— А я і вашу жінку боюсь.
— Бо шмата! А я от не так. Іду, значить, до неї, а вона вже очима кидає, щоб, значиться, десь од мене шигануть. А я нє, іду! Думаю: нє, я з тобою гратися не буду. Я такий, що в мене на одне слово підеш. І що б ти думав?
— Та ж женилися з нею, — смутно прорік Андрій. — А я так не вмію. Ще коли б хтось мені поміг.
— Я допоможу, — твердо сказав Степан. — Але ти слухай, що я кажу. Да-м, іду я, значить, а вона вже тікать збирається. Е, нє, кажу собі, од мене не втечеш, так легко я тебе, голубко, не пущу. "Пошли", — кажу, а сам повернувся — і назад. І що ти думаєш. Як собачка, за мною побігла..
— Може, воно у вас так і було, — печально сказав Андрій. — А я всього того не вмію.
— Бо шмата! — сказав Степан. — Ми от зараз з тобою й підемо, до мене і це діло устроїм. Як собачка, побіжить…
— Та я й не хочу, щоб вона бігла за мною, як собачка.
— А ти хоти! Інакше чорта лисого, а не її, візьмеш. їх, брат, треба без церимоній, пойняв мене? Пішли!
Вони подивились униз, де розстелилася чудова річкова долина і де стояла заросла деревами хатина Карташевських, і один, і другий дивився на ту хату замиловано, хоч ні один, ні другий не відали, що саме в тій хаті сидить якийсь Корж і замиловано розповідає Валентині про те, як він любить рибки. Андрій уявляв, що там сидить біля вікна, підперши долонею щоку, смутна і самотня Марина і що, може, воно й добре потрапити їй на очі під таку хвилю — щось там у неї в грудях ворухнеться; Степан думав, що сьогодні жінка не милитиме йому голови за випивку, адже жениха для дочки, а жінці можливого зятя він у свій дім зараз притарабанить. "А то ґдирає, ґдирає, — думав він, — що всі клопоти на її плечах, а я тільки ту дурну коробку знаю".
— Да-м, Андрій, — сказав самовпевнено він. — Коли так робитимеш, як кажу, то може, й родичами станемо.
Він захихотів і поклав Андрієві руку на плечі. Хлопець розчулився од такої ласки свого таки можливого тестя і несміливо обійняв його за стан. Отак вони й пішли, обійнявшись і похитуючись, адже пили натщесерце, і пішли довкружним шляхом, бо спускатися з гори таким розтеплілим і отак обнявшись було не з руки, та й шлях хотілося їм подовжити: Андрієві від того, що все-таки страшився переступати порога Карташевських; зрештою, і в Андрія прізвище було Карташевський, але ніяким родичем він Марині не був. "Хіба таке буває, — думав він, мугикаючи в тон Степанові, — щоб Карташевський та й оженився на Карташевській — не таке уже часте це прізвище". Степан начебто підслухав його думки.
— Це коли б та дурна Мариня тебе вподобала, — сказав він, знову захихотівши, — то й прізвища їй не треба було б мінять.
"Ага, — подумав смутно Андрій. — Я все-таки сумніваюся, що вона мене вподобає. Така горда вона та й пишна…"
— Така горда вона та й пишна, — пробелькотів його негнучкий язик.
— Це вона ціну собі набива, а характером вся в матір…
Він відчув, як між лопатками йому щось залоскотало: коли приходив додому під мухою, жінка з донею бралися за нього разом. Вони якось однаково кричали на нього, власне верещали, а він стояв мовчки і лише кліпав очима, бо для того, щоб уставити і від себе слово, треба було, щоб вони хоч на мить замовкли. А що вони й не думали замовкати, то й стояв бовдуром і тільки очима лупав.
