Свободу не купують за долари. Свободу виборюють...
— Сеньйоре доктор!
Короткі хрипкі слова виривають з задуми Коельо; гасять на мить полум'я в розтривоженій душі. Юнак-партизан, виструнчившись перед своїм командиром, готовий доповідати. Доктор Коельо робить йому знак головою, і партизан вигукує:
— Сеньйоре! Вас хоче бачити якийсь іноземець. Ми спинили його біля головного поста. Він прийшов з двома провідниками і каже, що має до вас діло.
— Проведіть його.
Незнайомець уже крокує через галявину. Сухий, цибатий, в солом'яному капелюсі, з великою дорожною сумкою при боці, він ще здалеку усміхається до доктора.
— Вітаю вас, сеньйоре! — Підходить до худенького Коельо, обпалює його своїм іскристо-відвертим поглядом і раптом рвучко обнімає. — Радий бачити вас, сеньйоре Коельо! Щасливий бачити вас на вільній землі!
— Моє шанування! — пробує обережно визволитися з могутніх обіймів доктор Коельо.
Велетень опускає руки-жердини, поправляє на носі масивні окуляри і невідривно дивиться на командира. І така щирість, така закоханість світиться в його погляді, і весь він такий добродушно-ясний, привітний, милий, що доктор Коельо мимоволі й собі усміхається. Серце йому підказує, що перед ним...
— До ваших послуг, академік Ван-Саунгейнлер. Що, не схоже? Надто непрезентабельний вигляд у академіка? — регоче він розкотисто, лунко, полохаючи своїм голосом птахів на вершечках дерев і привертаючи до себе увагу мало не всього табору.
Показує кощавими руками на своє пошматоване вбрання, на кумедну полотняну сорочку, на гумові чоботи. Чудовий вигляд! Він повезе цю одіж до себе в Голландію і, не соромлячись, з'явиться в ній на вулицях рідного Гронінгена.
Навкруги поволі збираються командири і бійці загону, з неприхованою повагою оглядають добродушного здорованя, перекидаються жартами.
— Це той, що оголосив на весь світ...
— За яким ганявся сам сеньйор Олів'єро...
— Невловимий дух сельви...
Доктор Коельо бере свого гостя під лікоть і веде зздовж галявини, м'яко й обережно ступаючи по мокрій траві.
— Тепер ви більше належите нам, аніж Голландії, — каже він, і рука його, суха, цупка, гаряча, злегка стискує лікоть мандрівника.
— Я хотів би, сеньйоре Коельо, негайно вирушити з вашими людьми до гори Комо, — каже загрубілим голосом Ван-Саунгейнлер, і в тому голосі виразно прохоплюються нотки заклопотаності. — Якщо світ дізнається про останній злочин тиранії Батіса, це додасть сили вашому рухові в країні і на всьому континенті.
Доктор Коельо уповільнює крок. Про який злочин говорить голландець? Пооране зморшками обличчя старого креола звертається до Ван-Саунгейнлера. І враз він згадує слова радіограми.
— Що ви знайшли на останній стежці інків? Невже лихо минулого так стурбувало вас?
— Не минулого, сеньйоре, — відповідає голландець. — Сьогодні ще є люди, гірші за святих отців інквізиції.
Коельо підкликає до себе вістового. Зараз він накаже виділити загін, який вирушить у дорогу з сеньйором Ван-Саунгейнлером.
Раптом клинцювата борідка доктора дивно підскакує вгору, жовті руки судорожно повзуть до горла, стискують його, потім зціплюються в кулаки і відтак падають донизу. Все тіло поволі, наче загіпнотизоване, повертається кудись убік. В очах його стоїть яскраве сонце, і те сонце вже прокралося в груди, в серце, в кожну клітину його тіла. Ціла повінь золота, щедрості, щастя заповнює старечі груди, витискуючи з них радісний вигук:
— Орнандо!
Так, це його син Орнандо, що вирвався з страшних лабетів смерті. А ти поховав його, старий батьку! А ти поквапився закреслити його життя, оплакав цього гарячого солдата, який народився для сміху й безтурботності.
Ось він біжить, стрибає через багаття, вимахує капелюхом. І весь табір проводжає його очима. Орнандо біжить до свого батька. Орнандо повернувся з сельви!
— Дякую тобі, сину! — каже батько, вкладаючи в ці слова і свою радість за повернення сина, і подяку долі за те, що він такий мужній, вправний, несхитний у боротьбі. — Дякую, Орнандо!
Вони мовчки обнімаються. Орнандо почуває себе ніяково, йому соромно надміру виявляти радість у присутності своїх бойових друзів. Він солдат, — перш за все, він виконав завдання І повинен знову зайняти своє місце в шеренгах загону.
В цю мить доктор Коельо помічає серед бійців якісь незнайомі постаті. Він одразу ж здогадується, що перед ним ті самі мужні радянські мандрівники, за яких він стільки вистраждав душею.
Орнандо рекомендує йому професора Крутояра, Бунча і Самсонова. Заспокоївшись, старий Коельо привітно-величним жестом схиляє голову. Він радий зустріти дорогих гостей. Народ його країни піднявся проти тиранії і здобув першу перемогу.
— Гаряче вітаємо вас, — промовляє дерев'яним голосом професор.
Його обличчя, скам'яніле, зжовкле, замкнуло в собі глибокий смуток. Бунч і Самсонов теж зморені, похилені, пригнічені. Їм не до тріумфу.
— Дозвольте познайомити вас, сеньйори, з другом нашої країни... — доктор Коельо схиляє голову в бік голландця, — з людиною, заради якої ви знесли стільки страждань і труднощів — Ван-Саунгейнлером.
— Ви?... — з недовірою в очах повертається до голландця Крутояр.
