Микола схопився, щоб іти самому, але солдат штиком загородив йому дорогу.
На шум відчинились двері, і в них став якийсь старшина. Він кивнув Миколі головою і запросив до себе. Солдатові наказав чекати.
Кімната, в яку ввійшов Микола, була досить велика. Тут стояло кілька робочих столів і під стіною, що проти дверей,— великий письмовий стіл, певне, начальника штабу. В кімнаті, крім чергового слідчого офіцера, що запросив Миколу, не було більше нікого.
— З ким маю честь? — спитав слідчий. Микола назвав себе.
— Розповідайте про себе,— попросив слідчий.
Микола розказав усе, що з ним трапилось, від виходу з Рахнів Лісових з завданням, яке дістав від свого командира куреня, аж до полону і втечі з нього, за винятком того, що втекти допоміг йому його шкільний товариш і друг дитинства Іван Дума.
Черговий слідчий офіцер слухав оповідання уважно, час від часу роблячи якісь нотатки на аркуші паперу, що лежав перед ним.
Це була людина літ тридцяти п'яти — сорока, з пре-
красним густим темно-каштановим волоссям, що в першу чергу впадало у вічі; його карі очі мали сонний вигляд, по блідому, втомленому обличчю можна було догадуватись, що він не виспався. Під час оповідання Миколи він курив, глибоко затягаючись димом.
— Яка частина взяла вас у полон? — спитав слідчий, коли Микола скінчив.
— Назви частини не знаю,— відповів Микола.— Це був, очевидно, партизанський загін. З вигляду це були робітники цукроварні.
На питання, скільки їх було, Микола теж не міг відповісти. Він сказав, що їх було чоловік тридцять, хоч фактично він їх бачив усього трьох, тобто тих, що застали його самого в попівській кухні. А хто брав у полон його сотню, він і не бачив. Сказати про те він не хотів, бо його становище було таке скандальне, що про нього соромно було говорити.
— Нас продали селяни того села, де ми зупинились на відпочинок,— сказав Микола.
— Так, так, симпатії селян на боці червоних,— сказав старшина,— про це ми знаємо. Сьогодні ми послали загін солдатів ліквідувати групу, що засіла в заводі, але чи справиться з завданням наша експедиція,—важко сказати. Симпатії селян явно не на нашім боці,— повторив він ніби про себе. — В таких умовах воювати важко.
— Чого ж хочуть селяни, коли можна спитати? — промовив Микола.
— Землі! Чого ж треба мужикові? Але про це не може бути мови, ніхто даром свого добра не віддасть. Одначе це не належить до нашої теми,— промовив він по хвилині.— Нам треба вияснити ваше особисте становище. Скажіть, будь ласка, з Кметем, вашим командиром куреня, ви вели коли-небудь розмови на політичні теми?
Микола задумався.
— Не пригадую,— сказав він.— Я знаю його дуже мало.
— А ви пригадайте.
— Раз єдиний, перед виступом із Жмеринки, я був у нього вдома в службових справах, але нічого такого, що б залишилось у пам'яті, ми не говорили.
— Ви знали, що він співчуває червоним? — спитав старшина.
— Не знав. Принаймні від нього не чув.
— Але говорили про це ваші товариші?
— Мало що можуть люди говорити! Доказів не було.
— Тоді, коли ви у нього були, він не говорив вам про свої плани? Пригадайте.
— Він говорив про якусь важливу ідею, яку він має в своїй голові,— пригадав Микола,— але що це була за ідея — не сказав, хоч я і допитувався.
— Бачите, пригадали,— сказав задоволено старшина.— Оце ми зараз і запишемо.
Микола стрепенувся. Ця заява старшини його неприємно вразила.
— Навіщо ж писати? — сказав він, шкодуючи, що непотрібно виказав те, чого можна було не говорити і що може пошкодити Кметеві.
— Навіщо писати? — перепитав старшина,— Як же ви хотіли? Ми не знаємо, хто ви і що ви... Тепер з вашого оповідання ми бачимо, що ви справді старшина галицької армії і з окремого куреня, що мав безпосереднє завдання охороняти головного отамана Петлюру. Чому вас вислали зі Жмеринки, тобто ваш курінь, а не вас особисто,— я не знаю. А того, що ви сказали про Кметя, про його ідею,— він наголосив останнє слово,— не жалкуйте, йому вже не пошкодить.
— Чому? — здивувався Микола.
— Чому? — усміхнувся старшина.— Давайте спершу запишемо те, що ви сказали.
— Це, значить, слідство? — спитав Микола.
— Коли вже хочете уточнити цю процедуру, то слідство. Закурюйте, я швидко напишу,— сказав він, вмочаючи перо в чорнило.— Для вас буде краще те, що ви сказали.
— Що саме?
— Ну, хоч би про цю ідею. Це може урятувати від великих неприємностей.
Микола не знав, що й сказати.
Слідчий писав довго. Миколі надокучило чекати. Він уже бозна-що передумав, накурився" до одуріння, бо, крім хвилювання, був ще й голодний.
Нарешті слідчий підняв голову від паперів.
— Ось і закінчили,— сказав він.— Читати, чи ви самі прочитаєте? — спитав.
Микола попросив прочитати.
В протоколі не було нічого нового, але згадка про якусь ідею, яку мав Кметь у розмові з Гаєвським у своєму помешканні перед від'їздом із Жмеринки, була підкреслена.
— Навіщо ви наголошуєте на тій розмові, тій ідеї? Треба було написати, що Кметь був тоді п'яний. Він взагалі пив часто і багато, хоч п'янів рідко.
— Це вашому Кметеві не поможе і не зашкодить,— сказав слідчий загадковим тоном.
Миколу злякали ці слова.