Отак вони йшли, обійнявшись, і помугикували, і стало те мугикання вже невеселе, і похитувало їх однаково з боку на бік, наче пливли вони в одному човні по розбурханій ріці; попри все, було їм затишно, бо обоє належали до таких, кого алкоголь не збуджує, а втихомирює. Може тому, коли вертався Степан під мухою і коли доня з жінкою верещали на нього, то все одно всміхався і любив їх — на ту його усмішечку часом Валентина й навісніла і давала йому кілька буханців у спину, а він так само хитро підсміювався і все одно їх любив; а коли одного разу жінка гепнула його й качалкою, яка фатально підвернулася їй під руку, то він все одно любив і її, і дочку, хоч та й реготалася з того без пошанівку до його батьківської гідності.
— Да-м, Андрей, — сказав Степан Карташевський. — З бабами треба тільки так: спуску їм не давать!..
7
А той, що називався Коржем, і втік од діда й баби, котрі його спекли, той, що шукав собі лисиці й кого послала в цей дім загадкова Нора Анатолівна, сидів, рівно випроставшись на стільці, обливаючи синім холодним поглядом Валентину Микитівну Карташевську, у дівоцтві також Корж, і тонким, солодким голоском просторікував, викладаючи свої філософські погляди на світ і життя.
— Да, — казав він, — дуже я, знаєте, не люблю тих, що горілку хлещуть. Мені, знаєте, від самого запаху горілки недобре стає. Я, Валентино Микитівно, сімейний покой люблю, щоб було все мирно й тихо. Висиш так цілий день головою донизу, а вдома хочеться й людиною себе відчуть.
— А котів ти любиш? — спитала крадьки Валентина, бо цим питанням завжди вивіряла: добра перед нею людина, чи ні.
— Кіт — тварина домашня, — сказав поважно молодик. — А я домашній покой люблю…
Він знову озирнув кімнату, наче перевіряв, чи справді матиме тут сімейний затишок, якого прагнув, а коли погляд його ковзнув по дверях, то чоловік менш витривалий міг би здригнутись: у прочілі стояла Марина і пильно на нього дивилась. Але він був чоловік витриманий, тож звівся зі стільця і засвітив до дівчини синім поглядом.
— Да, — сказав він, — от і Мариня прийшла.
— О, Маринечко, — підхопилася й Валентина — А у нас гість. Це добрий знайомий Культурної Нори.
— Да, — сказав Корж, ступаючи назустріч Марині, яка все ще стояла в дверях. — Я попросив у вашої мами разришенія, шоб ми могли познакомиться.
— Оце познайомся, Мариню, — засокотала Валентина. — Уяви собі, що його прізвіще, як і моє дівоче.
— Да, — сказав молодик, не відриваючи погляду від Марини, яка зробила вигляд, що зніяковіла. — Моє прозваніє Віталій Корж.
— А мене ви вже напевне і знаєте, — церемонно всміхнулася Марина.
— Да, — сказав молодик. — Я вас знаю і оце хочу присогласить у кіно.
— Але вона ще нічого не їла, — розгублено сказала Валентина.
— Я цей клопіт озьму на себе, — поважно сказав Корж, — і перед кіно присоглашу вашу дочку в кахве… Ви згоджуєтеся, Марино, щоб я присогласив вас у кіно, а перед кіно у кахве?
— Чи ж я знаю? — непевно озвалася Марина.
Мати за спиною в Коржа робила їй знаки обличчям, очевидно-таки спонукаючи дочку, щоб та згодилася й прийняла запросини і в кіно, і в "кахве", але їй не подобало згоджуватися так відразу, бо оцей візит був усе-таки для неї несподіванкою.
— Ми з вами не такі знайомі, — пробурмотіла вона.
— Да, — сказав Корж, — через це я і присоглашаю вас у кіно…
8
У цей час до обійстя Карташевських наближалася ще одна парочка. І хоч була під доброю мухою, в Андрія вистачило кебети звільнитися з обіймів свого можливого тестя — збоку це таки виглядало смішно. Вони пішли на містка, збудованого поверх розмитої греблі, і йшли по ньому майже не хитаючись.
