Ось так виглядає і убійник, коли у гарячковому сні покажеться йому його окервавлена жертва і спитає:
"Де душа моя? Де молодість, сила, краса?"
Та пан Бялоскурський був гірш убийника, бо він смертю не облегшив горя своїй жертві.
– Де Галя, де, де вона? – питав Юрко раз у раз і поволі посувався до аги.
В міру наближування прибирало лице знову природну здорову краску, голос ставав чистим і звучним – тупа звіряча скаженість перемінювалася у злість і бажання месті. Також і пан Ян звільна приходив до себе. Члени тіла вертали до природного положення. Інстинкт самозаховання прояснив ум аги і підсунув гадку про страшну небезпеку, яка грозила його життю. У широко відчинених очах аги появилися перші іскри отямлення.
– Де Галя? – гукнув Юрко востаннє вже перед самим лицем ворога і витягнув руку, щоби вхопити його за груди. Наче гадюка, загрожена рукою чоловіка, кинувся пан Бялоскурський взад.
"Він або я!" – майнуло йому крізь голову. Стрілою побіг в кут, де лежав на подушці пістоль.
– Не понюхаєш її, чапкіне, – сказав і пустив в рух колісце. Дзенькнуло колісце, посипалися іскри, але вибуху не було. Підсипаний порох не запалився. Юрко, збентежений зразу утечею ворога, стояв хвилину без руху. Але іскри, які викресало колісце, неначе просвітили його, одним скоком найшовся при подушці… Душа сказилася з переляку у пана Бялоскурського, та в тій хвилі нагадав собі другий пістоль, який стремів у нього за поясом. Один движок – і у кімнаті грянув вистріл.
Одначе непевною рукою кермована куля не влучила нікого, а пропала у м'яких складках занавіси, яка заслонювала двері. В сій хвилі почув пан Ян, що підіймається в повітря… Відтак – що летить. Нелюдський крик вирвався з його грудей, але рівночасно зі страшним ломотом гепнув собою об землю і врізав головою до важкої стоячої спижевої лампади.
Надлюдська сила вселилася у молодця. Мов дитину, підняв він пана Бялоскурського угору і кинув ним до стіни. Бухнула кров, розбризкалися кусники мізку по пестрих, узорчастих стінах. Дригнуло ще тіло раз і другий, руки і ноги корчилися судорожно ще якийсь час, відтак устало і те. Пан Ян Бялоскурський, Акмеші-ага, другий баша, а може, і візир був вже лише трупом.
Незважаючи на те, побіг Юрко далі в глибину дому. Заглядав за кожду занавісу, у кождий кутик – шукав Галі. Не бачив він, що Халі давно уже покинув селямлик і вибіг до городу. І якраз, коли у одній з кімнат почув людські голоси, між якими, як здавалося йому, почувся і голос Галі, якраз, коли її личко майнуло йому поперед очі, мов привид, у повітрі свиснув аркан, а кількох парубків кинулося на молодця і зв'язало, мов барана, мотуззям.
________________________________________
Примітки
Житваторок – місцевість при впадінні річки Житава до Дунаю (в сучасній Словаччині). Тут в 1606 р. було укладено мирний договір між Туреччиною та Австрійською імперією, який закінчив "13-річну війну" (1593 – 1606). Мир був корисний для Австрії, тому турки при його згадці іритувались.
На горбках поза стінами города – Кафа лежала в долині над морем, а городська стіна проходить у значнім віддаленню від города хребтом доволі високих горбків.
13. Кісмет
Зімлілу Галю увозила скрипляча арба разом з татарським ясиром все дальше і дальше. Товпа бранців з пов'язаними руками ступала босоніж Чорним шляхом, заливаючи сліди кров'ю і сльозами. Коли хвилями будилася дівчина зі свойого безпросвітнього горя, то чула довкруги себе стогін, плач, зойк. Сі гомони нагадували їй знова порожнечу, у якій жила вона, – сама-одна у татарській пащі, де ждала її ганьба, неволя, смерть душі і чуття, а вкінці, вкінці, десь-колись по літах муки – спасителька-смерть.
