І вже зняв було руку, але натрапив поглядом на великий папір, прикріплений до стовпа.
Прочитав раз, прочитав удруге…
Аж очі йому засльозилися – так вдивлявся.
"О, бач! Тільки викажи, де ховається Дмитро Федунець, — та й уже маєш корову. Ще до весни, як до неба, а ти будеш із молоком…"
Ступив кроків із десять. Зупинився.
"Ба… А що мені робити? Віддати на шибеницю Федунця, і брати корову? А хто від неї молоко питиме; воно ж отрутою видаватиметься?!"
"То не йди…"
Вернувся до стовпа.
— Ні, таки йди, Йосипе, — промовив до себе. – Бо через годину наїдуть. Спалять. Усе спалять! Усе і всіх! Живцем!
По тому попрямував до Миронової хати.
"Беріть його – то вже, що буде. Тільки корови вашої мені не треба. Казатимуть, що-м за корову продав чоловіка…"
Зненацька зупинився. Ноги вросли у сніг, і не існувало сили, яка б зрушила їх із місця.
"Йой, чоловіче! Що ж ти людям одповіси? Що казатимеш, коли почнуть його вішати? Все село голоситиме. І будуть клясти, аби ця корова твоя до ранку здохла. Щоб твої діти від її молока спухли… Ні, вертай, старий, до хати, поки ніхто не помітив, що з тобою діялося. Йди, поки маєш чисту душу…"
Та по сліду, по сліду — до стовпа…
— О, вже й машини гуркають! Німці! Боже-боже! Лю-ю-ди!.. Хоч би котрийсь із хати визирнув, аби мав з ким порадитись…
Осів під стовпом.
Черстві сльози краяли йому лице.
"То й що маєш діяти, чоловіче? Але щось же маєш… Рушся куди-небудь: чи туди, чи сюди… Але ти, бачу, зомлів зі страху, мов ляклива баба…"
Звівся. Трохи постояв. Далі притулився лицем до зледенілого стовпа й затих. І так йому стало добре…
"Це Мирон триклятий день при дневі хлопця відшукує, — не вгамовувався мозок. – Він же, мабуть, і німців у село накликав, тай тепер по обійстях водитиме".
— Схаменися, Мироне! – проказав уголос, наче в маренні. – Нікуди німчуру цю не веди. Чого маєш людей лякати? Та ж ми — свояки, Мироне, нащо між нами німці? Вийди на світ, ми собі поговоримо. Але ніхто не сміє знати нашої бесіди – такою вона буде любою. Такої "лагідної" розмови, — все твердішим і погрозливішим ставав голос Йосипа, — ти, небоже, ще не відав!.. —
Між приземкуватими хатами – чорний сніг.
Ступив на нього. А, щоб не бачити тої чорноти, звів очі до неба, і зажмурив їх.
Темне волосся його розсипалося і поволі синіло.
Синіло, все ясніючи і ясніючи.
Ставало сивим…
5
На столі – самогон. А поруч, між двома купками солі, кілька розварених картоплин.
— Пийте, крові б ви напилися, — стомлено мовить Ярися. тай сідає на лаву під образами.
— Ти, напевне, за Федунихою на небеса піти хочеш? — пробурчав Мирон. – По тобі бачу, що просишся.
Перехрестилася потай, і, тяжко зітхнувши, промовчала.
— Не свари її, Мироне, — заступається за молодицю Федір. – Подивися-но, яка вона ладна. Вона й раніше вертіла стегнами поміж парубками, аж їм очі вилізали. Тож мусить бути щось нечисте, що з роками стає все звабливішою і звабливішою, такою, що й парубійки на неї все ще задивляються.
— Та й що з того, що задивляються? — спалахнула Ярися. — Так до старості і "вдовуватиму", хоча вінчаного чоловіка так і не мала.
Мирон з такою насолодою цідив самогон крізь зуби, що аж кварта присохла йому до губ. Ніяк не міг одірватися.
Як троє дружків його заспівали – не витримав: ухопив Ярисю за руки. Скільки не виривалася – все одно посадив коло себе.
