелу й гострить новий меч.
Гострить-то гострить, а невдача Звенигородська, яка сталася шість років тому, тяжко вдарила по Володимиркові: ні полків тобі, ні срібла-злота. Інший змирився б, а він заходився поповнити скарбницю правдами й неправдами, обкладаючи непосильними податями смердів та ремісників, і... викликав ворохобу в Галичі, через яку замало не втратив отчий стіл. Князь покарав ворохобників жорстоко, як ніхто до нього не карав, але ворохоба навчила його розуму: хочеш їсти мед — не розполошуй бджіл. Тепер учився ґаздувати: Краснопіль — городок над Золотою Бистрицею, Коломия над Прутом — денно і нощно варять сіль. Нові соляні варниці задиміли у Дрогобичі і під Перемишлем. Сіль — золота жила Галича. Якраз завдяки солі князь Володимирко торік зумів вивести під Перемишль супроти угрів та Ізяслава сімдесят тисяч воїв, з них добра половина була найнята за Дунай-рікою серед сербів та болгар.
— Насмілюсь пригадати, княже, що лише вчора говорив я тобі про лист воєводи Милодовича, котрий пише: "Не швидше, ніж через сім-вісім седмиць приведу з Болгарії полк наємних воїв". Відомо тобі, що й князьки половецькі, котрі дали згоду служити Галичу за плату, досі не прислали жодного комонника,— перестерігав печатник.
— Тому й тримай Петра Бориславича у сінях подов-ше,— несподівано завершив бесіду князь.
А все ж покликав Петра на третій день. Київський боярин переступив поріг гридниці розмашисто і гордовито, але й не без хвилювання, дарма що бував у бувальцях. Затри дні Бориславич оглянув Галич і переконався: стольний Володимирків город не зрівняєш ні з Перемишлем, ні з Луцьком, ні з Берестям та многими іншими городами. Галич ріс і багатів, одягався в дерево й камінь, осторожився могутньо валами й стінами. І все це наверга-но за неповних десять років, відколи сидить тут Володимирко.
Мусив визнати боярин Петро: помилявся він до цих пір, недооцінюючи галицького князя. Ніхто ж інший, а таки він, Бориславич, назвав його колись, мов недоросля, з яким і рахуватися не варто,— Володимирком.
"Цікаво, чи відомо йому про це?"— шибнула неприємна думка.
Князь сидів на високому стільці, бильця якого прикрашені майстерно слоновою кісткою, золотом і коштовним камінням; князь сидів прямо, по-молодечому, черлене корзно спадало з правого плеча на коліна. Руки зціпив на перехресті оголеного меча. Обіч — на дзиґлику син Володимирків і зять князя суздальського — Ярослав. За їхніми плечима застигли з корогвами два гридні. Великі бояри порозсідалися статечно на лавах уздовж стін. Вони теж опиралися на оголені мечі. Й мечі оці, й нависле склепіння гридниці, й пронизливе око галки — знамена землі Галицької, що була викладена з різнокольорової смальти на чоловій стіні, й уся ця холодна пишнота не віщували Петру Бориславичу удачі.
— Вітає тебе, княже, волостелин київський великий князь Ізяслав,— почав хрипло.— Вітає й питає про здоров'я.
— Дякуємо,— відповів стримано Володимирко.— Ми при доброму здоров'ї, чого й твоєму князеві зичимо. З чим ти загостив до нас?
— Князь великий Ізяслав прислав мене, боярина свого, до тебе з питанням: коли зволиш віддати Погорин-ську волость?
— Кому віддавати? — прикинувся заскоченим Володимирко.— І чому маю Погоринь віддавати?
Сміявся в очі Володимирко.
Петро Бориславич ждав можливої відмови, але зухвалого глузування... глузування з себе й великого князя київського не сподівався.
— Бо Погоринь неправдою ти узяв...
— Не неправдою, а мечем.
— Торік у Перемишлі ти обіцяв, що городи ного-ринські Волині повернеш. Хресну грамоту на це підписав.
— Підписав, боярине. Ти ж був при цьому і бачив: не міг я відмовити уграм та Ізяславу. Чоботом наступили на горло.
— І хрест цілував,— правив своє боярин Петро.— Гріх матимеш.
— Не єпископ єси, боярине, щоб гріхами мене лякати,— скочив з стільця Володимирко.
— Промовляю до твого сумління, княже.
— Не посольське це діло — дбати про чиєсь сумління Язик у тебе свербить — князеві своєму прислужися.
— Ізяслав і твій волостелин,— випалив зопалу Петро.
— Не визнаю над собою іншого волостелина, окрім бога.
— Гординя рече твоїми устами. Будеш каятися.
— Що! — Володимирко впритул підступив до Борис-лавича. Вдарив кінцем меча об кам'яну долівку. — Довгий язик маєш, Петре Бориславичу, гляди, щоб я не вкоротив. Знаєш-бо: мені це недовго. Прощення проси.
Бориславич потемнів. Шкодував, що необережно сипав словами. Уповав: у Галичі шанують великого князя Ізяслава та його послів. Шанують і рахуються. Тим часом...
Оглянувся, шукаючи підтрики в галицьких бояр. Вони теж споглядали на нього насмішкувато й очікуюче: ждали його посоромлення. О, це далеко не ті галицькі бояри, котрі десять років тому недовірливо й неохоче прийняли в Галичі Володимирка. Князь обдарував їх землями, перестав після галицької ворохоби покладатися у своїх замислах і діяннях на поміч простолюду. Бояри стали опорою його стола; в свою чергу, полки Володи-миркові берегли їх, боярів, од усяких несподіванок. Воістину не дурний вигадав: кріпка рука в князя, надійний стіл його — боярам життя миліше, множиться їх добро. Вростали в землю галицькі бояри. Від неї — сила.
— Ну! — крикнув Володимирко.— Прощення проси. Петро вагався. В якусь хвилю ним володіло бажання
жбурнути під ноги Володимиркові хресну грамоту й вибігти— пріч з гридниці.
"Та чи дійду бодай до порога?"
І схилив покірливо голову.
— Пробач, якщо можеш, княже.
— Ось так, Петре,— змилостивився Володимирко.— Буде це тобі наукою, як розмовляти з волостелином галицьким. Князеві ж своєму передай моє слово: не віддам я волості Погоринської. Моя це земля. Іще передай Ізя-славові: хай стережеться. Я не забув зла, ним спричиненого.
Петро.Бориславич поклав до ніг князя хресну грамоту й відступив до дверей.
Це діялося посеред дня, а при заході сонця, повертаючись з церкви, князь Володимир Володаревич раптом вхопився за серце, поточився... Хтось невидимий — невидимим був день сьогоднішній, тривожний і клопітливий — поцілив стрілою в груди. Пекучий біль розлився по тілу, забило віддих. Думки, що не покидали його ні в церкві, ні отут на переходах, котрі вели до палати, про наступну брань з Ізяславом — а брань почнеться, як тільки-но Петро Бориславич дістанеться Києва — думки, отже, розсипалися, мов іржавий ланцюг, на окремі ланки, врешті, ланки ці теж кудись зникли, уступивши місце болеві й чорноті... а чорноти хлюпнуто в очі цілий кухоль.
— Господи...
Ковтнув повітря і чіпляючись за поруччя, почав хили тися долі. Його підхопили отець Остафій, Сірослав Сірославич та інші бояри, що відстояли з ним вечерню.
— Лічця кликніть! — гукнув отець Остафій.
— Не треба... Доконав ня таки Ізяслав,— устиг вимовити князь.— Сина мого...