Упала якість товарної маси, упали закордонні прибутки з експорту…
Душа не знає, де шукати відраду. Навіть в морі під час відпустки не можеш спокійно покупатися, бо, як би далеко не відпливав від берега, а згадка про те й про те все одно хутчіше за тебе пливе.
– Зачекай трохи, Президенте, – підвівся з дивану Горбенко.
– Далеко?
– Побоююся за нашого неоперованого. Серце в нього здає. А попереду ж наркоз. Я миттю, – поклав гостеві на плече руку Горбенко і хутко вийшов з кабінету.
Повернувся по короткій хвилі, сів утомлено на диван біля гостя.
– Боюся за його нервовий стан. Він не знає ще найстрашнішого. Жінки його вже немає на цьому світі.
– Ти про хворого? – запитав Президент, мимоволі проймаючись тривогою. І подумав: треба ж було, щоб отак перед самою операцією відключили струм.
– Ніякий він не хворий. Покалічений в дорозі. Не знаю, як він ще лишився живий. Дружина його загинула на місці. Сиділа праворуч. Я бачив труп.
Не уявляєш, яке жахливе видовище. Красуня небувала. Вся в норках, в золоті і брильянтах, наче поверталися з театру.
– Отака аварія?
– Отака.
– І що встановили працівники ДАТ?
– Простіше кажучи – наїзд на дерево. – Головлікар помовчав важко. – Не розумію, що вони собі думають, наші бізнесмени. Ну, маєш зайвого долара, купив собі "мазду", проїхався по селах, провідав кого хотів. Так нащо ж за стіл сідати, де чаркуються? Ще й дружину потім всадовив біля себе в машині, не прив'язавши її пасом безпеки. І результат: жінка одразу на місті… а він ще якось вчепився за життя. І оце будемо оперувати. Господи! – махнув рукою Горбенко. – Коли людині так багато дано – живи спокійно і не шукай лиха на свою голову. Воно саме знайдеться.
– Саме, саме, – зітхнув Президент. – Навіть не знаєш, звідки чекати. А, може, й добре, що не знаєш. Просто живи собі, як ти сказав – спокійно.
Десь за стінами в коридорах загупотіли кроки, почулися голоси, нервові і вимогливі. Шукали мовби головлікаря. Йому довелося знову визирнути з кабінету. І тут йому в лице вдарив промінь світла ліхтарика. Це був завгосп. Шапка набакир, лице червоне від морозу. Чи, хтозна, від чого.
– Заходь, – владно припросив його головлікар. – Чого мотаєшся як навіжений?
Чолов'яга переступив поріг, внісши з собою гарний запах морозяної ночі. Був натоптаний, в розстібнутім кожушку, очі сріблилися інеєм.
– Товаришу… Іване Павловичу. Біда!
– Кажи, не муч! – гримнув на нього стишено Горбенко.
– Двигун не можу завести. Акумулятор слабкий і не дає іскри. А воно ж, стерво, холодне, як смерть.
– Що треба від мене? – посуворішав голосом Горбунко, певне, знаючи ціну цьому крикливому й розгубленому господарнику.
– Коли акумулятор нікчемний, не буде діла. Іскра не піде. І нічого ми не заведемо.
– То що ти раніше думав, Полікарпе Семеновичу?
– Те, що й ви.
– Я тебе питаю: чому досі не подбав про справний акумулятор? Чому не вибив копійки на новий? Там же людину готують до операції… Живу людину! Чоловік, можна сказать, на грані, а ти шукаєш всякі виправдання. Так от, Полікарпе, іди до движка і хоч зубами його заводь.
– Та не заведеться ж, Андрію Павловичу. Не можу ж я сотворити чуда.
– Ти – завгосп. Розвів бардак у господарстві! – І ледь чутним шепотом кинув тому в лице: – Президент ось сидить, що він про нас подумає?