— Це ти у вдовиці записалася, бо знаєш, що Федунцеві твоєму, отому крижакові, що віршики свої по стовпах розклеює, прийде кінець?
— Тобі яке діло?
— Та хочу знати, де цей віршомаз твій ховається.
— Мені звідки знати?
— Знаєш, ти все знаєш. Твого вуха ніщо не мине.
В'ївся у жіноче зап'ястя, ніби кліщами перехопив.
— Мабуть, у лісі десь. Хіба він комусь розповідає, де ховається і до кого приходить? Не він один тепер у партизанах, то чому ти вчепився в нього, наче вовк – у старого кожуха?
— То ще хто в кого вчепився! Хіба ж не він, прямо на дверях моїх хатніх, крейдою уночі нашкрябав, що на мене, як на зрадника, чатує куля? І це на мене, старшого поліцая?! Тільки б побачив його! Власноруч задушу! Аж тоді спокійно спатиму, як власними руками у землю його зарию!
…В тій криниці
Дів-ка во-ду бра-ла-а
В тій кри-ни-и-ці-і
Дів-ка во-оду… — безголосо виводили поліцаї.
— А пусти-но мою руку, Мирончику, — підступно лащиться Ярися. – Люди, он, співають собі гарненько, а ти мене все мучиш тай мучиш. Тільки й утіхи тобі – що ось-ось розплачуся.
Розчепив пальці й закляк. Дивився кудись у темний прямокутник вікна, ніби ворожив на нім, або чекав що з миті на мить із нього гримне постріл.
— Він же, негідник сам не втихомириться. Він пише свої ворожі віршики та розносить їх по селах. Совдепії йому при владі хочеться, колгоспів йому треба. А смерті?! Доти мене й бояться, доки здатен душити їх!.. – так стис кухличок із самогонкою, що той мало не розсипався.
6
Довго билась у його обіймах.
Рвала нігтями лице, кусала йому груди… а тепер стихла. Лежала поруч нього з заплющеними очима — така тиха й неприваблива.
Федір із дружками давно пішли геть. Мирон ледве повиставляв їх із хати. А після того ще довго прислухався до безладної стрілянини: слухав, як сп'янілі від влади і зброї поліцаї безжалісно розстрілювали небо.
— Ярисю, мила…
— Чого тобі ще треба?! – злісно простогнала жінка, ледве стримуючи ненависть до ґвалтівника. – Чого ще я тобі не додала?
— Може, у нас і дитинка знайдеться? То нехай би собі була, га?
— Май собі дитинку від німкені! Тобі ж усе німецьке – любе. Та якби народила від тебе, люди прокляли б і мене, і дитину. Скількох ти вже отак зґвалтував, закатував, позаганяв у жандармерію чи в оте їхнє гестапо? Колись мусить прийти кінець цьому, чи як ти собі гадаєш?
Зірвалася з ліжка й ускочила в другу кімнату. Мирон хотів кинутися слідом, але почув, що вже зачинилася зсередини.
Стало темно і тихо.
Стало моторошно.
Одягнувся і, похиливши голову, кілька хвилин стояв, мовчазно похитуючись, наче самогубця – над прірвою, у яку ніяк не зважується кинутись.
— Ярисю!
Мовчить.
— Бодай ти навіки затихла, як ти така ласкава зі мною...
Ще від початку війни зародилася в нього думка – вимурувати кам'яний будинок. Великий такий – із верандою й, обов'язково, під бляхою. А потім завести господарство, тому що нова влада обіцяла виділити йому землиці – не як усім на селі, а за сумлінну службу рейхові. І все нібито ж складалося добре, бо й грошей назбирав, і місцину вподобав. Тільки й того, що чекав, коли ж то німці нарешті ввійдуть до Москви та остаточно винищать комуністів.
Проте війна затягувалася. Німці відступають і відступають. І всі блаженні наміри Миронові розвіялися димом так, мовби хтось обілляв їх нафтою та кинув сірника – тепер уже й не тліють.
Дістав з під стола карабін, але на плече не закинув, так прикладом по землі й поволік.
* * *
Серед синього сяйва заціпеніли скаламучені тіні хат.