— Скажіть, ради бога, не мучте,— попросив він.— Ви обіцяли сказати, як напишете.
— Скажу вам, хоч не повинен би як слідчий говорити. Ви мені обіцяйте, що там, де вас ще не раз, певне, будуть допитувати, ви не скажете, що я вам говорив.
— Даю вам слово честі.
— Справа в тому, що Кметя вашого розстріляли,— сказав слідчий.
Микола, смертельно блідий, відкинувся на спинку стільця.
— Що з вами? — спитав слідчий. Микола поволі підвівся.
— Ваша звістка жахлива. За що його вбили? Він пройшов усю війну, був хоробрим солдатом і офіцером, зараз він воював за волю України. Хто ж його вбив і за що?
— Справа ось у чому,— почав слідчий. — Кметь хотів заарештувати головного отамана Петлюру і весь його штаб, прорватись на північ і злучитись з першим, який зустрінеться по дорозі, загоном Щорса. Зі своєю ідеєю він довірився, може, й у п'яному стані, бо й ви кажете, що він випивав, своєму начальникові штабу Попенкові, не знаючи того, що Попенко — представник контррозвідки, спеціально присланий, щоб слідкувати за отаманом куреня Кметем. Тепер розумієте, що то була за "ідея".
— Як же він міг це зробити, не виїжджаючи в Рах-нів? Це, певно, провокація Попенка?
— Видно, були й докази, коли розстріляли.
— А що ж з військом?
— Курінь розформовано, офіцерів заарештовано, а солдати порозсовувані в різні частини.
— Офіцерів заарештовано? — вирячив очі Микола.
— Так.
Микола уявив собі страшну картину страти Кметя, маленького, некрасивого, уявив здивування товаришів, коли їх арештовано. Він знав прекрасно Михайла, його натуру, не здатну на акцію, в якій він ніби мав брати участь, і раптом згадав про себе. Досі він не уявляв, що це і його стосується, що і його можуть обвинувачувати в зраді, в причетності до змови, за яку постраждав Кметь. Йому стало душно. Він чує, як голосно пульсує кров.
— Скажіть,— питає несміливо,— а що зі мною буде? Він дивиться запитливим поглядом на слідчого, але
той опустив очі, бавиться олівцем і не відповідає.
— Ви можете відповісти? — перепитує Микола.
Слідчий піднімає голову. Лице його бліде і ще гірше стомлене. Таке враження, що йому страшно все набридло: і війна, і робота, і цей юнак, що сидить перед ним. Він певний, що Микола ні в чому не винний, але йому хочеться глибше дошукуватись істини, і він зробить так, щоб самому не попасти в біду. Вій каже:
— Сьогодні ви переночуєте на гауптвахті, а завтра ми вас відправимо до Тернополя, в штаб вашої бригади.
— Ви мене заарештуєте? — питає Микола. Слідчий ледве помітно усміхається.
— Ми вас тільки затримаємо,— каже він заспокійливо,— і не можемо інакше, маємо розпорядження.
— Не розумію,— перебиває Микола.— А коли б я пішов не через Смотрич або, нарешті, не через міст, а вбрід, і мене б не затримав вартовий, що б тоді було? Я ж вам сам потрапив у руки, а коли б не те...
— Вас затримали б у іншому місці,— сказав слідчий.— Є циркулярне розпорядження затримувати всіх дезертирів і інших осіб окремого галицького куреня, а про Кметя надруковано в газетах, щоб справа ця набрала відповідного розголосу. Коли б ви не потрапили мені в руки, я мав би тільки менше роботи, а так, бачите, і вас мучу, і себе. А тепер вам треба спочити.
— На гауптвахті? — спитав Микола.
— На жаль, так.
— Я ще не засуджений, як же мене, офіцера, буде вести під конвоєм солдат?
— Він не поведе вас, а буде іти поруч, покаже вам дорогу. Я відвів би вас сам, але не маю часу. Ви вже іне гнівайтесь. Бажаю вам усього хорошого,—додав він, йростягаючи руку Миколі.
Наступного дня, приблизно в таку саму пору, Микола стояв перед другим слідчим в штабі корпусу в Тернополі. Після допиту його відправлено в тюрму..
9
Минав місяць, як Миколу посаджено в тюрму, а кінця слідства не видно було. Груди розпирала злоба проти цього безпорадного, недолугого галицького уряду, проти його політики, що вела країну до повної катастрофи. Про існування самостійної української держави, про яку мріяв Микола з дитинства, не могло бути й мови. З заходу натискали поляки, простягаючи руки на всю Галичину, мріючи, звичайно, про Польщу "від моря до моря", зі сходу — Д сні кіп і ціла зграя білих генералів шматували тіло України, не поступалась і Директорія з її авантюристом Петлюрою. Армія ж, що несла землю і волю народу, змученому війною, голодом і багаторічною розрухою,— Червона Армія була аж на півночі України.
"Чому б нам не об'єднатись з Червоною Армією і не дати відсіч усім ворогам?" — думав Микола. Після зустрічі з Іваном Думою він багато передумав. Прикро було, що Іван швидше від нього зрозумів цю істину, до якої він, Микола, доходив так довго, так тяжко, так болісно. Іван казав, що, тільки об'єднавшись з Червоною Армією, з народом російським, який породив цю армію, можна вибороти Україну. Це були, звичайно, не його, не Іванові, ідеї, але він швидше від Миколи засвоїв їх і за них боровся. Він пригадує, як змінився Іван, його друг шепелявий, як виріс за ті два роки, як змужнів, скільки відваги було в нього, хоробрості.
В галицькій армії велась пропаганда проти червоних. Солдатів лякали, що червоні не беруть в полон, що полоненим вирізують погони на голому тілі, а потім убивають.