З усіх учнів трудової школи не завдавали клопоту тільки два хлопці з 4-ї кляси. Микола Корінь і Микола Нагни-біда. Ці два хлопчаки по 12-13 років, плекані й гарнесенькі, як янголята, сиділи на першій парті, завжди кихкотіли з якихось своїх справ, називали один одного "мій кореш", "корешок" (з жаргону уркаганів) та завжди подавали письмові роботи перші, без єдиної помилочки. Я часто милувалася цими хлоп'ятами, — якщо судити з прізвищ, козацькими нащадками. Особливо Наг-нибідою,* таким самим біленьким і ніжненьким, як наш Вітя.
Ще більша мука була вчити отих дівчат — майбутніх кравчинь, їм і не в голові була якась там мова! Ледве дотягнула я до кінця навчального року. Коли б швидше з цього глухого Запоріжжя! Нема тут чим дихати!
Та щоб не поїхати з Запоріжжя без запорізьких вражінь, я якоїсь неділі майнула пароплавом на острів Хортицю, в якійсь груповій екскурсії. Як це мені тоді вдалося самій чкурнути? То ж не можна було й хвилини дихнути без настирливого Щучки.
* Кілька років згодом, вже в Києві на якомусь концерті бандуристів я бачила Миколу Нагнибіду, — молодого поета в матроській блюзці з синім відкладним коміром та в безкозирці. Надзвичайно гарний юнак. Він мене не впізнав, а вірніше не признався до мене, я вже тоді була парія. А тепер часом бачу в Літературній газеті цього ж Миколу Нагнибілу... — Де поділася краса? Забрезклі, поморщені, обвислі щоки ситого дядька — без тіні поетичного над-хнення. Отакі три образи одної людини на протязі мого життя.
Це було пізьною весною, вже майже літом, ще перед будівництвом Дніпрельстану, все було в первісному стані. Такого високого буйного зела, такого цілющого запаху до того й після того часу я ніколи вже не вдихала. Дихай і хочеться, не надихаєшся! От, розкіш! Само повітря п'янить і веселить.
Але історичних слідів... Ні печенігів, що засіли на Святослава, вбили його, а з черепа зробили чашу, ані Олега, що приносив на цім острові в жертву богам півнів, ані козацьких паланок, ні церкви... Ніяких людських слідів не видко було в цім первіснім заповіднику дикого степу, тільки тирса й татарське зілля про щось шелестіли та легіт пускав сиву шовкову хвилю по виднокрузі.
А дуб ріс. Могутній, кремезний, розложистий. Читаю в газеті, що йому 700 років.
Останні вражіння від Запоріжжя... Я написала звіт про свій "педстаж", як вимагалося, і понесла до Наросвіти. Там це має підтвердити інспектор себто той самий Щучка. Треба ще й на машинці передрукувати, та цього я вже не можу. Щучка обіцяє, що друкарниця Наросвіти це зробить, але чую: Андрій говорить зо мною протегуюче і навіть покрикує: — Чого така тороплена? Чого парка париш?
Е, це вже то ні!
Мені такий тон, гей, не сподобався! Хто це має наді мною старшувати? Чому, яким правом? Я тут у Запоріжжі лише практикантка і сама собі господиня. Ще ж було тільки мене прошено, я милостиво згодилася на жертву бути дружиною чоловіка меншої за мене мірки і ось... ще не стала дружиною, а вже маю над собою господаря... Е, це вже то ні...
Еге, щось моя "теорія ущасливлення" слабо витримує іспит реальности!
39
До Коберників я заїжджала, як до своїх, там опинялася серед великої родини, — Наді, Ліди, Ярини Михайлівни... Ваня оженився з Лідою, дочкою священика з Бесітки, до Сергія приходили товариші, як от Міша Кривенький та інші, народу тут оберталось завжди багато, то не диво, що я не пам'ятаю цих днів у Коберників по приїзді до Києва із Запоріжжя. Нічого там мене не вражало.