Десь на горі, котра видавалася дуже близькою, побачив якісь багряні спалахи. Став, мов укопаний, придивився пильніше: таки справді вогонь. Хтось розклав велике вогнище. Мабуть, селяни, які нещодавно втекли у ліси, бо надто вже на видноті, необережно...
Це видіння ніби розбудило його. Зупинився під кроною дерева, і пильно, нашорошено обдивився навкруги.
Тихо. На вулицях жодного поліцая, а хтось же мав патрулювати цілу ніч. "Сплять, — з жахом подумав він. – Знову сплять. Якоїсь ночі партизани заскочать у село і всіх до одного переб'ють".
Дійшов до Федунцевої хати. Почув якийсь тріск – і не вагаючись, кинувся до дверей.
У хаті повно снігу. Через вікна на той сніг упали два шматки небесного сяйва, що лягти на ньому двома домовинами. Чомусь вони видались йому саме домовинами, тільки пофарбованими в осяйно біле.
Аж здригнувся. Вискочив за двері.
"Вуйцю Мироне, не руште нам мами! — причувся йому хлоп'ячий голос. – Не вбивайте її, бо й ми без неї повмираємо!"
Наддав ходи.
"Ув-вв-у… — почулося навздогін виття, саме таке, яким псяча зграя сповіщає село про мерця. – І з-поміж нього – ще голосніше благання: — Не вбивайте нашу маму, змилуйтеся над нами!.."
Кинувся бігти, а виття все нагальніше зливалося з благанням, і чимраз швидше підганяло його. Тепер воно вже линуло з усіх кінців, узявши його у заворожене коло. І Мирон бігав у ньому, як то бігає зацькований вовк, аж поки земля під ним не тріснула й не розійшлася.
Той клаптик, на якому він стояв, впав у холодну безодню.
— ..?!
Ноги чомусь мокрі. Так, мокрі і страшенно холодні.
Лиш за якусь хвильку збагнув, що стоїть посеред потічку, провалившись в ополонку, і вода тихо дзюрчить поміж його набряклими чобітьми.
— Ув-ву-у!.. – завивало відразу кілька псів, і з кінців лісу їм відповідали одразу дві зграї вовків.
7
Ще не спав. Оце щойно ліг тай силувався заплющити очі, проте спухлі повіки ніяк не стулялися. Зранені безсонням зіниці різало пекучим болем.
Хтось грюкнув у шибку.
"Німці!" — втішився.
— Хто там?!
— Відчини, Мироне.
— Хто такий?!
— Це ж я, Йосип. Невже не впізнаєш?
— То й чого тобі серед ночі?
— Побійся бога, чоловіче! Яка там ніч, коли вже надворі розвиднилося? Ось-ось зійде сонце… Чуєш, як гуркає? Німці їдуть.
— Німці? Дуже вчасно. Зажди хвильку – зараз відчиню…
Йосип переступив поріг та й одразу ж, із порога:
— Мушу сказати, що переховую у себе Дмитра. Давати йому притулку не хотів, але так сталося. Тож піди й забери його, не можу більше тремтіти через вішальника.
— То це, виявляється, ти переховуєш лісового бандита Федунця?! – зблід Мирон. – Знаючи, що його розшукує вся поліція району — переховуєш?!
— Але ж прийшов оце, заявив, — намагався виправдатись Йосип. – Хіба ж не було наказу начальника поліції, що того, хто викаже Федунця, повинні нагородити.
— Спочатку я цього віршомаза "винагороджу", а тоді вже…
Рішуче схопивши рушницю, Мирон уже подався було до дверей, проте опліч Йосипа чомусь зупинився, спохмурнів, замислився...
— То й чого чекаєш? – хрипко запитав Йосип. – Поки партизан здогадається, куди я пішов, і втече?
— Тепер уже далеко не втече. Я ж ось що мислю собі: якщо вже німці справді над'їхали, то нехай вони Дмитра й заарештовують. Чому й цього разу відставлятися повинен я? Нехай люди бачать, що його брали німці. На мою голову й так досить.
— Але ж ти через нього все село спалити погрожував!
— Не твоє діло! Треба буде – спалю, чи при Федунцеві, а чи без нього.