Моли господа, що напоумив тебе прийти, бо вже завтра на світанку висів би на одній гілляці з віршомазом!.. – Зустрівся з лютим поглядом різника, і раптом запнувся на півслові. Хотів відсторонитися від нього, проте довгий ніж-колун уже вперся йому в бік і притис до стінки. — Ей, Йосипе, ти що собі намислив?! Не дурій, буде тобі винагорода від поліції. То я пожартував, за такого бандита – обов'язково буде. Прибери ніж, відступися… Відступися, кажу! Від…
Падав довго.
Тулуб гнувся до землі, проте ноги все ще стояли твердо.
Ноги згиналися, як гнеться залізо.
Треба було сили, страшної сили, котра б їх зігнула.
— Тай що мав удіяти, Мироне? — вибачливо проказав різник, стоячи над конаючою жертвою. – Я свою душу очистив перед тобою, мов на сповіді. Тепер ти знаєш усе те, про що хотів знати, тому іди та хапай, кого хочеш – хоч одразу стріляй, а хоча веди до німецького суду. Як устанеш і підеш, то я вже тебе не чіпатиму. Та тільки ж не підеш, не візьмеш карабіна і не будеш людей жахати; в димарі задля розваги стріляти не станеш…
Мирон хрипів і спливав кров'ю. Силкувався щось сказати, але вже не міг. А Йосип стояв над ним і говорив. Так говорив, нібито сиділи десь за столом; виказував усе, що мав би сказати – проте не наважувався — живому.
— Чи ж я вчинив щось нелюдське? Обізвись-но, Мироне. Як убивця убивці скажи. Ти гадав собі, що твоє на цім світі вічне; що, не боячись ні людей, ні бога, знущатимешся над усім селом, доки й віку твого? Може б, іще довго знущався, та тільки ж вік твій виявився надовгим…
Намагаючись ступати якомога тихіше, вийшов із хати. За обійстя виходив, скрадаючись, навшпиньках, начебто боявся когось розбудити.
Так викрався аж за село.
Все хотів озирнутися, бо згадав, що в Миронових грудях лишився його ніж-колун, якого, за довгим граненим лезом та вишуканим руків'ям упізнати могли чи не в кожному дворі. Одначе ні вернутися до хати за ножем, ні навіть оглянутися, так і не наважився
Перед ним, між двома голими скелями, гойдався ліс.
І цілий світ гойдався з тим лісом, і здіймався, немов пробиті груди.
8
Багрянів світ, теплою кров'ю обарвлений.
У червоні сніги життя людське згоряло набагато швидше, ніж підпалені ворогом села..
Карпатські вітри бавилися попелом, зриваючи його із оплаканих згарищ. Несли той попіл через пів-України, аж до Дніпра. А як вертали назад, то приносили його із надніпрянських згарищ у Карпати.
Отоді, як вітри зірвалися із Верховини, Довганиха з двома синами грілася коло своєї хати. Діти бігали довкола палаючої оселі і раділи теплу…
9
Дмитро пішов із хати слідом за дядьком Йосипом. Пригадав, як колись кликала його до себе Ярися, та й подумав, що нині безпечніше буде у неї.
Тепер сидів і мусив слухати.
— Дав тобі дідько вроду. Такий вицвів, що дивитися млосно. Якби не був калікою, дівки топилися б через тебе. Але потрапиш до поліції – то й трупа твого ніхто потім не впізнає.
— Годі вже, чого над живим виєш?
— А чому ти ще й досі живий?! Та тому, що рятую! А як станеться диво і вирятую – то вже нікому не віддам. Старша за тебе, та вже як собі знаєш, а женитися мусиш.
Дмитро стиха засміявся, але промовчав, і Ярисі це дуже не сподобалося.
— Занімило тебе, чи що? Візьмеш за жінку, питаю?
— Таж сама кажеш, що мушу брати.
