Потрібно, щоб у них поет освідчувався, оспівував свою любу, змальовував її принадність — інтимна лірика, одне слово. А я пузові теж у пригоді колись стану — дам заштрика зробить, або аналізи. Від вилежування почуваю себе дещо краще, але знудився. Читаю "Казки про тварин", виходжу на прогулянки, пишу листи та ще бабраюсь у кухарюванні — роблю з нічого щось. Оце приготували з одним милим старушеком, двадцятип'ятирічником*, смажені гриби. Майже дієтична страва. Бо спершу хвилин 40 варили, доки вода не випарувалася, потім поклали на пательню по вранішній порції масла й засмажили. А позаяк було вкинуто ще й потаємної приправи: кілька стручків зеленого горошку, кріп, часничок, то вийшов люксус. І порхавки стали не порхавки, а чимось вельми привабливим яко на вигляд тако й на смак.
* Степан Мамчур
Отаке. По радіо слухав концерт із Києва за участю Солов'яненка. Виконав прегарну давню пісню, її так і оголосили: старовинна галицька пісня — я насолоджувався. Вперше за чотири роки почув, щоб він проспівав щось нове. Бо репертуар мав незмінний і заїжджений, наче тролейбус 5 маршруту. Їй-бо — подія в культурному житті республіки. Але співав досконало, пристрасно — перша кляса. Потім узялися співати тріо бандуристок, ровесниці нашої молодої країни. Незважаючи на цілковиту амузикальність, їм не вдалося спотворити пісні, і "Чотири воли пасуться" забриніли такою дівочою тугою, щирістю почуття, що вкотре переконався: марнував час у школі. Натомість ми набували на співах фізкультурних навиків, смикаючи дівчат за кіски, ліплячи щиглі по потилицях хлопців і я вам скажу: це було таки набагато цікавіше, ніж замогильно ревти "То берьозка, то рябина". Мій голос виявився близький до дівочого і тому мене поставили в хорі між "Ч" і "Ж". Попервах таке розташування на співочих лавах вселило в мене непогамовну гординю. Мені стали ввижатися лаври Робертіно Лоретт і: велика сцена, визнання корифеїв, квіти й старлетки. Хоча ні, про останніх я тоді не міг думати. Однак з бігом часу честолюбні пожадання розбилися об сумну одноманітність буднів. А усвідомивши, що далі берьозки мені не піти, я заходився коло справ земних і більш приступних. Болем та муками мала заплатити моя сусідка по парті, пихата Зінка, яка зарозуміло знехтувала знаками виявленої до неї уваги. На той час у нашій школі пішла мода на трубочки та кульки із зіслиненого паперу. Ефект максимального влучання досягався за деякого тренування плюс наполегливість. І от, час відплати пробив. — Бац — кулька, як у казці, увійшла Зінці до лівого вуха, але чи вийшла з правого, я помітити не встиг, бо обернувся весь чуттям, спрагло стежачи за порухами палички нашого музрука. Зінчине "ой-йой-йой" дисонансом устромилося в "куст ракиты над рекой". З пущеної, мов хмарка, брови, я зрозумів, що згук об'єкту моїх устремлінь не минув повз увагу Леопольда Івановича. Він махнув на всіх рукою і, повільно закипаючи шалом, спитав: — Тобі хіба болить. Зіно? Вона ствердила його здогад: —Хтось плюнув мені кулькою до вуха. Очі Леопольда пойнялися білою плівкою, від чого він став нагадувати Івана Грозного після вбивства сина. — Хто це смів зробити ? В залі запанувала тиша ідеальна для уроку співів, мені здається, що це був єдиний момент в культурному житті нашого класу, коли всі з беззастережною одностайністю жадали "То берьозки, то рябіни". Але між учнями і вчителем вже зринула прірва, відома в соціальній психології як некомунікабельність, і скористатися нагодою навчити нас співів Поля (ми дали йому таке пестливе прізвисько) не поспішав. — Я повторюю, — він вимовляв слова з якоюсь сатанинською лагідністю, — хто це зробив ? Що, соромно перед своїми товаришами зізнатися ? Боягуз!
Хибним кроком педагога, бо покликання до наших моральних засад в часі, коли потрібно було тримати клас у страху — виявилося послабленням, негайно скористався найзапекліший хуліган і другорічник Беня, щосили загорлавши: — Свободу Патрісу Лумумбі!
Ні до, ні після того я не спостерігав у Беніному житті подібної громадянськості. То був його злет і, коли хочете, лебедина пісня воднораз. Тепер, коли він спився, відсидів декілька років за хук лівою з кухлем пива в голову міліціонера, всі його розмови снують межи двох для нього неперехідних цінностей: горілки та баби. Але тоді він був паном ситуації, каліфом на час і народним рятівником у особі нас, шестикласників Київської 155-ї школи. Клас зраділо загув на підтримку свого духовного поводиря, відчувши, що трапився рятівний шанс. — А що ж, правильно, нехай імперіалісти його випустять, — палко підтримав і я, сподіваючись знайти у вчителя, якщо не підтримку, то хоча б розуміння ваги моменту — очевидне зростання політичної свідомості його учнів. Але Поля витлумачив усе по-своєму, як, зрештою, і передбачалось. — Мовча-а-ать! Добровольський! — його грубезна, мов у горили, яку ми бачили на екскурсії в зоопарку, лапа простяглася до Бені і, підхопивши наче іграшку, шпурнула до дверей. На очах згасаючим метеором Беня щез за дверима, лишивши по собі асоціацію-унаочнення до музичного образка "Політ джмеля". Мене педагог шпурляти не став, повіривши виразу найщирішої шанобливості, який я відтворив з максимумом старанності. А, може, його спинила думка, чи діти й, справді, не забажали звільнення африканського негра, (закреслено рядок) — не розгледів, вчасно не заохотив. Хтозна? Коли Поля запропонував розпочати розучування наступного куплета, задзеленчав дзвоник. Так Валерій Марченко врятував від дурнуватої пісні багатьох людей. Ну, не знаю як, але хотів, аби смішно.
