Здригаючись, відвертала Галя очі від тих картин, але вони не робили на неї вже того вражіння, що передше. Людський дух привикає й до найбільшого страхіття, якщо бачити його часто. Наче битий шлях поміж двома рядами дерев, проходило життя дівчини поміж рядами страшних картин несказанного горя, горя, для якого нема назви в людській мові. Але як у огні сталиться залізо, як у бою заправляється борець, так і ніжна вдача дівчини змінилася за сей місяць і одержала з молодечою силою та молодечим огнем старечу розвагу, повагу, а навіть хитрість.
Вкінці в'їхала арба на вузьку гірську доріжку, що вела через східне підгір'я на побережжя у Кафу. Гарячий воздух похолоднів значно, рослинність набирала звільна весняного блиску, маленькі струмочки показувалися чимраз частіше, а на їх берегах паслися серни, олені, сайгаки. Череди рогатої худоби, табуни коней стрічалися чимраз частіше, а на склонах гір на скелях, наче ластів'ячі гнізда, лежали татарські саклі. Не раз забігали мандрівникам дорогу жильці околичних сіл, питаючися, хто їде, з чим і до кого. Старий Урхан говорив їм кілька слів, і вони розступалися відразу, прицмокуючи устами і кажучи:
– Якші, якші, поїжджай далі.
– Алляла ісмарнядік! – відповідав по-турецьки Урхан, і село за селом оставало за подорожніми.
Аж третьої днини, відколи в'їхали в гори, побачила Галя уперше в житті море. Але велич того явища не подала їй розради у її печалі. Ба, напротив! Воно указало їй у цілій величі її горе, безповоротну розлуку з усіми, хто лише думав чи мріяв про неї чи був предметом її думок та мрій по той бік Яйли. Той велетенський водяний туркус був каменем надгробним її щасливих днів молодості, був бездною, яка ділила її від батьківщини, родини, честі. Усі ті добра оставали по тім боці синьої пропасті. По сім були лише сором, бездушне звіряче клигання у гаремовій духоті, смерть душі, безнадійність. Ось чому не гляділа Галя на се, колись руське, море, лише в глибині власної душі відшукувала давні рішення, віднаходила силу умерти в слушний час при виборі між ганьбою а смертю.
І вона найшла її. Без усміху і без сліз увійшла вона у гаремлик Акмеші-аги, де саме панна Агнешка нашивала собі якусь одежину золотими бортами. Вона відложила роботу і стала згорда оглядати прибувшу. Відразу вкралася у її серце нехіть, і се було перше вражіння, яке зробила на Агнешку Галя. Від першого погляду не злюбила її ляшка; свідомість тої ворожнечі виразилася б у слова: вона гарніша, чим я!
І з чисто жіночою бистрістю стала Агнешка розбирати в душі наслідки тої нової появи.
"Хто знає, – думала вона, – може, батько сказиться і захоче на місце усіх тих наложниць, якими я помітую, дати мені мачуху, яка помітувати буде мною? Він завсіди був падкий на жінки. Якщо у тої русинки є розум, а здається, вона має його доволі, – то моє царювання скінчилося. Проклята упириця!"
Будь на її місці Беата, то вона, певно, подумала б про усунення суперниці усіма можливими способами. Вона не завагалася б ужити клевети, ножа, отруї. Одначе, при усім зіпсутті, не було в Агнешки енергії матері. Вона не чулася в силі боротися з противником такими обосічними засобами. Вона сама боялася отруї, ножа і мішка, у який на Сході люблять зав'язувати жінок і топити в морі, боялася каверз гарему, клевет, доносів, уповала лише на всі поваби, красу, веселість, дотеп та умілість грати на лютні. Ось чому жіночий інстинкт казав їй заховати нехіть у серці, а з приязним лицем наблизитися до тої, що мала стати її необмеженою володаркою.