Але яскраво пам'ятаю чудовий літній день, отой київський благостний день, коли почуваєш себе не в місті з душним асфальтом, а в курортній місцевості. Я підходжу на зеленій, захряслій у липах вулиці до будиночка, тримаючи в руках адресу: Левашівська 20/3. Таку адресу дано мені в бюрі підшукування мешкань, тут ніби хтось продає кімнату. Я вже кілька таких адрес обходила і не мала й тепер великої надії, — але шукати кімнату треба.
Дивлюся, на ослоні біля залізних штахетів у тіні віковічної липи сидить... хто? Спектор, один із студентів літературно-лінґвістичного факультету, що кінчав разом зі мною і був у групі Савченка — французької мови. Я часто дивувалася з цього Спектора, який він африканець. Якби ще до цього кучерявого волосся і до випнутих губ чорна шкіра, був би етіоп. То є така серед жидів інша раса. Але нема часу про це думати, я рада, що все таки якесь знайоме обличчя, вітаюся (в ІНО ніколи не віталися) і питаю його, де тут є мешкання ч. 3.
— Я живу в мешканні ч. 3.
— Я чула, що там продається кімната.
— Так, — каже Спектор, — я продаю кімнату. Я знайшов собі більшу і маю там заплатити, то цю продаю. 100 карбованців. 80 карбованців мені, а 20 — господині за вселення.
Я привезла з собою із Запоріжжя приблизно стільки, ну, трохи більше, — і торг блискавично відбувся. За півгодини я вже була мешканкою малесенької кімнатки, але... але в таємниці від сусіда Зубова, що посідав у цьому ж мешканні дві кімнати і мав око на Спекторову-мою. Отже, Спектор навчив мене: я маю казати Зубову, що я — Спекторова родичка.
Кімнатка на поверсі була не тільки маленька, але й темна, вимальована в темнобордовий колір. То найперше, що я зробила, це перетворила її на білу. Найняла майстра, який випалив спеціяльною машинкою олійну фарбу, а тоді побілив, при цьому розповідаючи мені свої спостереження. Він знає, до якої національности належать його замовці, тільки по їх смаках. Жиди люблять стіни кольоровані олійними фарбами, росіяни — люблять "обої", де заводяться блощиці. А він уже знає, що я українка, бо хочу мати білі стіни. А що ж, у нас хату білять два рази на рік. В хаті має бути ясно...
І ось я вже живу. Щоб було на чому спати, купила розкладачку. Щоб було на що сісти і до чого присісти, купила в комісійній крамниці стола та два віденські кріселка, старі звичайно. Оце й усі меблі. І живу. Сусіди Зубові дихають ненавистю. І як це воно сталося, що жид жида обдурив, а якась "шиксл" опинилася в ролі Спекторової родички?
А кімнатка — побілена, із бордюром угорі й блискучо натертим ясним паркетом, — стала гарнесенька. На всю одну стіну — широке венеціянське вікно, все закрите зеленим листом віковічної липи, що росте зараз таки за вікном. Все подвір'я на фасаді теж у густих крислатих деревах, ще й груша є. Шпориш вкриває все подвір'я, видко, тут колись були і клюмби. Фігурні залізні штахети на фасаді надавали будиночкові вигляду багатого осібняка. Він стояв не впритул до вулиці, а в глибині цього зеленого подвір'я. На ньому було взористе облицювання з квадратиків бордово-салатної майоліки і майже всі кахлики ще цілі...
Сусідом цього подвір'я був якийсь молодий гай. Почав хтось будувати дім, — та на фундаменті розпочатої будівлі за ці роки повиростали вже більші й менші деревця. Зате другий бік садиби був обмежений високою стіною новітнього високого дому, тільки вузький прохід веде всередину дворів-лісу, ще не зачеплених новобудовами.