— Як бачите, — розводить довгими руками голландець. — Ван-Саунгейнлер власною персоною до ваших послуг.
Жартівлива доброзичливість промениться з його очей. Він стоїть в натовпі, високий, цибатий, із сивою борідкою, дуже схожий обличчям на доктора Коельо.
— В усьому світі чесні люди радіють вашому "поверненню" до життя, — каже Крутояр.
— Не перебільшуйте, професоре, — сміється голландець. — Ніхто ще цього не знає.
— Але скоро дізнається, — голос Крутояра суворішає. — В мій тяжкий час я радий вітати свого колегу на останній стежці інків біля славнозвісної гори Комо. Даруйте мені мій сумний настрій — на мою голову впало велике горе. В сельві загубився мій син.
Ван-Саунгейнлер співчутливо дивиться на професора. Син? Він теж втратив сина — ще півроку тому. Власноручно поховав його біля Ріо-Оскуро. Клята лихоманка зробила своє діло. Це були важкі дні, їх переслідувала поліція, доводилося кожної ночі переходити з селища в селище, плутати сліди.
— Я дав собі слово, — каже голландець, — не виходити з сельви до тих пір, доки не розкрию злочину тиранії Батіса. Уряд неофіційно оголосив мене "іноземним ворогом", за мою голову було обіцяно велику нагороду. Але дякувати долі — тубільці врятували мене. Я вірю в дух народу...
— Пробачте, дорогий колего, в радіограмі ви говорили про таємницю інків і якийсь злочин.
— Так, професоре, страхітливий злочин нашого часу. "Стежка інків" привела мене до правди. Якщо ви маєте бажання й змогу...
Він не договорив фрази. Бійці враз розступилися, і всі побачили в кінці галявини невелику групу індіанців. Озброєні луками й списами, трохи насторожені, воїни апіака наближалися до командира повстанського загону. Зі всіх боків на них вороже дивилися пеони й каучеро.
Індіанців очолював білолиций вождь Ганкаур. Поряд з ним ішов худорлявий юнак в коротеньких штанцях, в розірваній голубій сорочці. Це був Олесь. Жадібно цікаві очі його швидко роззиралися на всі боки.
Раптом Олесь прояснів на обличчі. Стишив крок. Притиснув до грудей кулаки.
— Тату! — вигукнув він здавленим голосом і чимдуж кинувся до професора Крутояра.
Ганкаур іде першим. Він краще за всіх знає дорогу, кожен виступ на ній, кожен камінець. Це він з своїми воїнами загнав у глибокі печери Комо людей тауліпанг, щоб тут віддати їх на поталу голодній смерті.
Ван-Саунгейнлер на ходу розповідає Крутоярові історію злочину. Тауліпанг були раніше могутніми й непокірними. Вони не схилялися перед можновладними білими володарями. Жили напівдиким, мисливським життям, обробляли свої нужденні поля. Вождь тауліпанг Нангеу вперто не хотів визнавати над собою всевладдя бездушних чиновників. Вперто й з особливим натхненням провадив він традиції прадідів: щороку в день доброго духа Кахуньї він запалював на вершині гори Комо вогонь свободи й непідлеглості. Хоч сам був темним і забобонним, однак дещо тямив в історії, пам'ятав, що саме на цих землях доживали свого життя останні нащадки інкських воїнів. Тож він поклав собі за мету стати месією свого народу, підняти людей на боротьбу і відвоювати для них бодай частку втрачених свобод. Звісно, такі настрої касіка стали відомі поліції. Чорний Себастьян почав відтісняти людей тауліпанг у сельву, позбавив їх земельних наділів, позбавив навіть права купівлі зброї і продовольства. Зрештою, щоб остаточно розправитися з бунтівливим племенем, поліція вирішила знищити його головні роди. Воїни Ганкаура...
Раптом попереду почулися крики. Там зчинилася сварка між пеонами й апіака.
Орнандо кидається вперед.
— Що сталося?
Пеони, вимахуючи зброєю, навперебій вигукують:
— Не пускать їх у священну печеру!
— Це вони опоганили її!
— Перевішати як собак!
Ганкаур, оточений своїми бійцями, стояв під високою скелею, готовий до бійки. Хижі очі апіака люто обпалювали повстанців.
— Мої воїни підуть в долину, — сказав твердо касік молодому креолові, коли той став розпитувати, в чому річ. — Ми прийшли з миром. Ми запалили вогонь на священній горі...
— Ніхто вас не зачепить, Ганкауре...
— Я не Ганкаур! — спалахнуло гнівом і гордістю обличчя білолицього вождя.
Його вигук розітнув тишу, як крик зраненого звіра, це був крик образи, крик погірдливості й величі. І всі відчули раптом, що касік мовби перемінився на обличчі, і вже не він стояв, і вже інше щось з'явилося в його рисах, в усіх його поставі. Збожеволів, чи що?.. Він — не Ганкаур!
Він не індіанець!..
— Всі тебе добре знають, можеш не відмовлятися, — гнівним голосом сказав Орнандо, відчуваючи на собі підозрілі погляди воїнів.
— Я — П'єтро, син доктора Коельо і брат сеньйори Ернестіни, — виголосив тоном заклинання білолиций індіанець, і в цю мить Орнандо здалося, що в його очах змигнули якісь далекі й рідні йому вогники.
"Невже?.. А злочини його! А кров на його руках!.. — думка Орнандо шалено нуртувала, намагаючись оборонитися проти гарячого натиску жалю й співчуття до цієї великої, втраченої людини. — Все одно він буде відповідати за все. Його минуле не можна ні викреслити, ні забути".
Люди непокоїлися, серед партизанів пронісся загрозливий шепіт, очі їхні випромінювали гнів.