– Відки веде тебе, дівчино, Аллах? – спитала легким голосом. – Сядь, спічни та розкажи. Амра принесе нам ташлі, наллє шербету та наложить наргілю пахучим джебеллі. З його клубами нехай з твоєї душі улетять сумні гадки, а з аромою нехай завітає у неї спокій.
Наче серна, що втікла перед вовками, оглянулася Галя на всі боки, заки сіла.
– Чому оглядаєшся? – спитала Агнешка. – Ага відбуває свій кир і сюди не прийде…
– Я не аги боюся, а купців або посіпак, що заведуть до гарему свого, хто купить мою красу та мій дівочий встид…
Агнешка відітхнула. "Значить, – подумала, – вона не для батька…" І якесь приязніше почування збудилося у її серці.
Галя розказала їй про свою долю. Агнешка захоплювалася подіями і пригодами, а головно воодушевлялася тайними зносинами Юрка і Галі проти волі батька, оподалік від людей і світа, а вкінці так радісна і так величава розв'язка.
Вона зітхнула і, випавши зі своєї магометансько-турецької ролі, заговорила:
– Ах, вацьпанна, можеш сказати, що не надаром пережила молоді літа, бо, певно, що ви не любилися так довго, не зазнавши ніякої "щасливості", правда?
– Звісно, що ми були щасливі, мов Божі ангели у раї…
Агнешка замахала руками.
– Я ні, не про те… я питаю, чи там… межи вами не було нічого… ну, як би се сказати… поважнішого… ви знаєте, прецінь…
Холодом повіяло на Галю від сих слів. Вона наче доторкнулася слизької гадюки.
– Не знаю, що ви розумієте під щасливістю! – сказала. – Ми не розуміли під тим нічого, чого не можна назвали по імені.
Але Агнешка, увійшовши у свій улюблений круг зображень, не зважала на зміну, яка зайшла у поведінці Галі.
– То зле, то дуже зле, превелика шкода. Нагода минула, а тут ніхто не знає, який йому кісмет судився. Ми ніколи не бачимо того, хто має стати нашим паном. Тутешнім жінкам те усе одно, бо вони і так не покидають ніколи гаремів і не бачать нікого, але ми… польки…
– Я не полька! – відповіла Галя. – Для мене розцвіло щастя при боці одного вибранця моєї душі. Для мене любов – се Боже діло, а не горівка, якою упиваються люди у всіх коршмах. – І її очі глянули суворо на розпалену і розніжену оповіданням любовних пригод Агнешку.
– Ах! – закликала по хвилі Агнешка. – Як гарно ти се кажеш. Видко, не занедбували твої прецептори науки. Упоєння! О так! Любов – то вино, мід, ба, більше, чим мід, се горівка, гашиш, се шал! А я, нещасна, не переносила сього. Раз лучилася нагода, і ся минула безповоротно. Раз, перед нашим виїздом сюди, був у нас один молодий шляхтич Єжи, Юрко – по-вашому. Кажу тобі, чудовий мужчина…
– Юрко! – скрикнула Галя нагло і поблідла, наче платок білої рожі. – Юрко? Ах, і мойому було ім'я Юрко!
– Так, Юрко Угерницький! Він став ренкодайним у мойого батька. Я його страшно полюбила і раз навіть поцілувала його…
– А він… він тебе також? – запитувала Галя.
– Ах ні! Ще ні! Він чомусь-то бочився на мене, хотяй я добувала усіх способів, яких научилася від моєї мами. Одначе я, певно, була би добилася солодкої хвилі, сповнення моїх мрій, коли б не се, що ми розлучилися. Він утік від нас і оставив тугу по собі у мене, а батько так перейнявся його утечею, що сам чимскоріш винісся з Коросна… Але що тобі?
Галя плакала. Наївні слова Агнешки страшно рвали її серце. Отже, він, той її вимріяний герой, знав… ту дівчину, і вона бажала добути його для себе… ся негідниця, ся безглузда чепуруха, ся гуска! О, сього не дарує суперниці ніяка жінка.