Твій син.
31/У11І-1977
У вересні 1977 року Валерія привезли з Пермського табору до КДБ УРСР (Київ, вул.Володимирська, 33) для "перевиховання". Мати просила написати заяву-каяття. Цей лист із КДБ від 20.Х. 1977.
Мамо, пробач мені! Я часто гнав від себе думки про те — як ти мене любиш ? Що я значу в твоєму житті? бо тоді б моє життя перетворилося на пекло. Я гнав
від себе ті думки і от зараз уперше, зненацька відкрито, мов рвану рану, побачив тебе в сльозах і повір, що подібної муки я не зазнавав, відколи пам'ятаю себе. Я повернувся до камери і запитав у Бога: навіщо весь цей світ, якщо страждає така людина, як ти? Навіщо тоді існую я, щоб завдавати болю найкоханішій істоті? Це прокляті питання, на котрі сам я не здатний відповісти. І я мордуюсь над ними та ще одним: як зберегти мою повагу й любов до матері, як не занапастити себе в ім'я наших прегарних взаємин ? Я не хочу приєднатись до тих численних, котрі, не витримавши випробувань і збочивши з путівця моральності, вдаються до рятівного аргументу "не ми одні такі". Ти в мене — єдина, і я не бажаю нікого, нічого слухати, що задля біологічного буття біля матері можна перекреслитися духовно. Сподіваюся, й ти по розважливому обміркуванню погодишся зі мною. Невже матері потрібен моральний покруч, який би на питання "чи попередні ЗО літ жив облудою?" мусив позичувати в Сірка очей і... згоджуватись, белькочучи там щось про хворобу, нестерпність ? Хіба такого життя бажати синові? Не йму віри! Я не знаю жодного із своїх друзів, хто б так обожнював матір. Але я знаю, моя ненька гідна найвищих найкращих слів. І я не хочу, потятко, щоб ці слова вимовлялися нечестивими вустами. Скільки снаги, я дбатиму, щоб нього не сталось. Вчителько, ти ж постійно навчала принциповості, багатьох інших чеснот, з яких складається порядна людина. Завжди важко стверджувати, що правий саме ти, але мовлене опонентами взагалі поза критикою. 1 ти не до кінця слушна, коли кажеш, що, крім мене, в тебе нікого нема. Ти мала й матимеш сина, котрий, як небагато хто, любив свою маму, котрому та любов, разом із якостями, нею втисканими, допомогла витримати в найскрутніші хвилини, а також вибороти право називатись людиною. Ось твій здобуток, ріднесенька. Я певен, він важить непорівняно більше від умовлянь-аргументів, що ти несла на побачення. Облиш їх, вони не варті моєї матері. Нам, мамусю, ще немало жити на цьому світі, тож будьмо гідними його краси — і почуттями, і вчинками! А тепер стосовно тітки та Миколи. Нашій Аллі Михайлівні припало велике щастя. Я знав її чоловіка за складних обставин, а тоді людину видно наскрізь. Він має силу привабливих якостей, що про них тітці, можливо, й невідомо, але це ті якості, що роблять Миколу бездоганним задля домашнього вогнища. Він — терплячий, добрий, чемний, високої внутрішньої культури (про зовнішню менше випадає говорити, бо в таборі її не так легко виявити), естет — одне слово. І на моє переконання, дорожити тим, що після тривалого дівування й парубкування сім'я таки створена, слід дорожити від початків. Розумію, що схожий трохи на американського спостерігача із, своїми порадами. Але ж я уже й кровно зацікавлена сторона у процвітанні фамілії. Нехай вони уникають дріб'язкових незгод, що з часом виникнуть, але зовсім не обов'язкові назавжди. Я так бажаю їм злагоди (з боку Миколи — тут певність цілковита, непокоїть — от Алочка в шлюбному супрязі). Ох, тітко, будь розумничкою і шануй мужа свого, бо ваш добробут — часточка моїх гарних мрій поза колючками. Тож не підведи київську породу, покажи, що наші козачки здатні долати житейські труднощі не лише в історичних піснях, а й у дійсності. Обітниця — над цим словом варто замислюватись. Мабуть, я дещо настирливий у своїх повчаннях, але відкинь дидактику і хай залишиться лише щире вболівання — щоб "у вас все буде гаразд!". Оце написав замість весільного тоста. Мама мені сказала, що лист відісланий із Всесвятської 5/УІІ (а написано його й було датовано 31/УІІ), таки до тітки дійшов. Якщо це так, то перемога за мною. Я ж бо оголошував розшук, і відповідь-наслідок повинна б уже чекати на Уралі. Підтвердіть, чи саме той лист ви одержали ? Зараз оце написав одного листа Зойці. Хай вона скаже, чи вона одержала ? Мамочко, ну й щорічний клопіт — передплата. Нього року вона щось невдало розпочалася, тривала й закінчується. То вже хоча б з наступного хай буде добре. Отже, що мені потрібно? Журнали: "Вопросы истории", "США.Политика.Экономика. Культура", "Иностранная литература", "Новое время", "Всесвіт", "Комуніст України", газети: "Літературна Україна", "Друг читача", "Литературная газета", "Известия".