Микола не вірив у подібні розповіді, а потрапивши в полон, і сам переконався, що всі ті чутки брехливі.
Десь на початку червня Миколу випустили з тюрми. Слідство виявило, що він не був у змові з Кметем. Прийшовши в штаб, де мав одержати нове призначення почув сумні новини: польські війська прорвали лінію оборони українських військ між Самбором і Щирцем і рвались на схід. У штабі панувала розгубленість, занепадницький настрій.
Миколу призначено командиром сотні, що стояла в Зборові. Це була сотня новомобілізованих молодих солдатів, погано вишколених і неохочих воювати. Це він почув від молодих офіцерів, що були у курсі всіх штабних новин. Там почув Микола невтішну вістку, що в армії майже нема ні патронів, ні снарядів.
В Зборові Микола познайомився з новими товаришами батальйону, в який входила його сотня. Командиром батальйону був старший лейтенант колишньої австрійської армії, на прізвище Владика, командирами двох сотень — батальйон складався із трьох піхотних сотень — Онофер, з тернопільських міщан, яких називали тоді чомусь "кавунами", і Чорномаз, родом із якогось села під Бережанами. Обидва вони служили, як і Микола, в австрійській армії, але довше, ніж він, брали участь у боях і мали австрійські бойові заслуги, яких він не мав.
Зустріли товариші Миколу холодно, якщо не вороже. Звістка про те, що він був у полоні у червоних, дійшла до них, і йому не довіряли. Можливо, що до батальйону прийшло попередження, щоб за ним стежити. Інакше, зрештою, не можна було пояснити, звідки в батальйоні знали про це ще до його приходу.
Найсимпатичнішим був командир батальйону Владика. Це був далеко не старий ще, може, тридцятилітній чоловік, але якийсь потріпаний і цілковито лисий. Щоб замаскувати лисину, він голив голову, і тому важко було вгадати, якого кольору були рештки його волосся. Судячи по бурого кольору очах і рудих волосках на руках, він був темний блондин з рудуватим відтінком. Росту був вище середнього, кремезний, але в ньому не відчувалось сили. Він багато курив і, як Микола потім довідався, часто заглядав до чарки. У першій розмові з Миколою сам на сам він випитував Миколу про його родинний стан, цікавився, хто його батько й мати, чи має братів, сестер, яку закінчив школу, в якому полку служив в австрійській армії; згадали Єгерндорф, де і Владика вчився, згадали ті місця, де бувають військові, і обидва весело посміялись. Ні одним словом батальйонний не натякнув на полон Миколи, але вів розмову так, що Микола сам розповів про нього.
— Чого ви тікали з полону? — спитав Владика.
Микола сказав, що більшовики розстрілюють офіцерів, тому й втік.
Заперечив Владика:
— Не може того бути. Ви думаєте, що Червона Армія без офіцерів воює? Помиляєтесь. Так могли б воювати невеликі партизанські загони, а не армія. Своїх офіцерів вони не мали часу виховати, отже, воюють, а радше — командують у них старі офіцери колишньої царської армії.
Не подібним до Владики був командир першої сотні чотар Онофер. Він, як і Владика і Микола, закінчив гімназію у Тернополі, хоч набагато раніше від Миколи. Хотів поступити на теологію, але його з якихось причин не прийняли, отже, записався на юридичний факультет і вже до війни вважався вічним студентом. Це була особлива категорія студентів. Перш за все вони мешкали не в місті, де був університет, бо на цс треба було відповідних коштів, а вдома. В університет вони записувались, одержували студентський квиток, залікові книжки, верталися на село до домів і сиділи на шиї батьків, або вчили попівських дітей і залицялись до попівських дочок, або, в кращому випадку, працювали на якихось невеличких посадах. Пильніші з них підготовлялись до екзаменів і час від часу їздили складати їх. Відбувалось це поволі, роками. А були й такі, що зовсім іспитів не складали, а тільки рахувались студентами. Оті останні й називались "вічними студентами". До таких належав і Онофер. Це був понурий, маломовний сухар, садист; він носив на носі пенсне, а в руках палицю, грубу, черешневу, із загнутою ручкою. Нею він бив солдатів. І це було у той час, коли биття солдатів не практикувалось уже в жодній європейській армії; він лупцював солдатів за всякі, навіть дрібні, провини. Миколі оповідали, що незадовго до його приходу до батальйону в Зборові Онофер знайшов в одному селі на горищі старої хатини дезертира, стягнув його на землю і на тому ж подвір'ї побив мало не до смерті. Він поламав дезертирові руки, ребра. Нещасного, зомлілого після цього знущання, відвезли прямо до шпиталю, а Онофер одержав похвалу в наказі. Це був недолюдок, ненависний солдатам, які тільки чекали, щоб на фронті розплатитись з ним.
Третій офіцер, з яким познайомився Гаєвський і з ким хоч і недовго, а все ж довелось служити в одному курені під командою Владики, був цілком не подібний до двох перших. Прізвище його було Чорномаз. Учився він колись у Кракові, де його батько служив акцизним чиновником. Перед самою війною приїхав з батьками у Східну Галичину і вступив в університет у Львові, але вчитись не довелось через війну. Говорив українською мовою з польським акцентом (букву "л" вимовляв як "в"), з нього посміювались, через те він не водився з товаришами, жив замкнуто, на постоях шукав собі окремої квартири, не пив і не грав у карти. Його замкнутість викликала балачки і пересуди, на які він наче і не звертав уваги, хоч знав про них. Він був високого росту і фізично сильний, що не в'язалось з його тонким, майже бабським голосом і незарослим лицем, що теж викликало посмішки і жарти товаришів. Та й солдати посміхались нишком зі свого командира, але не зло, бо для солдатів своєї сотні він був приятелем і братом, і солдати щиро любили його.
