Шолохову, який жив тоді у станиці Вьошенській. Тож, як бачимо, Володимир Георгійович Лясковський є не просто сином своєї епохи, а, до певної міри, став її творцем, літописцем, її уособленням.
Або ще така ось історія, про яку впродовж багатьох років письменник волів не розводитися... Склалося так, що наприкінці війни Володимир Лясковський, як він каже, "мало не загримів до Сибіру". До табору. За що? А за те, що, виступаючи з тостом на офіційному прийомі, а точніше, на банкеті в резиденції румунського Короля Михая під Бухарестом (серпень 1944-го) з нагоди нагородження монарха радянським орденом "Победы", запропонував королеві... вступити до комсомолу! Нагадавши при цьому, що в свої 24 роки Михай виявиться наймолодшим комсомольцем — володарем рідкісного ордена "Победы", та ще й єдиним у світі монархом-комсомольцем... Ну, хіба не сюжет?
У протоколі допиту письменника в НКВД, зокрема, стверджувалося, що В. Лясковський навіть примудрився підсунути королеві анкету для вступу в комсомол! Сам король всього лиш посміявся з приводу цього тосту-прозиції. Втім, коли на бюро одного з московських райкомів вирішували: виключати В. Лясковського з партії, з формулюванням "за занадто активне залучення румунського монарха до лав ВЛКСМ" чи тільки вліпити йому "суворого догану з занесенням до "особової справи", то теж реготали. Усім бюро. Хоча самому журналістові було тоді не до сміху, адже після виключення з лав КПРС, з газетярством своїм він змушений був би попрощатися.
Ще більше сміялися згодом, коли, через певний термін, цю догану знімали. Одесою ж і досі гуляє цілком задокументована партархівами легенда про те, як "Лясковський румунського короля Михая до комсомолу приймав!". Ну, де ще, крім Одеси, здатні по-справжньому оцінити такий "коронний номер" на банкеті у короля Румунії?!
Нині В. Лясковський — останній із фронтових кореспондентів "Комсомольской правды", якщо тільки взагалі не останній з усіх фронтових журналістів. Нещодавно — напередодні його 80-річчя, я мав приємність зустрітися з Володимиром Георгієвичем і запропонувати йому нанести візит, тепер уже екс-королю Михаю, який, як відомо, теж, слава Богу, живий-здоровий. З якого приводу візит запитаєте? А щоб запропонувати колишньому — і, хтозна, може, й майбутньому володареві Румунії — вступити до Народного Руху України! Бо й справді, чом би не запропонувати?
Ювілярові ця ідея дуже сподобалася. Екс-королю, впевнений, теж сподобається. А тим часом, чекаючи на запрошення монарха, В. Лясковський завершив роботу над рукописом нової книжки. В якій буде відображено велику частину його творчого й життєвого шляху, що теж відзначений багатьма орденами й медалями і, що найважливіше — книжками та щирою любов'ю читачів.
МУДРІ ЛЮДИ — НА ЩЕДРІЙ ЗЕМЛІ
В. Лясковський. Платок Макара.
Документальна повість. Одеса: Маяк, 1984
У будь-якій сфері людської діяльності час від часу з'являються фахівці, які, осягнувши всі секрети, всі тонкощі своєї професії, свого ремесла, стають взірцем для наслідування, починають уособлювати майже недосяжного в таланті й мудрості своїй МАЙСТРА. Навіть, здавалося б, найвідоміше, найпримітивніше в простоті й доступності своїй ремесло цей майстер підносить до вершин творчого осмислення, і те, що в руках тисяч інших править за пересічний виріб ремісника, в його руках перетворюється на шедевр мистецького витвору; що в уяві багатьох людей постає, як тяжка, чорна і невдячна праця та непрестижна професія — піднімається майстром до рівня творчого пошуку, історичного досвіду, найважливішої сфери людської діяльності.
Такою людиною, таким майстром хліборобської справи був і навічно залишиться в нашій свідомості фундатор колгоспного руху на Півдні України, колгоспний ватажок Макар Онисимович Посмітний. На превеликий жаль, досі не створено ні документального, ні художнього твору, в якому Посмітний поставав би перед нами в усій величі і загадковості своєї постаті: одне слово, не існує твору гідного самого Посмітного. А потреба в такому творі з'явилася давно, ще за життя Макара Онисимовича, бо небагато, таки небагато віднайдеться у хліборобській справі майстрів, до яких так тяглися б, досвідові яких так довіряли б і в яких так охоче вчилися б хліборобської науки і досвідчені керівники господарств, і молодь.
Потреба ж ця продиктована й тією обставиною, що вже чимало учнів Макара Посмітного самі стали відомими головами колгоспів, бригадирами, ланковими, механізаторами. І, прагнучи зрозуміти, дослідити причини їхнього успіху, ми знову й знову звертаємося до постаті Посмітного, добре розуміючи, що йдеться не лише про якісь особливі методи його господарювання (не такі вже вони особливі й незвичні, як може видатися людині, незнайомій з колгоспом, якого він очолював), а про його духовний зв'язок, духовну спорідненість із землею, про високі морально-етичні критерії, які сповідувала й утверджувала ця "людина від землі" впродовж усього свого життя.