Її везли… Чому ж се так? Довкола свистять нагайки над упавшими з утоми бранцями, на шляху валяються трупи порізаних, які не могли дальше іти за ордою. Їх різали на пострах другим, щоби, бач, не внадилися удавати безсильних, лише бігли до останнього віддиху за своїми панами, їм смерть, труд, розпука, їй – вигода. Чому се так?
Галя не бачила сих Дантівських сцен. Не бачила матерів, яких татарин за волосся відривав від трупа дитини. Не бачила по нічних постоях сцен мордування і насильства, які розгравалися при червонявім світлі огнів. Сим разом не берегли татари жінок і дівчат зовсім. Було їх доволі і на продаж, і для особистої розкоші. При тім лилася струями зрабована по селах горівка та мід, і п'яні крики озвірілої товпи опришків лунали в нічному повітрі.
Дикі оргії святкувала татарва у таборі, оргії, в яких примха або напівсвідома забаганка п'янюги рішала судьбу або й життя нещасної бранки. Щодня, побіч тих, що померли від втоми, полишали за собою трупи жінок і дівчат, часто навіть десяти— або дванадцятилітніх дівчаток. Одні самі відбирали собі ганьбою зломане злиденне життя, других різали і пороли самі татари у скаженім, звироднілім любовнім шалі.
Не бачила усього того Галя. Пекло сонце, віяв вітер, дощ сік різками, та вона не чула того, бо грубе полотно покривало арбу будою. Біля неї порався старший уже чоловік, високий, мов тичка, з жовтим, поморщеним лицем, який говорив неймовірно тонким, високим, прямо жіночим голосом. Він говорив багато ламаною руською мовою, але Галя не звертала на нього уваги. Все-таки по кількох днях удалося йому привести її до того, що вона прийняла деяку поживу, а тупий біль і німа розпука виллялися рікою сліз. Була се наче злива по довгій томлячій жарі. Тоді товариш Галі засміявся:
– Ну, коли плачеш, пек єї, чок єї. Ось ти глядіти много, много кізляр іти з нами. Їм біда, ті усі хірдізляр їх бити, мучити… тебе йок, ясак! Не можна, не вільно, заборонено!
І старий євнух цмокав з одушевленням, наче захоплювався ласкою, вчиненою дівчині.
В нього були якісь східні пахощі та ліки, і він при їх помочі умів наводити на Галю сон або спонукувати її до їди. Вкінці одної днини, коли він знову одушевлявся вигодою, серед якої відбувала Галя всю дорогу, спитала дівчина:
– А від кого мені ся ласка і навіщо?
– Го-го! – засміявся ласкаво євнух. – Великий ага, могучий ага, – ба, він башею буде – казав так робити. Акмеші-ага казав, го-го, великий ага. А ти, звичайна собі кіз, станеш одаліскою від великий Чікалі-баша, що то єсть на кораблях у Кафа.
Зразу світ померк перед очима дівчини, але по якомусь часі отямилася. При усій глибині і м'якості чуття було у неї багато духовної сили і відпорності. З властивою жінкам гнучкістю ума, який не раз вміє примінитися до обставин там, де найбільш дебелий муж не бачить можності виходу, Галя порозуміла, що небезпека їй самій поки що не грозить та що й на будуче не слід їй журитися собою. Одначе навіть на думці не постало у неї, щоби примиритися і погодитися з ганьбою, і тому уложила собі цілий план свойого поступування на будуче.
Коли минув перший жаль за утраченим раєм та затерлися дещо справжні сцени мордів і пожеж під час набігу, нагадалися дівчині її сумніви та побоювання, які висказувала вона колись Юркові. І дивно: у душу її завітав на гадку про се неначе якийсь спокій… Так, вона надіялася чогось страшного, якогось горя, нещастя. Тепер, коли воно сподіялося, видалося їй се лихо легшим, чим колись. "Жити, доки дасться, але не пережити ганьби!" – ось що оставало для неї. Як же ж жити у сій геєнні, в яку везла її скрипляча арба?..