— Хо-хо!.. Він мене візьме! Мені хіба такого кривака, як ти, потрібно? Тільки-но подивись, шмаркачу, яка я ладна! Та мене ще й генерал якийсь висватати може…
По тому стихає. Зрозуміла, що базіканням своїм завдала хлопцеві болю, тому раптово стає ласкавою, і ніжно так просить:
— Розкажи-но ще раз того віршика, що про Карпати. Люблю таке слухати. Його у селі вже майже всі знають, тільки я ніяк не завчу. Тай навіщо заучувати, як усі свої віршики ти мені сам щовечора читатимеш? І не йди вночі нікуди. Навіщо таким мороззям бігати аж на друге село? Важко, з ногою твоєю болючою…
— І все ж таки піду, не хочеться по запічках пліснявіти. Аби тільки зазеленіло, — поплазую до того лісу. Тоді вже не віршиками поліцаїв та німців коситиму, а кулями!
— Нащо воно тобі? Живи собі зі мною. Тихо живи, щоби ніхто й не чув про тебе, щоб навіть ім'я твоє забули. Тоді, може, й німці простять. Або війна скінчиться.
— Не знаєш ти, скільки в мені зненависті до них накипіло.
— Хіба тільки в тебе одного? Але ж інші чоловіки миряться з цим, терплять. Бо що вдієш? Німців, он, скільки наїхало. І відразу в ліси подалися, віднаходити тих, що ховаються, і карати. А тут ще Федір з поліцаями Довганишину хату спалили. Спочатку чутка пішла, що то ти старшого поліцая Мирона вбив, а потім по ножу признали, що Йосип-різник. Бо такий колун був тільки в нього. Словом, хтозна, як воно буде…
10
Яка ж ти, зимо, люта! Невже від тої люті, від людської?
Бачиш, скрадається твоїми снігами чоловік? Вовком по батьківській землі скрадається.
Край села раптом зупинився, тому що побачив іншого. Від несподіванки обидва завмерли, але то лиш на якусь мить. По хвилі замішання кинулися один на одного, ніби мали обійматися.
Впали. Проте, й лежачи, все ще впинаються один одному в горлянку. Страшно так б'ються, на смерть.
Бачиш першу краплину крові? Чорна-чорна на блакитних сніжинках. Ще одна. Ще…
А ця вже іншого кольору. Зчервонилася, збагряніла. Така ясна, що відблиски її впали на біле простирадло місяця.
Дмитро все ж таки вивернувся. Підвівся на коліно, другим наліг Федорові на груди, і шарпонув карабін. А, щойно вирвав його з рук поліцая, — гримнув постріл.
* * *
Відтоді, як поховали Федора, минуло кілька днів. Поховали й забули. Зате чи не в кожній хаті згадували про Дмитра. Подейкували, що десь-то його таки виказав зрадник, і відразу ж після загибелі поліцая, хлопця схопили гестапівці.
Згадували і жаліли, а котрі молодші, то й вірші його з аркушика на аркуш переписували, щоби друзям віддати.
А котроїсь днини поліцаї несподівано привезли Дмитра до села. Поставили над самісіньким потічком та й казали, щоби молився.
До потічка зігнали все село.
Люди юрмилися, тривожно гули, мов розворушений рій. А коли поліцаї націлили на Дмитра карабіни – змовкли.
Тільки потічок, як і раніше, дзюрчав собі, порушуючи мертву тишу. Господи, як же органно музичив цей потічок в останні миті життя приреченого до страти!
А потім зненацька пролунало й полинуло кудись аж за піднебесся:
"Син у нас буде! — дійшов до нього розпачливий крик Ярисі. — Чуєш, Дмитруню, син!"
Упав на лід і слухав.
Довго слухав, як пестить кригу потічкова хвиля. Слухав навіть тоді, коли люди вже розійшлися.
Ніби тішився, що цю, останню, весну йому пощастило почути першим. І вмерти за неї.
1967 рік.