Отого життя, котре саме по собі є захоплюючою притчею про невмирущість селянського духу, про вічність і віптість істинного господаря на землі, без якого земля наша не може залишатися щедрою годувальницею ні зараз, ні в майбутньому; життя яке вже давно стало легендою, а точніше сказати — пралегендою, що сама є невичерпним джерелом для утворення все нових і нових легенд. Одна з них — Макар Онисимович Посмітний як керівник — ні на кого іншого не схожий, ні з кого не скопійований, ні для якого сліпого наслідування не придатний, нерозгаданий у сутності своїй; керівник-практик із гущі народної, що опанував глибини віковічного селянського досвіду.
Де в чому погоджуючись, а де в чому полемізуючи з цією легендою, Герой Соціалістичної Праці, голова колгоспу "Маяк" Красноокнянського району Марія Дмитрівна Шолар говорить про нього: "Мій перший і найвірніший учитель в хліборобстві Макар Онисимович Посмітний пішов із життя. Але залишився його багатий досвід, його уроки, його совість, його партійне ставлення до всіх сільських справ. Ким він був? Ре-во-лю-ці-о-не-ром. Тож давайте завжди пам'ятати правило Макара Посмітного: "Хоч каміння з неба, а свій хліб з поля зберемо..." Він міркував так: "У слові землероб є два кореня: землю робити. Ось ми і робимо землю, щоб вона давала зерно, м'ясо, молоко". Дехто з голів називав Макара жадібним і скупим. Це неправда. Він був ощадливим, нікому не дозволяв розтринькувати колгоспну копійку. Він був надзвичайно добрим, але не добреньким; хто провинився, того суворо карав, не боявся зіпсувати стосунки з тими, хто недбало ставився до землі... А ще я чула від Макара: "Бачила, Маріє, як грає оркестр? Диригент не доторкається до скрипки, флейти, не б'є в бубон, а музика лунає злагоджено. Ось і голова колгоспу схожий на такого диригента. Він ніби й не оре, не сіє, не косить, не доїть. Але відповідає за кожного, щоб музика наших полів радувала державу..."
Саме Марії Дмитрівні Шолар, вірній і відданій учениці Посмітного, й присвятив свою нову документальну повість "Хустина Макара" одеський письменник Володимир Лясковський. Якось в одеській письменницькій організації відбулися дещо незвичні для цього творчого колективу партійні збори. Одним із доповідачів на них стала Марія Дмитрівна, а співдоповідачем — Володимир Лясковський.
Я був учасником цих зборів і можу засвідчити, що вони виявилися повчальними не лише з огляду на проблеми сучасного села, які порушувалися на них, а передусім, давньою дружбою, яка існує між головою колгоспу і письменником, всім колективом "Маяка" і письменницькою організацією (до речі, наступні такі збори планується провести вже в колгоспному Будинку культури). І пригадую ці збори невипадково — повість "Хустина Макара" з'явилася саме внаслідок цієї багаторічної співдружності, а звідси й глибинність проникнення автора в історію цього відомого господарства, в причини його злетів і невдач, в організаторські принципи Марії Шолар, суть її взаємин з багатьма спеціалістами і рядовими працівниками господарства, майстрами своєї справи.
Беручи до рук документальний твір про відому, всіма шановану в нашій країні людину, завжди внутрішньо напружуєшся, і, слідом за природною цікавістю, з'являється несподіваний острах: а раптом там усе ідеалізоване, прикрашене і прилизане, і, замість реальної людини, такої, якою ти сам її знаєш, і якою вона насправді є, перед тобою постане середньостатистичний передовик соціалістичного змагання, в житті і побуті якого нічого не здатне викликати ані тіні сумніву, але й захоплення, бажання наслідувати його — теж не викличе? На щастя, Володимиру Лясковському вдалося уникнути такого обезличування.
Життєвий шлях Марії Шолар... Він тежще чекає свого романіста. Колгоспну артіль Шолар очолила навесні 1944 року, одразу по тому, як радянські війська визволили її рідне село, і відтоді ось уже сорок років є беззмінним керівником її. І починала вона тоді разом із іншими жінками й дівчатами з оранки мінного поля, де кожен крок міг стати кроком до смерті. До речі, починали не те що без тракторів, а навіть конячини чи корівки, яку можна впрягти в плуга, не було. Впрягалися самі. Але впрягалися, в прямому і переносному розумінні, саме для того, щоб сьогодні молодь могла переймати від них найсучасніше за організацією праці і за побутом своїм, економічно одне з найміцніших і найстабільніших на Україні господарств. Причому всього було на цьому сорокарічному шляху Марії Дмитрівни — і радості, і смутку, і надій, і розчарувань, і знову радощів.
Ясна річ, у документальній повісті важко досягти того ефекту, тієї яскравості образу головного героя, якого вдається досягати в художньому творі. Зате автор зумів помітити стільки важливих рис господарювання, стільки деталей і подробиць життя колгоспників, їхнього побуту, що книжка ця в певних моментах може слугувати посібником для всіх, хто хоче зрозуміти, розкрити для себе секрети успіху Марії Шолар. Хоча, звичайно, завдання своє письменник вбачав не лише в цьому. В чому ж іще?
Висновки можуть бути різними. На мій погляд, головне, чого вдалося досягти Володимиру Лясковському, полягає в тому, що він показав, і на конкретному життєвому матеріалі розкрив, образ, тип сучасного ініціативного, мислячого керівника сільського господарства.