У душі відновлювалися різні картини минувшини. Головну роль грав у них Угерницький. Його гарне, усміхнене лице, його руки, слова, діла – усе те було змістом споминів Галі. Гарні були сі спомини! З них опала уся буденщина, уся сірина побуту, а остала лише чиста, гарна поява благородної людини. Ба, ще більше, чим людини!
Картина молодця ставала для дівчини чимсь надлюдським, навіть божеським, ставала символом несказанного щастя, снаги, сонячної будуччини, життєвого добра взагалі, а розпука задля розлуки з любим та його безповоротної втрати змішалася у глибокий, тихий смуток. Сум той затемнював душу, наче чорна хмара зоряний небосхил, наче мертвий приморозок, убивав він цвітку життєвої краси, але не відбирав сили волі та тямки.
Сумно, але спокійно глянула Галя у будуччину, а її одиноким стремлінням було роздобути ніж, щоб оборонити себе перед ганьбою або й самій умерти, її глибока релігійність чомусь-то не робила їй закидів. Самовбивство не видавалося їй гріхом, бо у неї більшою була відраза до сорому та ціна чистоти, чим любов до життя. У ній жила одна з сих геройських душ, які радіють, люблять, тужать і надіються самітно та ніколи не відступають від раз повзятого рішення, з сих душ, яким любов і ненависть товаришать аж до гробу.
Впевнившися щодо своєї долі, Галя стала прохати у євнуха їди. Сей утішився зразу.
– Ха-ха-ха! – підсміхувався. – Ти, чічко, знаєш добре, що ти худа нічого не варта, два динари… три… помивачка… жінка для бостанджія або гальтанджія; а ти товста перепелиця… як місяць уповні… так ти гурі-ханум від великий капудан-баша! Го-го-го, мудрий кіз!
Але дівчина бажала чимраз більше їди, хотяй сама не товстіла. Євнух зачудувався, але швидко вислідив, що Галя роздає поживу між дітей та слабших жінок. Він дуже озлобився, приніс Галі лише її звичайну, доволі велику пайку, а до сього ще різних бакалій і сказав:
– Ти лихий, недобрий кіз! У тебе диявольські гадки. Хто тебе казав давати вобаб, дактилі і хліб тамтим… скотина?
Але Галя знала, що відповісти, і, відсунувши тарілку з поживою, сказала холодно:
– Якщо не даси стільки, як вчора, то я не їстиму! Се ж мої брати!
– Брати! Куди там брати! Се лилик, се кепек, се… тьфу! А ти… гурі, ганри від велика баша, ти… о! – євнух підняв горі палицю і широко відчинив очі.
Але остаточно поставила Галя на своїм. Не одну жінку і дитину спасла від смерті, а деколи навіть брала зі собою дітей у арбу, на превелику розпуку євнуха Урхана. Та вкінці і він погодився з примхою будучої улюблениці якого великого гарему, і сам приводив їй потребуючих потіхи і помочі. Під кінець дороги устали навіть нічні оргії, бо Галя заявила, що не може по ночах спати і не бажає собі пиятики та убійств в таборі.
У Перекопі чамбул остав з бранцями, але Урхан з Галею та кількома вартовими їхали далі степом, який уже став жовкнути від сонячних лучів літа. Цілими днями не стрічали подорожні і живої душі, крім отар овець і татарських чабанів, які уднину дрімали у тіні розвішеного на жердці вовняного покривала, а вечорами при криваво горючих кострах вили дикі степові пісні або вигравали на сопілках якісь карколомні мелодії.
Від часу до часу стрічали на широкому шляху каравани бранців, бачили лежачі по боках дороги трупи нещасних, а над ними хмари вороння.