Одеса. Студентський гуртожиток
університету ім. Мечникова на Пастера, 29
ЗРЕКТИСЯ ДОРОГИ
1
— Усе з'ясувалося, — Климук щільніше причинив двері, зняв підбиту хутром шкірянку й кинув на стілець. – "Добро" отримано: другу машину, яка вирушає в рейс разом із тобою, поведу я. – Азартно потерши долонями, він збуджено пройшовся кімнатою. — Нарешті й першого "дальнобійного" дочекався… У цій сибірській дірі можна здохнути від нудьги. Та й заробітки без далеких рейсів – копійчані.
Засукав рукава товстелезного светра і, не скидаючи унтів, приліг на застеленому сірою ковдрою ліжку з заіржавілими бильцями.
Старший їхньої невеличкої колони з двох машин, Василь Гараш, невдоволено покректав, але промовчав.
— Відчуваю, що дехто моїм уторгненням до касти "дальнобійників" не дуже-то й задоволений, – проказав Климук, бачачи, що на старшого це не справило ніякого враження. – Так от, усіх незадоволених прошу висловитися? — продовжував Віктор говорити так, мовби, крім них двох, у кімнаті є ще хтось.
Гараш підвів голову, мовби хотів краще розгледіти, хто це там " у кутку нявчить"; знову вклався на подушку й заплющив очі. Перед важкою дорогою, яка на них чекає, не завадило б ще з годинку подрімати, але ж не дрімалося…
"Що ти знаєш про цю дорогу, що так тішишся? – подумки звернувся до Климука. – Якби її можна було вимостити нашими прокляттями, ми ходили б по ній, як по бруківці…"
— І скільки ж до тієї метеостанції, куди нам везти вантаж? Щось, кажуть, багатенько.
Гарашеві чомусь стало шкода цього хлопця, і тільки тому прохрипів:
— Дві, — а, дещо помовчавши, додав: — тисячі... кілометрів.
— Коли б це був котрийсь із трасовиків, він, звичайно ж, не уточнював би. На далеких трасах Якутії та й усієї Крайньої Півночі відстані мірялися на тисячі, бо кілька сотень кілометрів у них всього лиш підлягало поняттю "місцевий рейс",
— То й скільки часу знадобиться, щоб добутись туди? – все ще не вгавав Климук, сподіваючись примусити свого напарника-мовчуна заговорити. Гараша він чомусь побоювався. Іноді йому й самому це здавалося дивним, бо ж ніколи не сварилися, ніколи не заподіювали один одному чогось лихого. Просто якесь передчуття підказувало йому, що стерегтися має саме цієї людини, але коли й чому воно зародилося в нім, Віктор не знав.
Почувши таке, Гараш зле сплюнув і відвернувся обличчям до стіни. На це запитання він не бажав прохрипіти ані слівця. Просто шкодував для цієї пустої балаканини свого застудженого горла. "На трасу один зібрався: "Скільки часу знадобиться?". Це ж яким ідіотом треба бути, щоб перед таким немислимо тяжким рейсом ставити подібні запитання? Хто це може знати – коли ми до тієї метеостанції добудемося? А чи добудемося взагалі?..".
Скрушно похитавши головою, аби втамувати роздратування, і, прагнучи забутись, міцніше стулив повіки. Трасовиків на їхній базі підібралося всього дванадцятеро. Це були люди, які тижнями не бачили й не чули нічого, окрім пустельної крижаної дороги та гуркоту мотора, який не глушили на морозі, навіть коли змушені були простоювати цілими днями. Добре знали, що розморозити його на трасі вже буде неможливо. Раніше, коли він тільки починав, водії не мали рацій, і це при тому, що з важких рейсів подеколи поверталися через п'ять-шість місяців. Так от, і тоді, та й зараз діяло святе правило: якщо в дорозі щось ставалося з однією машиною, друга продовжувала свій рейс, а водій поламаної відповідав за машину і вантаж упродовж восьми діб, впродовж яких могла надійти допомога. Після цього терміну за ним залишався лише один обов'язок – будь-що вижити. Відтак друге святе правило стверджувало: ніколи не випускати в далекий рейс одну машину.