– Не знаю, що він подумає. А я вам давно казав: треба купувати новий двигун. Або й вообще ставити маленьку електростанцію. Як у соснівській лікарні… Ні, краще таки двигун. Бо на електростанції пуп розв'яжеться. – Завгосп втішно хихинкнув і позирнув на Президента. – Ото завтра ж їдьмо до міста і купуймо новий двигунець.
– Голову тобі треба купити нову! – зірвався на грубість Горбенко, і навіть у темряві стало видно, як збіліло від злості його обличчя. – Тоді ось що. Біжи в гараж і скажи: хай розігрівають "газика". Будемо везти хворого в обласну лікарню.
Однак було ясно, що це майже трагедія. До області від села було не менше ста кілометрів. Ста кілометрів по сніговицях і заметах, крізь темінь і мороз.
– Я ж казав: купіть або движок, або новий акумулятор, – заскиглив у мороці завгосп. – І в сільраді просив: купіть! Не мають коштів. А як хворіти чи на бюлетені відлежуватися в наших світлих палатах, то кошти є! Бюрократи прокляті!
Президентові стало ніяково слухати ремствування завгоспа-невдахи. Він підвівся з дивана. Підійшов до нього.
– А хіба акумулятор потягне? – запитав тоном неофіта.
– Мабуть, ні, – розвів руками Горбенко. – Апаратура підключена, штучне дихання. Та й світла треба побільше. У темряві не зшиєш ткань.
– Що не зшиєш?.. А, ткань. Тканину, значить? – повторив безглузді слова Президент, і йому стало моторошно від картини, яка спалахнула перед його очима: ніби побачив, як розпадається і вмирає жива тканина, спалювана на вогні. Тоді він узяв за лікоть головлікаря, відвів його вбік: – Прошу тебе, не переживай. Обійдеться без "газика". Вертоліт буде з хвилини на хвилину.
– Гаразд, посидимо трохи. – І повернувся до завгоспа, який сумно стовбичив у дверях. – Іди, Полікарпе, завтра поговоримо. І скажи, хай нам ще гаряченького чаю принесуть.
На душі в Президента ставало дедалі важче. Наче не в темнім кабінеті сидів, а десь у безмірній пустці, навкруги непроглядь, якась космічна порожнеча, і він уже не знає, як йому виборсатися звідси. Розумів одне: кидати товариша давніх літ напризволяще він не смів. Що з цим хворим якось знайдуть раду, в тому не було сумніву. І вертоліт ось-ось буде, і операцію в області зроблять "леге артіс" (десь чув це таємниче латинське визначення). Одначе розумів і просту істину: пробуксовка починалася з низів, з отаких занедбаних і забутих богом лікарень. А, може, й глибше: з безпорадності людських душ, з отаких завгоспів, як цей наївно-безпорадний Полікарп Семенович.
Його думки наче вгадав Горбенко. Сівши біля Президента на дивані, поклав йому на плече руку.
– Вибач, дорогий Президенте, що ми отак живемо-животіємо… Але ні ти, ні я в цьому невинні.
– Хочеш сказати: винна система?
– Ні, Президенте. Винна історія! Така вона була до нас, українців, несправедлива, така підступна!.. Влаштувала колись історичну Переяславську Раду. Та віддала нас російському царю-батюшці, цар – імператриці Катьці, Катька – гуляці Потьомкіну, і так котилось-докотилось до "батька всіх народів". – В голосі Горбенка просочилися нотки діловитості: – Що ти можеш зробити, коли вся українська економіка за радянських часів працювала на оборонку? Приїхав до нас у село один інженер з Харкова, із заводу Малишева до своєї матусі попити молочка, сили свої підкріпити. Дикі речі розказував! Виявляється, ми наші танки досі монтуємо із різних складників чи, мовлячи по-російськи – составляющих. Гармати привозять з Тульського заводу, двигун – аж ген з Челябинська, електрообладнання з Пітера… Ну, скажи, Президенте, коли цьому край буде? Невже тобі не доповідають?