– О ні! – відповіла. – Дуже душно тут зробилося, мені ніяково, але то вже перейшло. Розказуй дальше!
– Ти втомилася дорогою! Іди і спічни!
– Противно, я відвикла від замкнених кімнат, мені через хвилину бракло повітря до віддиху.
– Так ходім у сад.
– Ні, розказуй! Мене дуже цікавить твоя минувшина. Що ж, він не хотів тебе?
– Не хотів! Чим ближче я до нього присікалася, тим більше він усувався, а коли раз поцілувала його, то він, болван, віддрулив мене і побіг за товаришем… Коби був хоч на одну нічку вернув… Я через кілька ночей не засувала ні дверей, ні вікон і, подумай собі, не прийшов. А тепер батько хоче мене віддати свойому бувшому слузі, який тут є уже беєм і має перед собою чималу кресцитиву. Ну що ж, піти піду, але все-таки, що хам – то не шляхтич. Піду, бо мушу, бо вже мені час… а сей хам нічого собою. Тугий, здоровий, чорнявий.
Розійшлися. Галя пішла у самітну кімнату, але п'яні співи пана Бялоскурського, регіт його невільниць, гра на джієнурі, флейті та брязк тамбурина не давали їй спати. Але над раном зморив сон дівчину, і вона заснула у щасливій свідомості, що нікому і ніколи не удасться життєвою грязюкою опоганити вимріяний образ її дорогого хлопця.
Ліниво, одноманітно, безпросвітно стали минати дні за днями. День у день, ніч у ніч – усе те саме, усе однаке. Здавалося, що час не посувається вперед, що не стало у Бога помислів, щоби уводити зміни у поодинокі дні життя. Нудьга, мука налягли на Галю, але, з другої сторони, загострили її умілість помічати всякі появи, на які в інших обставинах вона не звернула б уваги.
І так перш усього замітила, що Агнешка всіми силами не хоче допустити до того, щоби ага часто її оглядав. Сей повинувався дочці, бо, впрочім, вона, і властиво, була панею у хаті. Вона давала припоручення і прикази, вона карала виновних, і всі слухали її приказів та і терпіли її примхи без спротиву. Зате зачула раз Галя розмову дочки з батьком, в якій Агнешка жадала від батька, і щоби раз уже позбувся Галі зі свойого гарему.
– Вона марніє узаперті! – говорила. – Тепер вона гарна, сам цвіт, а за місяць-два висохне, пожовкне, грудь зів'яне, ягоди опадуть, при очах покажуться курячі "лапки", і хто тоді її возьме?! Баша відішле її тобі, а євнухові прикаже дати бастонаду.
– Не можна, Агнешко, ще баша нічого не обіцює, ще не час, – відповів ага, – ясіндзька хай потерпить ще якийсь час. Чи бранка, може, тобі допікає?
– Та ні! Але я не люблю її. Вона може знадити Івашка, бо бачиш…
– Ага! – засміявся батько. – То вона небезпечна? – зацікавився.
– Вона гарна! – зітхнула з жахом Агнешка. – Ви оба бачили її лише раз чи два у тих самих шматах, в яких приїхала. Я не дала їй нової одежі, але боюся, що вона колись сама возьме собі те, чого забажає…
Галя чула доволі. Обурена, хотіла було відразу розправитися з зависливою ляшкою і вияснити їй, що вона воліла би сто раз умерти, чим запродати себе хоч би й не знати кому. Як низьким, підлим видався їй круг понять Агнешки. Як далекими від її почувань були стремління і зависті, надії і обава гарної ляшки. Вона бачила виразно, що між ними не то про приязнь, але і про якесь порозуміння не може бути бесіди.
Слідуючої днини прийшов враз з Урханом другий євнух, грубий, мов бочка, з трьома підборідками, що звисали йому на груди.