Дивись, яка в цьому Києві розмаїтість життя і вражінь! Тут тільки про цю кімнату, про цей будинок, про це подвір'я, про цю вулицю, про ці Липки розказати, то вийде ціла історія, це не те, що в степовій провінції Александровську-Запоріжжі, у сінцях хатини Булів.
А що я дуже любила й досі люблю ту кімнату, те подвір'я, ту вулицю, той район, та що я прожила там 14 років (1927-1941), то не можу втриматися, мушу вигребти з пам'яті навіть найнезначніші деталі, пригадати собі все "до титли, ніже тії коми". Вік би жила там, то хоч уявою поброджу...
40
Власна кімната! Та ще й де?! В найкращому районі, у Липках. Що тут ще в минулому століті був ліс, я трохи знала, а ще розказала мені господиня цього дому, Костюшко. Я прийшла заплатити їй 20 карбованців у третьому будинку цього ж подвір'я. Це була широченька старша жінка, без слідів якогось аристократизму. А тим часом вона розповіла, що вся ця садиба належала її батькові, царському полковникові, і спочатку тут був тільки один отой на фасаді дім, побудований ще в минулому столітті, а вся решта маєтку — просто ліс. Щоб усі три його дочки мали спадщину, він вибудував у подвір'ї-лісі ще два партерові будинки, оце ж у одному вона живе, а решту наймає.
Словом, був це колись затишний і багатий маєток у лісімісті. Але порівняно з сусідами-палацами в різних стилях будиночок із майоліками видавався бідною родичкою. В тих палацах Липок, казали, часто бувало так, що проживала одна аристократична особа і біля неї — п'ятнадцять слуг. Як про-греміла революція, ще довго там жила двірня князів і баронів, поки не прийшла "пролетарська аристократія" та перейняла спадщину.
Але застала я ще багато й просто "дворянських гнізд", як ото в поміщицьких маєтках — білих домів з колонадою на фасаді. На розі Левашівської й Лютеранської на такому домі висіла меморіяльна таблиця: "Тут проживав О. Пушкін, коли приїздив у гості до декабриста Пестеля"... На Лютеранській, там, де вона ламається й біжить сторч униз до Хрещатика, був ще такий самий "ветхий деньми", а колись пишний поміщицький осібняк з колонами й верандами. Ці будинки на очах по-зникали дуже скоро, навіть при тодішньому убогому темпі житлобудівництва.
А колись же це був дрімучий ліс, за княжих часів. Сюди їздили на лови, дорога через цей ліс із Гори до Печерська-Лаври була тільки одна — теперішня Інститутська вулиця. В цім дрімучім лісі тільки подекуди спасалися у відлюдних пустинях іноки і ченці. У літописі "Повість временних літ" під роком 1108 згадується урочище і ручай Клов, там закінчено побудову церкви святої Богородиці, що заклав ігумен Печер-ського монастиря, Стефан. То цей Клов ось тут у сусідстві, тільки пройди одну прямовисну до Левашівської вуличку і побачиш у глибині лісу солідну церкву та будови Кловського жіночого монастиря, а тепер Науково-дослідного інституту геології...
У цих липових лісах в минулому лише столітті почала оселюватися імперська знать. Цар Микола Перший вислав сюди різних "обрусітєлєй юГо-западнаво края", надавав їм посілості. Це він збудував форти над Дніпром, що на Аскольдовій Могилі, Арсенал...
Революція розгородила внутрішні сади-парки, рештки колишнього дрімучого лісу, й можна було ходити навпрошки, коли треба до Хрещатика, а не обходити вулицями. Так я й робила, за прикладом усіх: вийшла з дому і не йшла вулицею у один чи другий бік, а зразу впірнала в глибину подвір'я-лісу, там переходила у друге таке — і вже на Банковій, тоді бігла сторч протоптаною стежкою, яка виводила на Миколаївську біля театру, колись Соловцовського, тепер Франківського.
О-о-о! Тепер я пригадую! Це ж я колись уже бігла цією стежкою, як ночувала у Ніни Таращук, після ювілейної вистави в театрі ім.