– Доповідають із сльозами, – мовив Президент твердо. – А що Україна служила для Кремля чорновозом, то ти маєш цілковиту рацію. Ми й вугілля давали, і метал плавили, і руду добували… Всю імперію обслуговували чорною продукцією.
– Мудро ж колись батько народів закваску зробив! – зловтішно вигукнув у напівтемряві Горобен-ко. І зітхнув ремстиво: – Усе вкупі перемішано, в одному велетенському військовому казані! Нашо нам тепер така військова закваска? Куди ті потужності пускати?
Головлікар подумав:
– А ще ж і атомних станцій натикали нам стільки – кошмар!
– То особстаття, Андрію, – зітхнув Президент. – Знаєш, як прив'язували першу атомну в Україні? Академік Александров прилетів до Щербицького, відчинив ногою двері до його кабінету і прямо заявив: – "Мою станцію предлагаю прив'язать в Вишгороде. Полная безопасность гарантирована! Можете хоть на Крещатике ее построить".
– От і построїли! – хмикнув Горбенко. І враз сторожко повернувся до вікон. – Наче вертольот… А? Не чуєш?
– Чую і радію за наших льотчиків. – сказав Президент. – Хай готують твого покаліченого. За півгодини буде в області на операційному столі.
Коли виносили до вертольота постраждалого, Президент стояв у коридорі, спостерігав за людьми. Горіли попід стінами на тумбочках гасові лампи, і від них важке, непевне світло осявало постаті Горбенка в накинутому наопашки пальті та двох санітарів у кожушках, що несли ноші з хворим…
Було незручно, з вулиці вривався зимний протяг, всі квапилися, штовхали один одного. Президент мимоволі зробив крок уперед, і його очі вперлися в лице постраждалого. Воно здалося знайомим. Мав насунуту на голову кудлату шапку, і з-під неї позиркували осклянілі очі. Маленькі, запалі, з проблиском страждання. Кущуваті брови, викривелені губи…
Це ж був Загула! Точно – він! їхній шкільний товариш, прозваний колись веселим прозвиськом "Загуляйвітер". Його пронесли, на порозі підняли трохи вище, і він далі поплив, як єгипецький фараон перед вічністю.
"Так ось де нас звела доля! – подумав Президент. – Химера!.. Страхітлива і дивовижна химера!. І таланить же мені чинити добро. Усім! Усім без винятку!.."
Підійшла дружина, взяла Президента за руку і майже силоміць повела його до машини. Вона відчувала його стан.
– Все уладналося. Не переживай, – мовила голосно, серед гулу моторів.
– Якби ти бачила його очі, – зірвалося з його вуст.
– Чиї? – не зрозуміла дружина.
– Загули… Я тобі розповідав колись. Пообіцяв мені кілька мільйонів і зник. Це його будуть оперувати в області. Нещасний! Розбився по дорозі, жінка загинула… – Президентів голос бринів болем: – 3 обленерго доведеться вести особливу мову.
– Так невинне ж обленерго, – сказала дружина. – Кажуть, хурделиця порвала дроти.
– Ти вічно ладна всіх прощати, люба моя, – дражливо мовив Президент.
– А сама, бачу, гориш!
Від лікарні протоптаною стежкою швидко ішов головлікар.
– Слава Богу, всунули його в вертоліт, – сказав він. І враз обняв Президента: – Хотів тобі спасибі сказати, та не хочу наврочити… Мені з області після операції подзвонять. А я вже тобі…
– За два тижні, – усміхнувся Президент. – Раніше не вирвуся з-за океану.
– Господи! Я й забув… – знітився Горбенко. – Ну, то все одно, зроби собі десь зарубку…
Поруч ревнуло авто, і Президент, не второпавши слів, перепитав гучно:
– Що, що? Яку рубку?
– Зроби зарубку, що ти врятував ще одну душу!
– Мабуть, так Бог хотів, Андрію.