Познайомившись з офіцерами, Микола пішов знайомитись із сотнею і відразу підготовляти її до нового наступу, що мав початись па лінії Чортків — Бережани — Золочів. Це була одчайдушна витівка, в користь якої ніхто не вірив. Поляки значно переважали силами, а ще важливішим було те, що українці не мали ні патронів, ні снарядів. У сотні, яка нараховувала заледве вісімдесят чоловік, було всього чотири підофіцери, серед яких запам'ятовувався чорний, мов циган, Дорош, колишній капрал австрійської армії, і колишній фельдфебель Захарчук, гуцул із Криворівні, що носив тепер звання булавного, старшого десятника. Цей досвідчений і загартований в боях солдат став відразу правою рукою Миколи; він дав йому характеристику особового складу сотні.
— Мой, та це хлопчаки! — говорив він.— Старих солдатів по два-три в кожному взводі. Воювати нема з ким. Нема і з чим,— додав він по хвилині.— Ви знаєте, що патронів нема? З двадцятьма патронами в патронташах солдат іде в наступ. А в тих усе є. їм помагає Франція і Англія.
— Знаю,— кивнув Гаєвський.— Галлер іде з добірним військом, оснащеним новою технікою і гарматами. Але нам треба триматись, друже. Не можна віддавати так легко рідної землі ворогам. Хіба не досить нам тих безправств, не досить поневіряння під чужими порогами? Невже наш народ, великий роботящий народ, ніколи не буде господарем своєї власної землі, скажіть, Захарчук?
У Миколи сльози виступили на очах. Він тримав За-харчука за плече і питав його, неначе цей селянин у військовій одежі міг би йому дати відповідь на таке питання.
Захарчук похилив голову.
— Це ще не все, пане чотар, що вороги сунуть на нашу землю,— сказав він підбадьорливо.— Ще й до нас обернеться щастя. Ще так не буде, як вони хочуть. Я тільки одного не знаю,— додав він, понизивши голос,— чому нам звідси, зі сходу, не помагають?
— Хто нам поможе, Директорія? — промовив з болем Гаєвський.— Вона чекає від нас допомоги! Від теперішньої влади па великій Україні нам нічого сподіватись. Та це...— він хотів було сказати, що це й не влада, а якесь непорозуміння, але не сказав. Недавнє перебування в тюрмі навчило його обережності.
10
Восьмого червня вранці прийшла звістка, що "уряд" ЗУНР розпущено і замість нього проголошено диктатуру. Над безталанною країною нависла катастрофа. Диктатором призначено мало кому відомого, запеклого націоналіста Євгена Петрушевича. Цю вістку ствердив наказ по армії, прочитаний вранці в усіх військових частинах. В цьому ж наказі оголошено, що диктатор усунув Павленка і Курмановича з їх постів і начальним вождем призначив генерала колишньої царської армії Грекова, начальником штабу підполковника Штіпріп-Тернова... Всі сподівались найближчим часом наступу на всій лінії фронту. Начальна команда галицької армії на чолі з генералом Трековим переїхала в Бучач і зайняла будинок гімназії. Територія маріонеткової держави ЗУНР звужувалась з кожним днем.
Після щоденних виснажливих занять із солдатами своєї сотні Микола заходив у штаб спитати, чи не було нових наказів або пошти. Він давно чомусь не мав звістки з дому, і це його дуже турбувало. Тепер він уже не мав надії зустрітись зі своїми рідними. Утікаючи з полону, він обов'язково хотів забігти до хати хоч на один день, та смотрицький арешт переплутав усі його плани. Замість додому — потрапив у тюрму, і більше ніж на місяць. Тепер уже про поїздку додому не було й мови. Микола не вірив в успіх наступу, що мав початися з дня на день. Чого можна було чекати від наступу, коли патронів не було, щоб тримати фронт? Це була проста затримка ворога, поки всі цінності не будуть перевезені за Збруч, поки не закінчиться евакуація тієї частини Західної України, що ще не була зайнята поляками, поки тил не опиниться в безпечному місці.
— Нема для вас нічого, пане Гаєвський,— сказала й сьогодні друкарка Галя.
— Дуже жаль,— промовив Микола.— Давно вже не маю звістки з дому.
— Посидьте трохи,— попросила дівчина, бачачи, що хлопець збирається відходити.
Микола хотів уже було сісти, коли ввійшов вістовий і повідомив, що на нього хтось чекає надворі.
— Чоловік чи жінка? — спитав Гаєвський.
— Сестра-жалібииця, пане чотар,— доповів солдат.
— Певне, дружина,— зауважила Галя.
— Я нежонатий. Вибачте! — кивнув Микола і вибіг з канцелярії.
Недалеко, попід деревами, що росли вздовж вулиці, проходжувалась якась жінка у формі сестри-жалібниці, формі, запозиченій у старої царської армії. В сірій сукенці, з червоним хрестом на лівому рукаві і маленьким червоним хрестиком на білій косинці, з невеличким чемоданчиком у руці, нервово ходила ця жінка вперед і назад.
"Хто б це міг бути?" — подумав Микола.
Він швидко збіг зі сходів і подався до незнайомої.