— Глянь, яка тут у мене красота, — сказав Степан. — Я тут як у Бога за пазухою живу.
Але Андрій і не подумав милуватися красою, серед якої Степан живе, як у Бога за пазухою. Андрій дивився на дорогу. Степан теж подивився на дорогу і вони стали на тому містку двома стовбцями — те, що побачили, аж ніяк не могли назвати сподіваним. По дорозі ступала, гордо задерши носа, Марина, а її під руку по-старомодному вів молодик із так само задертим носом. Вони не йшли, а пливли по дорозі і, здається, світу не бачили: обоє однакового зросту, молодик худий, а Марина пишна, обоє біляві й кучеряві й уже поєднані тим загадковим зв’язком, який безпомильно свідчить, що ця пара таки порозумілась.
— А це що за корж? — спитав здивовано Степан, не підозрюючи, що вгадав прізвище того молодика.
— Це, Степане Григоровичу, вам лучче знать, — ображено й трохи плаксиво протяг Андрій.
— Та побий мене грім, коли бачив його! — заклявся Степан, а що грім його таки не побив, певне, сказав він правду.
— То мені вже нема чого до вас іти? — тим самим плаксивим голосом сказав Андрій.
— Стривай, — відмахнувся Степан. — І де це воно взялося, дженжулисте? Мабуть, ота зараза вистарала…
— Яка зараза? — не зрозумів Андрій.
— Жінка моя.
— То, може, я піду, Степане Григоровичу?
— Нє! — твердо сказав Степан. — Це вона, бач, свого зятя хоче мать. А я хочу мати свого… Ходім!
— Нема мені чого йти, дядьку, — уперся Андрій. — Додому піду!
— А вона щоб качалки мені на голові ламала?
— Та ж не боїтеся ви своєї жінки, — наївно сказав Андрій.
— Ясно, не боюся. Але причепиться, як шевська смола: напився, напився — тьху на твою голову!
— Ні, дядьку, — здобувся на розважливість Андрій. — Я вам і раніше казав: не хоче вона мене. Самі ж бачили…
— А ми йому на двері покажемо, — сказав Степан і взяв Андрія під руку. — Ходім, трастя його матері!
Вони пішли, але Андрій дотягся тільки до хвіртки. На порозі вже стояла вогнедишним стовпом Валентина, і він відчув, що стає малий і покинутий. Що йому зараз добре було б закласти ноги на плечі і чкурнути звідси, щоб аж закуріло. Давно знав: так воно й станеться, що це невидаль у світі, щоб Карташевський женився на Карташевській, отож з ляком дивився на той вулкан, що виріс на ґанку і вже готувався до виверження. Зараз він бухне до неба, викинувши попіл і лаву, і під ногами затремтить земля, а на голови їм потечуть потоки розпеченої сірки. Андрій раптом став отим страшком, що завбачливо озирається на задні колеса; він озирнувся на задні колеса і побачив під ними розчавлену долю свою; отож він і подумав розважливо і не без практицизму; з дядьком Степаном вони жили б душа в душу, але ці дві були б для нього таки вогнедишними вулканами…
— Вітаю тебе, жінко! — патетично сказав Степан голосом, що зрадливо заплітався. — Осьо зятя тобі веду.
Тоді Андрій побачив, що вулкан на ґанку зовсім не вулкан, що то гора, з якої стікають медяні ріки.
— Через це ти й напився? — спитав той підозріло медяний голос.
— Не напився, а випив, — майже героїчно сказав Степан. — Бо як же воно інакше й зятя здобуть?
— До твого відома, — сказав той підозріло медяний голос, — обійдемося без твого зятя. Поки ти пив, я розстаралася на зятя свого.
Андрій пропадав. Не те, щоб узяв та й пішов, або й справді заклав ноги на плечі, — він навіть не крізь землю провалився: пропадав! Отак ворухнув рукою — і не було вже в нього руки, ворухнув другою — і та друга перетворилась у дим.